Іди стежкою, іди..!

Десь за горами й морями, за квітучими садами,
За небокраєм у вишині існує світ чарівних див.
Знала місце те дитина, стежку, що туди вела,
І з торбою на спині вона дорогою пішла.

Трава в цім краї зеленіша,
І струмочок тут чистіший,
А над ним, а над водою, верба гнеться вниз горою.

Вітер віти колихає, маленьких піксі забавляє.
От гном під деревом лежить, змучений, вже міцно спить,
Без одного чобітка — його дріада собі взяла.

Ніжний спів сирен лунає, їхня луска на сонці сяє.
У волосі перлини сплелись у єдине —
Тіарою на голові.
Хвостатих красунь, що на хвилях пливуть,
Море в обіймах тримає!

Що далі дитинка стежкою йшла,
Квіткові поля виднілись здаля.
Там, поміж тюльпанів, поміж трави,
Феї танок свій розпочали!

Дорогою ельфа зустріло дитя.
Гострі вуха його стояли сторчма!

«Куди ти прямуєш?» — спитало маля,
«Чаклунську книгу знайти хочу я».

Тож розійшлися мандрівники в різні боки.

За пагорбом цим, на сонця заграві, звівся замок чудес:
Його шпилі гострі, і башти високі піднялись аж до небес.
Звідкілясь на коні, меч у руці, скаче-спішить юний принц,
Рятувати принцесу від дракона лихого, прагне відважний боєць.

І сонце вже так яскраво не світить!
І темрява бурі ці землі вкрива!
Бо десь на мітлі літає зла відьма,
Закляттям всіх проклина!

І вже не здається маленькій дитині
Цей світ таким добрим й невинним.
Та в подорож рушати пора — з відвагою, хоч без меча,
Здолати все зло, щоб добро перемогло,
Адже в казках так завжди було!