Сонливо кидав кит на землю тінь,
Побиту відданим для маків блиском,
Інакше б тіло під палючим тиском
Відкинуло потуги співу в рінь.
Брудна у жирі тьмява волосінь
Упилась в шкіру, сунучи крізь бризки
Дерновий китобоїв слід вже близько —
Етер вечірній схожим став на тлінь.
Покірно плоть застигла тихо в бруді,
І руки, від роботи рвані й грубі,
Добути ждане серце не змогли.
Невинно те сховалось серед маків
І впало в сон під зимний шелест мряки,
Чекаючи свободи в надрах мли.
(сонет-акровірш)

Дуже вишукано написано… читаючи сонет, відчуваєш себе в темному, густому сні, де реальність і символи переплітаються майже нероздільно. Дуже відгукуються важкі тілесні образи. Цій меланхолійній поезії надзвичайно личить саме формат сонету, тип римування задає доречний повільний темп читання, що заставляє вдумуватися. Вельми вдало поєднано 😍✨
Атмосферно й чуттєво, але повноцінної історії бракує