#темна_поезія
Вже сутінки. Вечір. Самотня алея.
Кудись завела і приспала увагу.
А внутрішній голос запитує: «Де я?»
Чи ж вистачить в серці шаленства, відваги…
Зухвалою стала – обачність зникає.
Покинута вежа, занедбана брама,
Мов манить до себе, немов зазиває,
Велична садиба колишнього пана.
Лиш ворон на гілці вмостився незримо.
Беззвучно ступаю, підходжу до брами,
Мурашки по шкірі — шкрегоче дверима
Розхристана вежа безжально вітрами.
Мені б зупинитись ще доки не пізно,
Та я вже не чую свою підсвідомість.
При цьому штовхаю ворота залізні,
Вони ж відчинились зі скрипом натомість.
А може й не скрипом, скоріш завиванням,
Лишивши на потім усі ЗА і ПРОТИ.
Лишивши позаду останні вагання,
Завмерли фантоми у вікнах навпроти.
Згадалося раптом прадавнє повір’я:
«Господар теж поруч, йому все належить».
Враз ворон ожив, розправивши пір’я,
Здалося, забута прокинулась вежа.
Прочинена навстіж та просить гостинно,
Мов мороком вкрита, сторічною млою,
Ошатна оселя — зайти я повинна,
І двері закрилися гучно за мною.

Вірш залишає надію на перемогу людини над чимось незрозумілим і моторошним, адже нас ніхто не змушує іти за браму, ми робимо свідомий вибір самі. Хоч ворон, звичайно, і попереджає про небезпеку.
Дивний вірш. Надія наче є, а наче й нема. Чіпляє з емоції, але здається історія не розкрита