Де у мороці лисиці танцюють грайливо

Мрячний вечір опустився на село в Карпатах,
Сіре, мов свинцеве, небо тиснуло на хати.
Тлом похмурим Чорногора горизонт закрила,
Злая доля в тим містечку жах в серця вселила.

Ну а може і не доля, може то потвора,
Що, казали, оселилась в околицях поля.
Поля того, що серпанком було оповите
Денно й нічно, мов примарним саваном укрите.

Та потвора, як казали десять хвостів мала
І лисицею рудою зазвичай шугала.
Зголоднівши, на звабливу діву оберталась
Й до тамтешніх подорожніх любо озивалась.

Та не знав тих оповідок молодий Микола,
Який був вночі проїздом в околицях поля.
Вів свого «Хюндая» легінь, мріяв випить пива,
Коли раптом — мов примара крізь імлу ступила.

Зупинився. Відкрив двері. Глянув на дівчину.
Красна. В світлі габаритів помітив диви́ну:
Тінь дівчини на узбіччі ніби хвости мала.
Не один, а цілих десять. Кліпнув. Враз не стало.

Запитав: «Куди путь держиш?»
І шепнула діва: «Де у мороці лисиці танцюють грайливо».
Усміхнулась. І не стало образу людини.
Гострі ікла. Чорна паща. Очі — мов жарини.

«Потанцюй зі мною трохи, юний Миколаю».
Та й по тому. А на ранок люди в тихим гаю
Знайшли того неборака без серця. Й нічого,
Перехрестилися й послали по отця святого.

#темна_поезія