Князь Попелу

Він весь у чорному з’явився — вісник із пітьми,
Кінь його — звір з безодні у примарному серпанку.
Випростав крила лицар смерті і брехні,
Й вказав на діву — на обраницю і бранку.

І мовив: «За гріхи твоїх дідів
я заберу тебе в холодне, сіре пекло.
Будь господинею моїх лихих угідь!
Спокутуй — і твій рід не обірветься»

Востаннє діва озирнулась на свій дім,
На батька, на братів, на гостей в пишній залі,
Рішуче рушила до незнайомця. Вдарив грім.
Й обоє зникли у скорботливій печалі.

Крізь морок й пустки вони мчали вдалечінь,
До чорної фортеці потойбіччя.
Шолом зняв лицар, огорнула його тінь,
Та діву вразила краса його обличчя.

Минали дні і ночі, плинув час.
І вже у пеклі не були вони чужими.
Хоч діва знала: він несе лиш зло і жах,
Проте кохала, в серці танули крижини.

Та крізь роки збагнула, що вона —
Лиш бранка, зачарована пітьмою.
Він не кохав, він вичерпав до дна
Усе, що мала, і лишив лиш страх з імлою.

Тож ночі темної взяла вона меча
Й на ложе шлюбне враз щосили опустила.
На попіл обернувся князь, розсіялась імла,
І його місце Пані Темряви посіла.

#темна_поезія