Будинок, що чекав сто років

Я іду в пустий будинок,
хоч нема туди стежинок.
Трупний запах відчуваю,
а сама не помираю
Духи співають тут вірші,
всюди лунають лиш мої.
Малюнки закривають стіни.
Немає більш мені заміни.
Портрети всі з моїм лицем,
і не спалити їх вогнем.
Але спокійно тут, я знаю,
коли в дім я двері відчиняю.
Мене люблять, мені раді,
скоряються моїй лиш владі.
В стінах цих все незвичайно,
та для мене – все охайно.
Тут годинник йде назад.
У дворі росте мій сад.
Квітне в будь-який він час,
щоб звеселяти з домом нас.
Будинок, що чекав сто років,
не терпить інших людських кроків,
тут чекають лиш мене,
до двору лиш мене веде.
Це дім лиш мій, – це місце сили,
і його стіни – мої жили.
Тільки я є серцем дому,
тут буду я – й нема розлому.
#темна_поезія