Пір’я Повітрулі

Де передзвіном сипляться пташині голоси,
Пухнастими косицями підперезався схил,
Все знано Повітрулею, від річки до куща,
І в пору, що заврунена, зустріла тут дівча.
Як водиться у молоді, кохання пломінь пік,
Та бив зловісним холодом байдужості батіг.
У пелені похмурості тинялась між гаїв,
Вручила Повітруля їй пір’їночки свої.
«Як хочеш обернутися, аркан краси сплести,
У вечорових сутінках приший їх до хустин».
І дівчина послухалась, зворотній жар зацвів,
Під пісню завірюхи їм бажали дітлахів.
Назовні ніби злагода, та серце щось пекло,
Під чарами, насправді-но, була як попід склом.
Хоч хизувалась хустками, ретельно берегла,
Та так в собі заплуталась, що намічався злам.
І якось вранці зважилась — зняла шар чарівний,
Але було за враженням — нікуди він не зник.
Бо врешті пір’я впевненість дали в потрібний час,
Щоб привести в теперішнє, живильний жар не згас.
Сімейними легендами несуться крізь віки
Хустиночки з уплетеним даруночком легким.