Відлуння людини (диптих)

Передмова жертви:

ша-
руділо листя,
біг-
ти надто слизько

хрест — і нині, прісно:
жінка чи бісиця?
близькість —
сниться?
сниться!

поцілунок — шия,
голос — мов снодійне,
небо — ніби навпіл —
ріже нечисть — нявка!

цик-цок-цик!
природний цикл!
хто не втік —
впав у Стікс
.
.
.

Післяслово вбивці:

Керувати б ожиновим небом, розрізаним навпіл
блискавицею-лезом; даремно хотів лише влади
над тілесною м’якістю, в’юнкістю темної мавки.
Я — початок відплати, занадто шрамований клаптик,
і не тіло — відлуння людини.

Ти не винен, авжеж, тільки друзі мої, потерчата,
заманили в озерні пожежі, спаливши світання.
Очі змочені Стіксом? Ми просто хотіли пограти
на поламаних жилах. Мовчиш, чом же голос розтанув?
Це не Стікс, а потоки до Нави.

Не розправа спіткала цей люд, а мистецька посвята.
Не сичи, Змієблуде, не буде шедевра без вади,
як без смерті не будуть нові плакуни розквітати.
Я — початок човна, що показує шлях безпорадним,
і не нечисть, а сила і правда.