Пекло

Очі розплющила… Я ще жива?
Сон чи реальність? Якась дивина!
В скронях моїх, наче билом у дзвін,
Кадри гортаю, як відеофільм:
зліт літаків… Встала тихо, молюсь:
«Боже, з Тобою тривог не боюсь».
Думка субтитром: з кімнати тікай!
Пізно! Гул, вибух – горить небокрай!
Дім застогнав, а кругом чорнота.
Раптом з’явилась доріжка крута:
сріблом покрита, з боків – золота,
блиском заманює стежечка та.
​Встала на неї, не йду, а пливу.
Вниз, не до зір, бачу Землю, красу.
Думаю: «Певно, вертатись пора».
Глянула вверх — а доріжки нема.
Зорі далеко, та мов ліхтарі,
ясність гаряча, як в сонячні дні.
Далі садок, неприглядний такий:
квіти з вісону, зігнили плоди.
Хтось мене кличе, гука звідтіля —
бути байдужою ціль не моя.
Брама відчинена… Страх, та ввійшла.
Перед очима картина жива:
​жінка струнка, вишиванка на ній,
Пасмами коси – ріки течії.
Зв’язана, скута і вся у синцях,
вбитий у руку старий, гнутий цвях.
Боже, у неї немає стопи!
Але ці рани уже зажили.
​Трохи подалі – де кущ бузини,
там телевізор і слуги пітьми.
Шоу-реаліті, вічне онлайн,
з нього «віщає» пихатий тиран.
Хрест я зняла і розбила екран.
Стріли ламкі — теплі струмені з ран.
Ріжу на жінці шнури і вузли…
Янголе світлий, на поміч прийди!
​Очі розплющила… Полум’я, жах!
Хтось закричав: «Кров потрібна! Швидка!
Де ти лежиш, нам вказав дивний птах.
Вижила в пеклі, скажи мені: як?»
Знаєш, і досі гуде цілий світ,
в орків сьогодні веселий ефір:
кажуть, як бульбашка, тріснув софіт.
Що буде далі? Цікаво усім…