Феєрична зимова вистава!

Анотація
Виявилося, що Ліка може бути не тільки хорошим стоматологом для нелюдської громади міста, але й завдяки своїй вдачі розкрити загадку втрачених речей-талісманів перевертнів-театралів.

З самого ранку сніг сипав з неба, наче шалений. Буревій збивав з ніг перехожих та заліплював вікна машин мокрим снігом так, що вони їхали повільно й обережно по проспектах мультиістотного Торнполіса, наче коти, що крадуться й одночасно намагаються струшувати з мордочок біле пташине пір’я. На вулиці було темно від снігових хмар навіть о першій годині дня. А дуже рідкісні перехожі, вперто йдучи у своїх справах, відчували себе героями арктичних експедицій, хоча, наприклад, лише вийшли за хлібом чи на обід з роботи. Але дехто виходив на вулицю і, побитий сніговою хуртовиною, за кілька секунд повертався назад у будівлю чи кав’ярню.
– Який чудовий день! – почухала Ліка свого кота Рудика. Кіт щось муркнув і повернувся на інший бік.
– Ага, я теж думаю, що треба ворушитися. Тільки не так, як ти – з боку на бік! Треба кудись піти та чимось корисним зайнятися…
Кіт витягнув лапи і хвіст у напрямку кухні.
– А фіг тобі, – повернула на місце хвіст кота Ліка. – Піду тих театралів навідаю, які хотіли собі зуби «заздалегідь» сточити, щоб нікому не нашкодити. Уявляєш? Приходили до мене на прийом кілька днів тому такі от актори-перевертні, які мають свій імпро-театр. У них зникли речі-талісмани, які на повню слугують їм місточками переходу із звіриної подоби у людську. І вони впевнені, що збожеволіють, якщо проведуть хоча б одну повню без тих речей, бо назавжди залишаться у звіриній подобі зі свідомістю людей. До наступної ж повні лишилось кілька днів. Ще й вона припадає на їхню передноворічну виставу, про яку усе місто гуде, обвішане афішами. У цих імпровізаторів зараз щодня репетиції мають бути. Але через ситуацію, що склалася, у них може ще депресія початися. Треба їх підтримати… Хоча, може, справи у них покращилися? І з пошуком речей є якийсь прогрес? От поїду і перевірю!
Кіт позіхнув і, згорнувшись у пухнасте коло, захропів.
Ліка викликала таксі й уже за годину була на репетиційній базі імпро-театру. Виглядала ця база монументально. Будівля у формі кола з внутрішнім двориком та великою залою зі сценою під дахом. Там же були й житлові кімнати акторів. Тільки, схоже, репетиції не було. Бо на сцені сидів лише сумний перевертень-бобер, який на запитання про те, де всі, зітхнув і сказав, що вони нікому не потрібні, тому нема чого збиратися.
– І чого це ви вирішили, що нікому не потрібні? – сіла поруч з бобром на краєчок сцени Ліка і, порившись у сумочці, простягнула йому пачку печива.
Бобер почав меланхолійно гризти печиво й зітхати:
– Міжвидова поліція міста речі не знайшла. І щось не дуже квапиться їх знаходити. Ех… А повний місяць через три дні. І залишимося ми у подобі звірів. Хрум… І посходимо з розуму, бо залишитися в тілах звірів зі свідомістю та особистістю людей – це надто важкий тягар для нашої акторської психіки. Хрум… І будемо не пришелепкуваті актори, а скажені звірята. Хрум-хрум-хрум! І директор наш зробить з цього театру зоопарк…
– Ану не хнюпитись! Де всі інші? – струсила Ліка з ліктя бобра крихти печива.
– Та там десь бродять. Точніше тут, – тицьнув печивком у напрямку підлоги бобер. – Прислухайтеся…
Ліка прислухалася і справді почула, як десь у підвалах цокає кінь. Потім придивилася навколо й побачила мавпу, яка серед химер примостилася на стіні, зображаючи одну з них.
– А де страус?
– В джакузі… Де ж іще? – буденно зітхнув бобер.
– Хах! Логічно, – кивнула хмикнувши Ліка. – А де у вас тут джакузі? І чому він там сидить?
– А ходімо, покажу! – зіскочив зі сцени бобер. – Сидить наш страусяка там, бо налив туди живої води й хоче омолодитися до стану яйця. Думає, що так зніме «прокляття зачарованої речі»!
Вже за кілька хвилин Ліка з бобром зайшли до кімнати, схожої на хамам, із розніженим страусом у воді посеред джакузі.
– Добрий вечір! – присіла Ліка на краєчок джакузі. – Чому мокнемо?
– Добрий! Поліпшуємо фен-шуй! Ми того дня, коли речі наші зникли, теж у джакузі з живою водою мокли. То, може, і зараз жива вода чимось допоможе. Паралелі і аналогії… Розумієш?
І страус показово правим крилом велично потикав собі у скроню.
– От воно як, – теж показово вразилася Ліка. – А що ще було цікавого в той день, коли ваші речі зникли?
– Ну, після виступу й веселощів у джакузі ми поїхали до ельфа.
– До якого ельфа? Чому?
– В нас є шанувальник. Ельфійський лорд. Йому буває нудно. Тож він ходить на всі наші виступи й доволі часто запрошує нас на камерні виступи до свого палацу.
– А туди ви поїхали з речами-талісманами?
– Не пам’ятаю.
– А де той ельф живе?
– А вам наш директор точну адресу може сказати, – зітхнув страус і занурився у воду з головою.
Ліка подивилась на бобра, який вже спав на стільці обійнявши рушника, й нахилилася над водою, в яку занурився страус:
– А де кабінет вашого директора?
– Там! – ліниво махнув крилом страус.
Ліка пішла шукати директора.
«Зітхаючи бобри, темінь кам’яних коридорів театру, виюча десь по камінах та водостоках хуртовина, рухливі мавп’ячі горгульї, якісь невидимі цокотливі коні… І мокрий страус, який любить філософствувати! Романтика…» – думала Ліка, блукаючи приміщеннями театру.
Директор знайшовся у касі театру. Сказав, що згадує молодість, і, слухаючи радіо та посьорбуючи чай, написав адресу того шанувальника імпровізацій – ельфійського лорда.
Через годину крізь снігову хуртовину Ліка приїхала до брами перед справжнісіньким палацом, доріжка до якого була ідеально вичищена від снігу.
Дворецький провів Ліку до лорда, який сидів у кріслі у великій залі ближче до каміна. Лорд наказав принести чаю й почав із Лікою розмову про погоду. А коли ельфи у золотій уніформі принесли чай із тістечками, лорд нарешті поцікавився, що вона шукає в його палаці.
– Те саме, що й поліція… Загублені речі імпровізаторів. А давно ви знайомі з ними? – старалася не стукати ложкою по чашці Ліка, розмішуючи цукор у чаї.
– Давно, – заковтнув лорд величеньку зефірку без вагань.
– А навіщо вони вам потрібні? – Ліка не ризикнула так заковтнути зефірку й обережно кусьнула, вимурзавши пів личка цукровою пудрою.
– Вони веселять, – роздивлявся Ліку усміхненими очима лорд.
– Це логічно, – витерлася вона серветкою. – А чому не допоможете їм ті речі знайти? Могли б найняти приватного детектива…
– Найняв, – зітхнув ельф. – Поки результатів немає.
– А ви не хочете до них сьогодні на репетицію поїхати? Може, і ви розважитеся, і вони якось підбадьоряться перед концертом, що буде на повний місяць?
– Ні.
– Чому?
– По-перше, таку погоду не люблю. По-друге… Якщо вони все ж збожеволіють, то хочу на це подивитись одразу й без трейлерів.
– Як хочете… – подивилася Ліка у вікно. – А у вас чудовий сад.
– Якщо хочете, то приходьте погуляти.
– А коли можна? – стрепенулася дівчина.
– Коли вам заманеться, тоді й приходьте. Тільки будьте обережні! Бо я дозволяю різним гостям гуляти по моєму саду. Тож не лякайтеся…
– А кого саме мені остерігатися там? – обережно поцікавилася Ліка.
– Мантікора там лазить. Іноді вона не в настрої. Але якщо сказати їй «Кіс-кіс, Матильда хороша!», то не чіпатиме вас.
– Дякую за пораду! – обережно допила чай Ліка, встала з крісла та зробила майже кніксен.
Наступного дня в Ліки знову був вихідний. Нестерпно сліпуче сонце сяяло на білосніжних вулицях.
Ліка швиденько насипала коту корму на весь день, зробила бутерброди, наповнила термос чаєм і, викликавш таксі, помчала до лордських садів.
Парк виправдав усі сподівання. Дерева та кущі були вкриті білим снігом, і це створювало відчуття казки. А тінь від дерев захищала від сліпучого сонця, адже вони утворювали ніби білі арки, нависаючи над доріжками парку.
Обійшовши усі п’ять гектарів у пошуках, можливо пропущених поліцією доказів, Ліка не знайшла нічого і нікого, окрім кількох неквапливо гуляючих вампірів, зграї веселих дітей-вурдалаків та дуже підозрілих заростей самшиту, які помітно ворушилися. Ліка одразу згадала про мантікору, помацала рукою в рюкзаці і простягнула до кущів шматок ковбаси. Але забувши ім’я мантікори, тільки з остраху промовила:
– Ммм, хороша…
З кущів вийшов молодий хлопець у формі інспектора міжвидової поліції міста:
– Та я бачу, що ковбаса хороша! Але ще жодна дівчина не пропонували мені її так… Як песику!
Ліка хіхікнула. А далі двоє за чаєм із бутербродами розговорилися про справу зниклих речей-талісманів і чергування з напарником у парку та палаці через дивні накази керівництва.
– А, до речі, нічого цікавого не траплялося, поки ви тут чергуєте?
– Та якось чув як хтось шорхає капцями. А серед зниклих речей були ж капці. То думав, може, злочинець у них хизується. Бігав отак на звук, але нікого так і не знайшов!
– А де це було?
– Та все навколо басейну біля лордівського палацу. Там ще є пляжний будиночок. Але там нікого не знайшлося!
– Ага, ясно. Дякую. Гарного вам чергування!
– Дякую. І вам! Тьху, Мотя! – почав обтрушувати хлопець сніг зі свого обличчя, коли мантікора грайливо жбурнула в нього з гілки.
Будиночок біля басейну знайшовся швидко, але він справді здавався пустим. З покрівлі звисала снігова шапка, а по кутках будинку притулилися велетенські снігові кучугури. Вікна не світилися. Ліка обійшла будиночок і постукала у двері, використовуючи особливу комбінацію, якої її навчив свій домовик, щоб при потребі викликати домовика або іншу домову нечисть.
– І що треба? – з’явився домовик на скрижанілому порозі літнього будиночка біля басейну.
– Добрий вечір! – привітно помахала ручкою Ліка.
– Ага. І що? – насупився домовик.
– Щось схоже, хтось вам настрій зіпсував?
– Та швендяють тут всякі, топчуть біля дверей, від печі витягують на мороз, – скоса глянув на дівчину домовик.
– А у вас тут піч є? Наче дим не йде, труба з даху не стирчить.
– Піч газова. У підвалі. Цивілізація! – пихато склав руки на грудях домовик.
– А у мене шоколадка є. Запросите до себе погрітися? Потеревенимо? – помахала перед носом домовика Ліка шоколадкою, витягнутою з бокової кишені рюкзака.
– Про що? – облизнувся домовик.
– Про акторів, театр, зниклі речі… – наче гіпнотизер маятником, у такт слів махала шоколадкою Ліка.
– Ні! Я друзів за шоколадку не здам! – замахав руками на неї домовик.
– Друзів?
– Ти диви, вже й шпигунів підсилають! Я вже поліції казав: якби речі ті й побачив, то не сказав би! Чи вас торгівці краденим підіслали? Або редакція якогось жовтого ЗМІ, що полює на сенсації? А? – затупотів на Ліку домовик.
– Я не поліцейська, і не журналістка, і не займаюся торгівлею речами! Я стоматолог і допомагаю тим акторам-імпровізаторам знайти їхні талісмани. Бо до повного місяця два дні, і якщо ці речі не знайти, то актори обернуться на звірів і, з великою вірогідністю, з глузду з’їдуть.
– А може, їм то на користь піде? – хмикнув уже неагресивний домовик.
– Це як? – сторопіла Ліка.
– А що? Не слідкують за своїми речами! Ото іншим буде наука! Не турбуються про речі, то чого речі мають про них турбуватися!
– Щось дивна у вас логіка. Кажете, що друзів не здасте, а потім – що речі можуть про когось турбуватися. Загалом… – струсила Ліка головою, ніби проганяючи якісь дивні думки. – Ви якщо знаєте, хто ці речі поцупив, то передайте їм, що я би з ними поговорила, щоби зрозуміти, навіщо це їм. Просто жадібність? Помста? Викуп хочуть? Якщо викуп – то вже час назвати свої вимоги, бо повний місяць скоро, і актори вже потроху сходять з глузду!
– А ви точно не поліцейська?
– Точно!
– З журналюгою я теж далі розмовляти не буду…
– І точно не журналістка!
– А хто? Зізнавайтеся! Колекціонерка чи помічниця колекціонера? Думаєте знайти речі, через відсутність яких актори втрачають глузд, і потім дорожче продати?
– Ні, – просто зітхнула Ліка.
– А чого тоді хочете?
– Хочу, щоб ці актори не збожеволіли. Хороші вони, – подивилася Ліка з надією на домовика.
– Ага, хороші! Ну, не знаю… – насупився домовик і уважно подивився на Ліку, яка вже дивилась повз нього у вікно із сумом. – А знаєте що?
– Що?
– Давайте шоколадку і чекайте мене тут!
– Добре! – Ліка дала шоколадку домовику, і той, понюхавши її як песик, схопив зручніше і розтанув у повітрі.
Минуло п’ятнадцять хвилин, і Ліка подумала, що треба було запитати, скільки часу чекати. Ще через п’ятнадцять хвилин домовик з’явився перед нею, махнув рукою і повів її за собою у підвал через таємні двері, що відкрилися у стіні. Ліка йшла за ним по сходах і, коли вже майже спустилася у підвал, подумала, що зараз зустріне банду викрадачів, а вона навіть не знає, що в них на думці. Тож, злякавшись можливих перспектив, Ліка вже думала різко побігти назад. Але за наступним заворотом гвинтових сходів побачила дивну і цікаву мізансцену.
У тазику з олією ковзав великий годинник, підспівуючи «Айм сексі енд ай ноу іт!» та натираючись олією. Поруч на манекені висів великий шарф, ніби удав обіймаючи його, і трохи ковзаючи зітхав. Десь на стіні шорхали капці, ніби виконуючи тиху чечітку. А пацьорки висіли на вібротренажері й тряслися вигукуючи «Ух! Ух!».
– Вони живі? – не повірила своїм очам Ліка.
– Оживші, – хмикнув домовик.
– Це як?
– А сама в них спитай, – попрямував до чайника на пічці домовик.
– Добрий вечір усім! – вийшла в центр кімнати Ліка й помахала ручкою.
Усі речі одразу витріщилися на неї й набули серйозного вигляду. Годинник в олії виглядав як боєць, шарф по-ганстерському обв’язав манекен, пацьорки звисли з тренажера і перекидалися, наче чотки у мафіозі, а капці тупали однією підошвою, типу «Ну-ну…». І що дивніше, у всіх цих предметів були живі й осмислені очі.
– А як ви мене чуєте? Щось я вух не бачу… – прокинувся у Ліці біолог.
– Ми чуємо всією поверхнею. Така вже будова, – протріскотів годинник.
– А як ви розмовляєте?
– А от бачиш, де захочемо, щоб був рот, там він і з’являється на період розмови, – прошипів шарф.
– А що… – почала було дівчина, але її перебили пацьорки:
– Ти нам зуби не заговорюй! Хоч їх у нас і нема… Ми тут вимоги придумали, за яких добровільно повернемося до акторів і будемо з ними працювати, як і раніше. І ти їх їм передаси!
– Добре, – всілась Ліка на запропоноване домовим крісло і відсьорбнула чаю від чашки, яку він їй вручив.
– По-перше, вони нам не хазяї! Ми – партнери!
– Може, друзі? – поставила чашку собі на коліна Ліка, гріючи долоні.
– Якщо ми з ними подружимося, то добре. Але поки що – суто ділові стосунки! По-друге, у час, коли ми не задіяні у виставах, вони повинні забезпечити нам комфортні умови. Оскільки нам не потрібні їжа та питво, то годиннику треба надати тазик з олією, шарфу – м’який і зручний манекен для обіймів, пацьоркам – мультишвидкісний вібротренажер, а капцям – вінілову поверхню для танців. По-третє, раз на місяць ми маємо отримувати якісну чистку.
– Думаю, це цілком прийнятні умови. До речі, а як це сталося, що ви тепер живі? – зацікавлено дивилась Ліка по черзі на речі.
– Та все дуже просто! Вони з нами три дні в театрі в джакузі з живою водою купалися – от і докупалися! Потім ми від них прям зі сцени втекли через оркестрову яму й залізли у пустий багажник якоїсь машини. І це виявилось авто лорда! А вибравшись з того багажника, подалися куди очі дивляться. Опинилися у дверей цього будиночка. І, дякуючи цьому супердоброму домовику, створили тут наш Таємний Клуб Істот!
– Ясно. То я тоді дзвоню акторам і про все домовляємося? – Ліка витягла мобільник.
– Ні! Дзвонити не можна! Раптом їхні телефони прослуховуються? Ми не хочемо, щоб нас примусово повернули. Ми хочемо договір! Ясно?
– Ясно. Тоді я зараз їду до них. А договір підписувати привезти їх сюди чи вас до них?
– Якщо вони згодні на наші умови, нехай підпишуть договір. Ти привезеш його сюди. А цей благородний домовик, наш друг, буде його зберігати. Він буде архіваріусом нашого Клубу-Товариства-Профсоюзу. І тоді ми повернемося до акторів!
– Добре. А як ви підпишете?
– Відбитками етикеток! – хором заявили речі, простягнувши до неї свої різного розміру етикетки.
– Добре-добре! Вже їду, – підняла руки до гори Ліка.
Через годину актори вже підписали договір, швидко й охоче погодившись на всі умови. І одразу радо взялися до репетиції.
Ліка знову вирушила до домовика з літнього будиночка, прихопивши велику валізу й орендувавши авто. Домовик відкривши двері побачив великий торт, за ним впізнав Ліку, захіхікав і, сказавши «Прошу!», широко розчахнув ті двері.
– Це вам за турботу і добру волю! – вручила Ліка торт домовику.
– Тобто? – знітився домовик.
– За те, що допомогли з речами-талісманами!
– Ну, якби ті поліцейські чемно поговорили зі мною, як ви, можливо, і їм щось розповів би. А то тільки допит влаштували, та й годі, мовляв «це не вашого розуму справа».
– Серед них і хороші є.
– Ага! – хмикнув домовик, уже спускаючись у підвал.
– Є що святкувати? – вигулькнув з миски з олією будильник, побачивши домовика з тортом.
– Так! – Ліка дістала договір. – Актори на все погодилися й усе підписали.
Речі швиденько поставили свої відбитки на договорі, а Ліка вручила його домовику. Той, хоч і лордський, але вже ізвозюканими в кремі пальцями взяв папір, прочитав і, буркнувши «Файно є!», зник, наче розтанув у повітрі. Але за мить повернувся вже без договору.
– Усе в надійному місті! Чаю будете? – облизав пальці домовик.
– Ні, треба поспішати! – нетерпляче переступила з ноги на ногу Ліка.
– Ясненько! – з полегшенням зітхнув домовик і допоміг зібрати всі речі у велику валізу на коліщатках. А потім швиденько випихав Ліку із нею за двері.
Ліка запхнула валізу на заднє сидіння, сіла в авто й поїхала до міста. Представники Таємного Клубу Істот всю дорогу поводилися, як маленькі цуцики: копирсалися, вовтузилися у валізі та трохи підвивали від нетерпіння. А коли дісталися до акторів, то, як справжні песики, пострибали їм на руки. Актори почали їх так ніжно й радісно обіймати, що, забувши про Ліку, побігли кудись за куліси.
– Як діти! – підійшов до Ліки директор. – Дякуємо вам. І ось два квитки на окремий балкон. Приходьте!
– Дякую, прийду.
Вийшовши з театру, Ліка месенджером запросила Стаса, знайомого старшого інспектора міжвидової поліції міста, з яким у неї вже було кілька побачень, у театр. Він погодився. Ліка пообіцяла йому сюрприз на виставі.
Стас тим часом пробурмотів сьорбаючи каву на нічному чергуванні:
– І що ти носик свій сунеш у справу тих театралів? Он черговий інспектор з парку про тебе мені доповів… І що то за валізу ти в театр привезла? І що ти там такого цікавого задумала?
І старший інспектор просто написав Ліці «Солодких снів!», намагаючись не думати над вічним питанням – «Про що думають жінки?».
Через кілька хвилини Ліка відписала йому «Солодких снів!» і сіла пити чай, дивлячись на свого кота, який чавкав мордою в мисці, й намагаючись не думати над вічним питанням – «І скільки в нього тих консервів може влізти?».
А кіт під столом їв і розмірковував над вічним котячим питанням – «А чи вистачить цього перекусу до ранку?».

Наступного дня, о дев’ятій годині вечора, Стас і Ліка вже сиділи у графській театральній ложі, очікуючи виставу.
Актори почали виступати, і тільки-но по залу пішли перші сміхотинки, як до Ліки та Стаса тихесенько підійшов директор. Він почав активно шепотіти, що йому та акторам терміново потрібна допомога слідчих, бо речі-талісмани зникли.
– Щось ви трохи перебрали тонізуючого перед виступом, – скептично подивився на нього Стас. – Ви ж уже давно заявили, що речі зникли. І вони досі не знайшлися.
– Я знайшла й віднесла їм. Учора, – стрепенулася Ліка, голосно шепочучи Стасу у вухо.
– Де знайшла? Як знайшла? Коли знайшла? – подивився він на неї.
– І ще зараз знайдіть, будь ласка! – голосно шепотів директор, нервово заламуючи собі руки. – Бо якщо протягом години після опівночі актори не доторкнуться до своїх речей-талісманів, вони назавжди перетворяться на тварин, збожеволіють… І все! Відкриватиму зоопарк!
– Ліка, може, поясниш мені? – почав Стас.
– Нема часу! Треба шукати. Знайдені речі мали бути сюрпризом, про який я говорила. Ой, потім розповім! А зараз треба допомогти знайти речі! Може, обшукаємо театр? – швидко протараторила Ліка.
Стас дістав рацію, виходячи в коридор з ложі. Ліка з директором поквапилися за ним.
– Де ви бачили речі перед тим, як прийшли до нас? – різко обернувся інспектор до директора.
– У гримерці! Годинник у мисці з кукурудзяною олією, капці – на блискучому латексному карематі, пацьорки – на ляльці, яка танцюює гавайський танок, а шарфик обіймав оксамитовий манекен!
– Так, – включив рацію Стас. – Сокіл, я Яструб. Терміново проводимо обшук! Двоє йдуть у підвал, двоє – на горище, двоє – по коридорах театру! Лейтенанта із собакою – в гримерку, я зараз там буду! Усіх, хто вештається, допитати! Виходи з будівлі перекрити й виставити вартових!
– А що шукати? – почулося з рації.
– Шарф, капці, годинник і пацьорки! Можливо, вони розмовляють!
– Прийнято! Виконуємо!
Усі збіглися до гримерки. Там панував безлад, наче вже провели обшук, хоча інспектори цього не робили. На підлозі було видно розмазані сліди олії й перевернутий манекен, який трохи покочувався. Раптом почувся радісний гавкіт, і повз всіх по підлозі, наче по льоду, проїхала такса, що підслизнулася на олії. Врізавшись у манекен, пес скочив на лапи й прийняв мисливську позу.
– Це інспекторський песик? Такий милий! – засюсюкала Ліка.
– Це Лимон! – оголосив лейтенант, який тримав повідок.
– Нехай обнюхає тут усе і йде по сліду. А якщо почне вести в зал, то спусти з повідка. Люди подумають, що це частина вистави. Або взагалі його не помітять… – тим часом розпоряджався Стас.
– Лимон, нюхай! Лимон, шукай! – скомандував таксі лейтенант.
– Щось чаю закортіло… – зітхнула Ліка.
– Може тобі ще поп-корну до такої вистави? – хмикнув Стас.
– Та я, коли нервую, завжди чаю хочу! З ромашкою…
– Угу, будемо знати, – хмикнув Стас. – А думки є, хто це міг зробити? І взагалі, давай швиденько розповідай, як ти знайшла ті речі?
– Ну… – сіла на пуф у гримерці Ліка і, сьорбаючи чай, який приніс їй директор, розповіла все максимально докладно і швидко.
– Угу, – заходив перед нею туди-сюди Стас. – Схоже, цього разу вони самі не зникли. Їх хтось точно вкрав, бо наче усі потреби ожилих речей задовольняли максимально.
Стас ще раз окинув поглядом гримерку.
Директор тим часом нервово пішов за куліси, щоб перевірити стан акторів на сцені.
– Пане старший інспектор! – підбіг до Стаса і Ліки лейтенант.
– Що сталося? – серйозно подивися на нього Стас.
– Лимон зник!
– Як зник? Куди зник? – сполошилася Ліка.
– Отак! Обнюхав коридори першого поверху й побіг у зал. Я слідкува за ним із дверей, але там темно, і він десь між рядів зник. А освітлення в залі вмикати команди не було, та й там зараз вся верхівка міста разом із мером. І я не знаю, що робити!
– Я знаю! – войовничо заявила Ліка.
– Що? – разом на неї обернулися інспектори.
– Він на своє ім’я прибігає чи на свисток?
– І так, і так! Але я його кликав! Голосно, наскільки міг пошепки, з входу до залу. І він не прибіг.
– Давайте свисток! – скомандувала Ліка. – Ви слідкуйте за мною, щоб я у цьому театральному залі не зникла, а я піду Лимона шукати!
Стас вирішив не забороняти такі дії. Бо хто знає, що в цій ситуації може спрацювати. Тим паче, Ліка більша за розміром за Лимона і точно не загубиться так легко. А сам він тим часом вирішив поговорити з ельфійський лордом.
Тож, Стас кивнув, а лейтенант активно підтримав ідею Ліки:
– Окей! Окей!
– До речі, а ви хіба на ошийник маячок не чіпляєте? – поцікавилась Ліка.
– Ні, – знітився лейтенант.
– Значить будемо! – занотував собі щось в телефоні Стас.
– Добре, – кивнула Ліка. – Я в зал!
Ліка почала бігати між рядами в пошуках собаки. І виглядало це досить гармонічно, бо на сцені відбувався якийсь цирк. Тому глядачі навіть не звертали особливої уваги на дівчину, яка бігала по залу з чашкою в руках і кричала «Лимон!».
Заглядаючи між рядами під сидіння, вона почула тихий гавкіт і скиглення. Ліка побачила задню частину Лимона, що стирчала з дірки у стіні й активно махала хвостиком. Висмикнувши Лимона, Ліка посвітила ліхтариком у дірку й побачила, як щось волохате гайнуло кудись в бік, уникаючи світла. Згадавши, що боїться щурів, Ліка різко запхнула чашку з чаєм у дірку, аби хоч якось її законопатити. Аж тут почувся звук, наче хтось з тої чашки п’є, аж сьорбає. Ліка знову посвітила ліхтариком і побачила домовика, але якогось неохайного.
– Ти хто? – запитала Ліка.
– А ти хто? – зіщурився домовик.
– Я – Ліка, стоматолог…
– І чого в тебе чай несолодкий? Ти так собі клієнтів не назбираєш, – хмикнув зневажливо домовик.
– А в мене цукерка є… Хочеш?
Ліка поклала перед ним цукерку. Домовик зіщурився, обнюхав цукерку й одразу нею захрумкав.
– Слухай, а ти не бачив, тут речі не пробігали?
– Ха! Куди вони побіжать? Я їх міцно закрив! Ой! – домовик різко перестав хрумкати цукеркою і сьорбати чаєм, а потім зробив великі очі й затулив собі рота руками.
– Та годі, і так до тебе слідчий пес привів, – махнула рукою Ліка. – Навіщо ти речі-талісмани тих артистів вкрав?
Домовик сів на перевернуту пусту чашку як на пуф, закинувши нога на ногу, й почав пояснювати:
– От вони речам такий сервіс зробили, а про власного домовика не піклуються! Тому я й надумав зникнути. І зник. А вони навіть не помітили! Тоді вирішив: якщо зникнуть їхні речі, тоді вони звернуться по допомогу до домовика й помітять, що домовик теж зник. А тоді заметушаться й створять комфорт для мене!
– Цікава логіка, – скептично знизала бровою Ліка.
– А ти хіба не знала, що коли речі в хаті зникають, одразу просять домовика повернути?
– Щось таке чула. А актори взагалі знають, що ти тут у них є?
– Тобто? – витріщився на неї домовик.
– Ну, просто вони одразу в поліцію побігли…
– Прошу? – очі домовика стали ще більшими.
– Кажу, ти їм хоч раз на очі з’являвся? Щоб вони зрозуміли, що ти тут живеш.
– А вони хіба не знають, що якщо є будівля, то є і домовик?
– Виходить, не знають! – обурено зітхнула Ліка. – А ти взагалі зареєстрований?
– Це як? – закляк домовик.
– Ти як тут опинився? – тихим, доброзичливим голосом запитала Ліка.
– Ну, жив у селі. Там мої всі розплодились, тому пішов у місто. Знайшов цю будівлю, а тут нікого з домових нема, тож я й зайняв.
– Значить, у місті на облік не ставав, тут хазяям будівлі про себе не казав і маєш претензії, що про тебе не піклуються?
– Так!
– І вважаєш це нормальним?
– Ти так кажеш, що наче і не дуже…
– Це зовсім не нормально!
– Не кричи! А то взагалі… Як от… – аж почервонів обличчям домовик.
– Що? Пукнеш?
– Фу! Не! Таким неподобством не займаюсь! Ми ж у театрі!
– Слухай, ситуація така: якщо речі не повернути… – почала Ліка.
– Знаю, вони в тварин перетворяться назавжди. Підслуховував.
– То віддавай! – завимагала Ліка.
– Я не можу це зробити, якщо вони мене не просили!
– Ясно. А якщо директор попросить, то віддаси?
– Ні, це не його речі!
– А якщо вони зі сцени скажуть: «Домовик, домовик, погрався і віддай!», це зарахується?
– І «… віддай, будь ласка, ми про тебе піклуватися будемо! Клянемось!» От!
– Тоді, як почуєш ці слова зі сцени, то біжи в гримерку з речами-талісманами!
– Домовились! – аж підстрибнув домовик.
Ліка з Лимоном у руках побігла за куліси й усе розповіла директору. Той підкликав до себе зі сцени бобра і прошепотів йому щось на вухо. Бобер кивнув і побіг на сцену. На сцені в той час був мер. А бобер, кінь, мавпа і страус почали навколо нього хороводити і промовляти:
– Домовик, домовик, ти погрався і віддай, будь ласка! А ми тут про тебе піклуватися будемо! Клянемось!
І актори впали на коліна. Мер, тримаючи у руках символічний ключ від міста, який йому вручили у попередній сцені, трохи розгубився. Але потім посміхнувся, розмахуючи ключем, і вигукнув:
– Не віддам!
Запхавши ключа собі за комір, мер викликав хвилю сміху та оплесків у залі. Потім, сівши на своє місце, віддав ключа дружині, яка протерла його й поклала собі в сумочку.
Ліка побігла в гримерку. Одразу за нею одразу туди увірвалися Стас і лейтенант, який схопив і міцно притис до себе радісного Лимона.
– Ну? – поцікавився справами у Ліки Стас.
– Зараз домовик принесе речі-талісмани! – оголосила Ліка.
– Який домовик? Тут жодного не зареєстровано, – швидко переглядаючи телефон, відповів Стас.
– Домовик-нелегал, – пояснила Ліка.
– Йопта! – відірвав погляд від телефону Стас.
На стіл перед дзеркалом заскочив домовик:
– Допоможіть!
– Тільки не кажи, що тебе пограбували! – пригрозила йому Ліка вказівним пальцем.
– Ні! Скриня з речами трохи у підлогу комори провалилася! Її, певне, речі зсередини рухали. І от маєш! Тепер треба з кимось то витягали і відкривати!
– Де та комора? – діловито запитав Стас, уже беручи рацію.
– За білетною кімнатою, там вхід через шафу! – замахав руками домовик.
– Сокіл, Сокіл, усім у білетну! – вибіг Стас із гримерки, на ходу віддаючи накази по рації.
– Прийнято, виконуємо! – почулося з рації.
Усі зустрілись біля білетної. Стас швидко пояснив бійцям, що до чого, і почалось таке… Наче зграї собак сказали «Фас!».
Врешті, скриню відкрили й швиденько понесли речі в зал. У залі тим часом актори у тваринних подобах почали вже шаленіти. Мавпа каталася на люстрі. Бобер гриз то чиїсь стілець, то сценічну колону. Страус запхнув голову в суфлерну, а кінь бігав поміж рядами глядачів.
Інспектори швиденько забігли в зал й почали наводити лад: в бобра міцно жбурнули шарфом, наче примотавши його ним до колони, кинули в мавпу годинником, сунули коню в зуби капці наче морквинку й накинули на страуса пацьорки, як ласо або як рушник на нареченого.
Звірі прийшли до тями. Охорона мера теж розслабилася – аж так, що десь зі стелі впав снайпер. Певне доперекочувався… Вгодований снайпер, вискочивши з матраців на сцені весь у пір’ї і побачивши, що йому аплодують, теж почав кланятись разом з акторами.
– Ну що ж… Схоже, концерт вдався, і жодна тваринка не постраждала! – обійняв Ліку Стас.
Після концерту актори з повними руками квітів гаряче дякували за кулісами усім, хто допоміг, і кликали на афтепаті. Але Ліка повідомила, що їй і так вражень вдосталь, тож вона хоче додому. Стас запропонував її підвезти, пригостивши дорогою чимось смачненьким. І вона погодилась, запропонувавши це смачненьке з’їсти вже в неї вдома…