Перехоплений лист

З перехопленого листа, що готується до знищення.

Я знаю, що ти, можливо, і не отримаєш мого листа. Однак примарна надія на успіх все ще живе в душі старого, який відчуває скору смерть. Я не хочу вмирати, думаючи, що ти запам’ятаєш мене гордієм, що пожертвував сім’єю. Ти ж пам’ятаєш? Ти пішла, бо я називав таємницю, що мені довірили, найважливішою в цьому світі. Важливіше за сім’ю, країни і навіть мене самого. Таємницю справді страшну…
Я знаю, що тобі було боляче дивитися, як я намагався її зберегти. У результаті я, схоже, не зберігаю ні сім’ї, ні її. Але принаймні, ти знатимеш, що мене мучило, що діялося зі мною всі ці роки.
Шістсот двадцять перший, вересень, пам’ятаєш? Мене, як шанованого академіка-філолога викликали з Танкуту в Кросвол. Сказали, що знайшли щось, що потребує мого професійного погляду. Коли ти спитала, як я повернувся, що ми там робили, я відмовився відповідати. І довгі чотири роки ми сварилися. Мене роздирало зсередини. Я не міг просто сказати, що ми намагаємось перемогти саму Смерть, це суперечило моїм принципам. Я б ніколи не сказав того, у чому не впевнений. Особливо після того, що відбувалося і відбувається у результаті.
Що ж, досить формальностей… Високий молодик, скоріше за все унгкаєць, супроводжував мене весь час від Кросвола до лісової хащі. Мене запросили до лабораторії, прихованої за каменем у печері серед дерев. Ти, мабуть, здивуєшся — оце так конспірація! У мене навіть промайнула думка — чи не роблять там наркотики? Але на той момент я був зачарований. За всю свою кар’єру до цього ніколи я не відчував себе настільки наближеним до справжньої науки, до тієї, яка істинно, в тіні, рухає прогрес. Не думав я, наскільки гнилою може бути така честь.
Ще кілька людей стежили за процесом. Інформації молодий унгкаєць дав дуже мало і сказав, що все проходить у найсуворішій секретності — ні за яких обставин я не маю нікому нічого говорити. Лабораторія була дуже просторою — світла від смолоскипів було, скажімо прямо, недостатньо. За словами високого, найближчим часом може статися будь-що. “Великий Сва-Тін, будь що… Чи дійсно людству потрібно вміти таке?” – запитав я себе. Високий сказав, що я повинен прочитати мантру на кріндоні. “На кріндоні?” – перепитав я. «Та сама мова з казок?». Хотів уже розсміятися, як згадав, у наскільки серйозних дослідженнях, якщо судити з конспірації, беру участь. Тоді я ще мав якийсь гумор. Переді мною розгорнули сувій, на якому були переписані кріндонські ієрогліфи. Попросили їх розшифрувати, надавши мізерні фонетичні напрацювання. Я чув, що перекласти кріндон неможливо – його носіїв на світі немає, але оскільки це магічна мова, ми можемо розраховувати тільки на те, що правильно її розшифруємо та прочитаємо. Високий постійно квапив мене, і буквально за чотири години роботи я змушений був прочитати те, що вийшло.
Спочатку не трапилося нічого. Не стався землетрус, не пішла злива, я не став бачити крізь стіни. Про себе я видихнув – Сва-Кайтін, дякую, що не сталося лиха. Я повинен був вийти з печери, щоб нарешті мати змогу подихати свіжим повітрям. І повинен був, мабуть, одразу придивитися до того, що буквально за сорок кроків від печери земля надто м’яка — її недавно копали. Просто переді мною стояв мрець. Весь брудний, з перерізаним горлом і загуслою кров’ю, що стікла по тілу, смердючий, блідий, наче місяць. Викопавшись із землі, він просто стояв, мірно хитаючись і не рухаючись із місця. Бідолаху, мабуть, убили та закопали місцеві бандити, а я його оживив. В той момент мене охопив параліч. Я сказав би, що ми просто дивилися один на одного щонайменше п’ять хвилин, але погляд мерця був спрямований в нікуди. Він явно не усвідомлював ні себе, ні чогось навколо. Бляклі, порожні карі очі, від яких віє смертю. Ти дивишся на нього, Халум, і всим єством усвідомлюєш, що він мертвий!
Мене вивернуло навиворіт. Я не витримав цього тиску — цього виду та запаху. Іржавий запах загуслої крові і мертв’ячина так в’їлися в мій ніс, що я змушений був стримувати ком у горлі наступні рази, як згадував про це. Як тільки я, трохи заспокоївшись, вирішив повертатися назад, прямо з під землі постав цей високий. Він дивився на мерця і його очі горіли. Ти це зробив? — спитав він з якимись нотами безумства в голосі. “Е-е-е…” – промовив я. “Не можу ні підтвердити, ні спростувати” – все, що я міг тоді сказати.
Високий підскочив до мене так швидко, що я думав, він уб’є мене. “Ти розумієш, — весело й божевільно кричав він. – Що це означає?!”. Тоді ж він перейшов на гучний шепіт: “Ти усвідомлюєш, що буде, коли ти розшифруєш криндонську мантру повністю?! Ми переможемо смерть!” — у ньому було стільки божевілля, що навіть зараз я трохи здригаюся, думаючи, наскільки безумними можуть бути люди. Якщо справді такого, як він, призначили керувати абсолютно секретними експериментами, я не знаю, чого доб’ється людство після моєї смерті.

Я обурився через його слова, Халум. Я сказав, що ми, унгкайці, і так живемо по сто п’ятдесят років, більше, ніж будь-хто на Єдиній Землі, до чого ж нам безсмертя? Але він не став мене слухати. Він сказав, що якщо я відмовлюся працювати з цим, то всю мою репутацію як академіка знищать. Я змушений був, Халум, змушений був… Я старий, і не хотів помирати, втративши геть усе. Сва-Тін, який я дурень! Який дурень!..

Так, я працював з цим наступні вісім років. Тягнув час, як міг, бо в мене не було мотивації справді оживити людину у свідомості. Мене мучили думки — скільки проживе така людина, чи буде вона рада своєму воскресенню, чи варто гніву богів те, що ми так вриваємося у їх задум? У той же час я змушений був знову і знову воскрешати мерців, але вже з іншими цілями – інші вчені вивчали їхню поведінку, їхню фізіологію, практикували на них отрути та ліки, різали їх, щоб збільшити знання в анатомії. Це було жахливо, і я навіть не знаю, як зумів протриматися весь цей час на одній лише думці, що цим приношу науці користь. Нірдайї, «живі мерці», ніяк не реагували на розмови, не усвідомлювали себе, стоячи на місці або б’ючись об стіну кілька годин поспіль у спробах вийти, вони не видавали жодного звуку, коли на їхньому місці жива людина волала б від болю і благала б припинити. Це й змушувало стигнути кров у жилах — повна відсутність їхньої реакції. Після робочого дня я завжди примушував себе згадати, що живі люди відчувають біль. Яке ж щастя, що я не лікар, не ріжу живих людей! Нірдаї помирали — як казали медики після розтину — від голоду, бо їхні мертві шлунки не перетравлювали їжу. Якщо ж вдавалося «нагодувати» зовсім свіжих мерців, всі вони з часом помирали від розкладання. Зовсім свіжих, розумієш? І я мовчав. Так, Халум, при мені вбивали людей, які нічого не підозрювали, і я повинен був мовчати.
Я бачив багато смерті, дуже багато. Я відчував сморід, й іноді мені здавалося, що я відчуваю його від живих – метафорично. Хотів би я розповісти всьому світу, що відбувається буквально у нас за спинами, але я знаю, що один, і навіть якщо не один — ми програємо. Мій лист тобі, мабуть, слабкий, вмираючий відлунок надії перемогти. Можеш звати мене дурнем, але я вважаю, що краще пізно, ніж ніколи. Надто багато було сумнівів, мук, поневірянь… І на смертному одрі я, принаймні, нарешті буду вільний.
Зрештою я не виніс всієї цієї гнітючої атмосфери. Я плюнув у лице тому високому, пішов звідти і більше ніколи не повертався до столиці. А потім втратив усю свою репутацію. Було тяжко… Бачити, як результати праці всього твого життя палахкотять, наче охоплені диким полум’ям. Певно, я мав би видихнути з полегшенням, адже заплатив ціну за свободу. Але знав, що нічого не виграю — розкажи я про те, що коїться під Кросволом, вони знайдуть спосіб виставити мене безумцем. Зрештою, вони знайдуть спосіб позбутися мене й тих, хто повірить моїм словам.
Тому я захотів врятувати з вогню хоч б свою важливість для світу — може, й сумнівну, але зараз, коли справа зроблена, це вже не важливо. Я захотів закінчити фонетичний розбір тієї самої мантри воскресіння. Це було складно – до напрацювань у мене більше не було доступу. Інформацію довелося відновлювати з пам’яті. Ночі без сну, знову думки — навіщо? Заради помсти, заради знищеної репутації, заради загального блага? Не знаю. Але я це зробив. Зрештою, я закінчив роботу.
Між іншим, пару років тому зі мною познайомився один гаркорський юнак на ім’я Гросбулс. Пристав до мене, хотів, щоб я став його наставником. Мені довелося погодитись — він був дуже наполегливий. Терпіння йому не вистачає. Втім, я звик до його візитів. Він ще не знає, чим я займався останні кілька років, а я ще не знаю, чи наважуся віддати йому свої напрацювання. Врятує моя робота світ, чи вкине його в безодню хаосу?..
Я відчуваю, що мій час закінчується. Важко приймати такі рішення. Хочу сказати тобі, що дуже шкодую, що так вийшло. Виправдовуватися не хочу. Просто знай, що я тебе завжди кохав. Нарешті я розумію, що навіть ключ до перемоги над смертю не такий важливий для світу, як ти для мене. Я знаю, що, зрештою, ми й так зустрінемось. Поки що, принаймні передавай нашій доньці привіт. Якщо, звісно, ​​вона мене пам’ятає.

Аграйк Хот, місто Танкут, 635 ЄЗ.