Алхемілла пурпурова

Десь на межі дня і ночі, коли ще не видно сонця та місяця, стояв будинок. Невеликий, двоповерховий з дивовижною архітектурою. Стояв самотньо серед мілкого озера на фоні безкрайнього космосу. Всередині подібний бібліотеці, якою керував старий кіт.
Він був як людина, але з котячою головою у білій сорочці та джинсовому комбінезоні.
— Що я маю робити з тобою? — бурчав. — За руку відводити та дорогу показувати?
Навпроти кота стояла молода дівчина. Худорляве тіло робило її молодшою, а ось обличчя, гарно нафарбоване, додавало кілька років. Легка зелена сукня, світле волосся зібране у низький хвіст та маленька валіза.
Кіт вичитував її вже не перший десяток хвилин поки не прийшла інша дівчина з ледь помітними гострими вушками.
— Вибачте йому за грубість, — попрохала мило посміхнувшись, — він працює тут вже не перше століття, а пенсія ще не скоро.
— Не переймайтеся, я вже звикла, — дівчина взяла валізу, що стояла поряд.
Кіт мовчки та незадоволено слухав їхню розмову. Заперечувати не поспішав. Сказав лиш те, що якщо вона її забирає, то хай робить це швидше, бо йому треба далі працювати.
— Ваше ім’я — Вів’єн, так? — перепитала дівчина. — Вперше берете участь у таємному товаристві?
Вів’єн погоджуючись кивнула. Дівчина перевірила щось на папері та запитала чи пам’ятає секретний пароль, а потім радо повідомила що все гаразд і так, як це перша подорож, то матиме власного супроводжувача.
Дівчина з гострими вушками знайшла Вів’єн гарну місцину, м’яке крісло навпроти вікна з чудовим краєвидом, та попросила кілька хвилин почекати. Мить дівчина дивилася крізь вікно, а ось вже вона серед квітучого поля. Здавалося, що знаходишся серед музичної скриньки. Вітер хитав бутони граючи мелодії. Цьому полю було байдуже на пору року, погоду та континент. Тут росли всі Земні квіти, а серед них стояла вже знайома бліда постать.
Вів’єн дивилася на постать, раптом хтось поклав їй руку на плече. Різко повернувшись побачила перед собою хлопчину.
— Перепрошую, — відірвав швидко руку, — але мені здалося, що ви ось-ось вистрибнете через вікно.
Дівчина здивовано глянула на нього, а потім на вікно. Це вже не вперше коли вона ходить уві сні, пощастило що зупинив. Страшного нічого не сталося б, але все одно.
Швидко подякувавши попросила не звертатися до неї на “ви” та представилася. Своєю чергою хлопчина назвався Рафаелем, почувши ім’я дівчина ледь помітно здригнулася, та повідомив, що це він супроводжуватиме її до місця зустрічі таємного товариства.
— На рахунок чого взагалі засноване це таємне товариство? — запитала дівчина покірно прямуючи за хлопцем.
— Засекречено, — відповів, — зазвичай нам повідомляють, але не цього разу. Напевне, це одноразова зустріч.
Вони йшли темним коридором, підлогу якого освітлювали бутони білих квітів, що росли прямо під стінами. Здавалося що йому немає кінця-краю.
— Сподіваюся, що цього разу буде щось цікаве та незвичайне, — ні з того ні з цього промовив Рафаель, — кожне зборисько все нудніше та нудніше. Однакові як пір’я лебедя.
— Є хоч якісь здогадки, або припущення? — Вів’єн захопливо розглядала все навколо.
Рафаель поглянув на неї, а потім на листок, мить подумавши промовив:
— Є, але навряд правдиві, тому краще просто почекати та перевірити.
Запала мовчанка. Чулися тихі кроки.
— А взагалі людей рідко коли запрошують, тому вже цікаво. Отже, особливе ставлення вже гарантоване.
Вів’єн поглянула на хлопця. Він щось там говорив, про те що люди відділені від інших тим, що на Землі майже відсутня магія, тому вони дуже рідкісні гості. Але дівчина слухала його вже лиш краєм вуха розглядаючи все навколо не розуміючи чи це все її цікавить, чи лякає. Темний коридор повільно перейшов у вербову долину. Було так само тьмяно, але, ніби, й водночас як зоряна ніч. Темно, що не видно далеко, але й світло, що видно стежку та дерева. Протоптана стежка прямувала крізь дерева.
Сяяли ліхтарі. Та вони зустрічалися вкрай рідко.
Йшли ще пів години, а потім Рафаель зупинився. В його руках з’явилася біла тканина та біла маска на все обличчя. Біла тканина виявилася мантією, яку варто було одягнути.
— Коли увійдемо — мантія може стати важкою, але не переймайся, — попередив Рафаель, — маска теж стане іншою.
— Тут немає отворів для очей, — сказала Вів’єн оглянувши її, — та й взагалі нічого.
— Це для того аби не було зрозуміло, хто ховається за маскою. Навіть загальних рис обличчя, це ж таємне товариство, — відповів хлопець одягнувши свою мантію.
Недалеко виднілася біла будівля. Величезні вікна прикрашали вітражі, масивні колони, мармурові статуї, які ледь нагадували янголів… Вів’єн не хотіла до них наближатися, але стояли по два боки та здавалося, що спостерігали лише за нею.
— Заздрю я тобі, — сказав неочікувано Рафаель, — хотів би я бути звичайною людиною та жити таким же бентежним життям.
Він не дивився на неї. Дівчина відповіла, що це насправді не так вже й легко, як здається на перший погляд. Та Рафаель мав іншу думку, якщо так наполегливо переконував у протилежному.
Коли нарешті дійшли, будинок став ще вищим та ширшим. Стіни виблискували ніби зі скла, через це страшно було ступати на підлогу. Боялася, що тріщина, як павутина розлізеться по всьому будинку.
Перед вхідними дверима Рафаель зупинився й наказав натягнути мантію на голову та одягнути маску. Коли Вів’єн її одягала, то не розуміла як крізь неї взагалі можна щось побачити, але на обличчі вона була прозорою. Дівчина чудово бачила все навколо, навіть той момент коли маска Рафаеля вкрилася квітами.
В цьому місці було дуже багато живих квітів та їх символів. На стінах, на вікнах, на підлозі — всюди. На мантії також розквітнув квітковий візерунок.
— Пам’ятаєш пароль? — запитав хлопець, коли збирався відчинити двері.
Дівчина стверджуючи кивнула. Відчинилися кришталеві й водночас масивні двері. Зовні було тихо, шумів лиш вітер, але всередині було гамірно. Великою світлою залою кружляли, ніби на балу… істоти. Вони були різноманітні. Хоч і сховані обличчя, але зріст та статура відрізнялися. Навіть квіти на масках були різні. Жодної однакової.
— Порада: якщо не вмієш швидко знаходити спільну мову, то ліпше мовчи, — попередив Рафаель, — всі тут намагаються зрозуміти в честь чого таємне зібрання, тому здатні до хитрощів. На жаль, маю відійти на хвилинку у справах.
Хлопчина елегантно вклонився та пішов, залишивши Вів’єн саму. Дівчина стояла на балконі та спостерігала за гостями. Хтось кружляв у вальсі, хтось, розділившись маленькими компаніями, розмовляв, а кілька особин, як і вона стояли у темряві та спостерігали, роздумуючи про вічне. В одну мить посеред великої зали з’явилася кругла невелика сцена. Згодом там з’явилася худесенька балерина, яка танцювала розважаючи гостей.
На якусь мить Вів’єн забула, що насправді її запросили на таємне зібрання, а не в театр. Шкода, востаннє на виставі була ще в глибокому дитинстві.
Линула музика сумного піаніно…
Скільки так простояла — невідомо, зате за довгий час була можливість спокійно не поспішаючи подумати про різні дрібниці, що сталися у її житті за останні роки. А їх було чимало…
— Вже час починати, — почувся голос Рафаеля позаду.
Він вирвав з думок та змусив повернутися до реальності. Й справді музика затихла й гості поволі почали розходитися, але дехто залишився.
— Нам сюди, — показав Рафаель на двері поряд.
Дверна рама була вкрита різними квітами, але найбільше було тих з яких складався секретний пароль Вів’єн. Тепер зрозуміло, що ці двері призначені їй. Хлопчина попередив, що як увійдуть, то варто знайти своє місце, а маску зняти лиш тоді коли скажуть. Дівчина погоджуючись кивнула та відчинила двері.
У вічі вдарило яскраве світло. Згодом кімнатою почали ходити інші, й Вів’єн теж пішла шукати своє місце. Посеред кімнати стояв білий овальний стіл, а навколо нього — шістнадцять тронів з коштовного каміння, один був найголовніший, бо зроблений з усіх по шматочку. Вів’єн дістався трон з аметисту, їй подобався такий колір. На столі стояла табличка з підписом “алхемілла пурпурова”. Цю квітку вибрала не дарма. Вона часто варила з неї різні зілля від хвороб. А “пурпуровий”…
Рафаелю місця не було, тому стояв позаду. Через кілька хвилин всі нарешті повсідалися. Почекавши кілька секунд — дали знак, що можна знімати маски. Свою знімати Вів’єн не поспішала, зняла майже остання.
За цей час встигла роздивитися всіх присутніх. Тут були відьми, граційні ельфи та інші невідомі істоти, яких бачила вперше так, як і їхні назви квітів написані невідомою мовою. Всі перезиралися розглядаючи один одного.
— Радий вітати всіх присутніх, — сказав ошатно одягнений вампір, — на жаль, до нас доєдналися не всі, але не варто засмучуватися через це.
Він був тут головним. Сидів на найкрасивішому троні, та не розглядав всіх так здивовано. Отже, знав хто прийде. Вів’єн раділа, що хоч хтось є схожий на людину крім неї, бо навколо сиділи створіння, яких навіть уявити не могла.
— Чи сподобалася вам вистава? А бал? — провадив посміхаючись вампір.
Він ставив доволі дурні питання замість того, аби розповідати щось по суті. Можливо так відвертав увагу, або щось хотів дізнатися про гостей.
— Сподобалися. Ще й як сподобалися. Але ти голови не мороч, а розповідай чому ми тут, — засперечався якийсь здоровань з татуюванням.
Всі радісно підхопили вигуками. Здійнявся галас. Вампір посміхнувся, ніби й очікував чогось подібного.
— Ми всі з різних світів, всі різні, але є одне спільне у всіх нас, — вампір замовк поглядаючи на з них з цікавістю, — це безсмертя. Цікава тема для розмов чи не так?
Вів’єн ледь помітно здивувалася. Не зрозуміло чи це було розчарування, чи щось інше. Тема безсмертя була доволі банальною та навіть нудною. Про що можна ще говорити.
Так вважала більша частина присутніх, судячи з незадоволених вигуків.
— Цікава була багато років тому, а зараз про що можна говорити? — запитала відьма.
— Можна багато філософствувати про безсмертя. Наприклад: безсмертя для всіх різне. Хтось не старіє та не хворіє, тому жити можна вічно, але вбити цілком можливо так само як і смертного. А хтось може зцілюватися, але проживе лиш сотню років. До того ж безсмертя це не вічність. Бачите скільки думок? — промовляючи чоловік ходив навколо столу заглядаючи кожному в душу.
Хтось похвалив його за красномовство, але нічого більше. Лиш час дарма гають, хоч і безсмертні. Коли Вів’єн отримала листа, то ще тоді зрозуміла, що все це дурня, але ніхто навіть не натякнув, що можна відмовитися. Тепер змушена сидіти та вислуховувати. За спиною Рафаель теж стояв розчарованим, ще мить і почне позіхати.
— Безсмертя — цікава річ, — вампір обійшов навколо столу та сів за своє місце. — За моє життя сталося багато війн, серед присутніх немає напевне тих, хто ні з ким не воював. Одна напевне ще навіть продовжується, тому варто поспішати доки не кинулися вбивати один одного.
Уважно послухавши головного, Вів’єн спробувала непомітно поглянути на гостей, аби зрозуміти про кого йде мова. Якщо це правда, то краще триматися від них якомога далі. Як на зло, майже навпроти сидів чоловік, який вже довгий час з ненавистю дивився на іншого, який сидів поряд з дівчиною. Вони обидвоє були схожими на тролів, але значно відрізнялися на обличчі. Вів’єн знову пошкодувала, що прийшла.
А вампір навіть не приховував свою злобну натуру. Він ніби грався з ними, а всі це розуміючи все далі покірно сиділи на назначених місцях.
— Маю ідею!
Дівчина задумалася та пропустила частину розмови, бо вампір все розповідав без кінця й краю:
— Так, як кожен з нас має безсмертя, то, задля безпеки інших, всі розкажуть як отримали та як позбутися цього безсмертя.
Він дуже часто говорив це слово ніби пишався. Вів’єн це вже набридло. Ідея вампіра полягала в тому, що всі знають слабкі сторони один одного. Тобто, ніхто й не подумає нападати, бо безсмертя вже не допоможе. Те що здається міцним каменем насправді — крихкий метелик. Це звучало й абсурдно, і божевільно, і навіть обнадійливо, що це допоможе створити вічний мир, але щось було не так.
Всі з підозрою поставилися до такої думки, та не поспішали відповідати. Чоловік дав час подумати, але довго чекати, зрозуміло, не хотів. Раптово хтось вигукнув:
— Я, представник, від мого світу не маю наміру слухати якесь людисько з його божевільними ідеями!
Натовп знову швидко підхопив та здійнявся ґвалт. А Вів’єн здивувалася з того як він зневажливо назвав людей. Можливо в чомусь він мав рацію…
— Прохання не ображати нікого з присутніх, — спокійно відповів.
— “З присутніх”? — перепитав, а потім змінившись на обличчі сміючись продовжили: — невже тут присутні люди? Невже це ти?
Чоловік з дивною зовнішністю поглянув на дівчину, так зробили й всі інші. Не було нікого хто б не дивився на Вів’єн. Стало моторошно.
Вів’єн нічого не заперечила й це спричинило нову хвилю обговорення. З чужих вуст чулося, що це точно вона, безперечно це людська дівчинка.
— Люди не вірять ні в магію, ні в нас, яка тоді вона безсмертна?!
— Самозванка! Якщо ні, то хто?
— А якщо все ж ні, то хай перша розповідає!
З кожного кутка чулися вигуки. Всі обурено обговорювали вже не безсмертя, а людей, представницею яких стала Вів’єн. Головний, вампір, погоджуючись хитнув головою. Його погляд був холодний, а посмішка хижа. Цього погляду ніхто не помітив, а у дівчини зірвався терпець.
Вона різко встала та ледь не вигукнула:
— Хочете знати? Ви всі вважаєте безсмертя даром, на відміну від мене.
Всі замовкли. Ніхто не очікував від такої худесенької й малесенької дівчинки такого командного тону. Рафаель навіть відскочив на один крок.
— Це сталося майже чотириста років тому. В моєму дитинстві яке було дуже хворобливим. Моя родина була заможною, але навіть найкращі лікарі говорили, що навіть до повноліття не доживу, — дівчина уважно стежила за тим як слухають, вдивлюючись у кожні очі, — чотирнадцятирічна дівчинка, що просто хотіла жити почула легенду про безсмертя, яким володіють янголи. Одного чудового дня я зустріла такого. Він був прекрасним, таким добрим та безвинним, а я вбила його й отримала що хотіла.
Очі присутніх розширилися від жаху та здивування. Всі вони мали вічне життя, або як спадок, або як нагорода за заслуги, але вбити та отримати безсмертя? Силою забрати? Неможливо повірити, що це розповідала молода дівчина. Вона мала вигляд крихкої квітки в якої навіть шипів немає.
— Від тоді я блукаю по світу з цим прокляттям й приречена ніколи не мати дому, родини та друзів, — голос став кам’яним. — Я така єдина з людей. Розповіла лиш тому, що вам це нічого не дасть. Люди смертні, й достатньо страждають без вашої допомоги. А про мене судіть, як бажаєте. Я не шкодую, що зробила.
З кожним словом дівчина ще дужче згасала. Цю таємницю носила з собою багато століть. Все частіше й частіше їй сниться той янгол, як сьогодні, тоді раніше, коли чекала. Один і той самий сон — тривожив. Коли Рафаель назвав своє ім’я — гадала що прямо там зомліє. Здається настав час відплачувати за свої помилки.
Вів’єн замовкла. Стало занадто тихо, чулося навіть стукання чийогось серця. Неможливо тихо… Здавалося, що чулися осудливі думки, або це просто голос того самого янгола. Враз стало погано та закрутилася голова, але дівчина непорушно стояла.
Нарешті хтось наважився подати голос, який промовив, що вона злочинниця. Поволі народ почав підтакувати, а інша частина стала на захист виправдовуючи, хоч сама Вів’єн не знала чим її виправдати. Слово за словом, образа за образою і про дівчину забули перейшовши на особисте. Кожен згадав всі образи, та зло за сотні років.
Лиш вампір спостерігав за цим зі сторони не промовивши більше жодного слова. Він досягнув свого розсваривши всі народи та зародивши нову війну. Переможно посміхаючись він покинув кімнату, коли справа дійшла до бійки. Навіщо це зробив? Знає лиш він, а дівчина знає, що колись за це пошкодує.
Всі безсмертні істоти були наділені магією. Тому бійка була з участю вогню, води, кристалів та всього що могли створити. Тікати Вів’єн не збиралася та й не хотіла. Як позбутися безсмертя не знала, гадала, що хоч так зможе померти.
Раптово хтось схопив її за руку та потягнув назад. За одну мить великий камінь прилетів у те місце, де щойно стояла дівчина, розваливши аметистовий трон. То був Рафаель. Він допоміг вийти з кімнати, будівля поступово розвалювалася. Стіни, вікна та двері то збільшувалися, то зменшувалися змінюючи свою форму. Всі квіти швидко почали в’янути та засихати. Двері, що вели на подвір’я, звузилися та хотіли зникнути залишивши їх у пастці.
Вони кинулися туди, та ледь встигли. Впали на росяну траву та швидко повернули голови споглядаючи як руйнується будівля. Замість каміння та цегли будівля розсипалася на сотні зірок, які падаючи обпалювали траву.
Рафаель різко зірвався та здавалося хотів вже йти, але останньої миті повернувся сказавши:
— Те що ти сказала правда?
Вів’єн не очікувала, що хлопець зовсім нічого не запитає, але все ж сподівалася. Коли кивнула, в його очах щось згасло. Здається це була довіра.
— Це… жахливо. Вони мають рацію щодо тебе.
— Це, ти, мене звинувачуєш? — посміялася дівчина, але з сумом. — Ти ж теж не живий. Не маєш, банально, тіла, ти лише душа, яка не матиме нічого. Навіть мрій, маленького бажання, лиш роботу яку ненавидиш.
Вів’єн не хотіла ні в чому звинувачувати Рафаеля, але як вже почала, то зупинитися на півслові не могла. Як інші обурювалися, то інша справа, але вони були схожими. Приреченими на те життя яке їм дано без змоги змінитися. Та Вів’єн знайшла її, одну маленьку можливість, пожертвувавши всім.
— Знаєш, я була щасливою. Мої батьки та сестри раділи, що я була жива, хоч це продовжувалося років двадцять не більше. Але я готова зробити все, аби знову прожити ті дні. На жаль, другого шансу мені не дадуть, — дівчина заплющила очі, аби не пролити сльози, — навіть, якщо це не перекриє мій вчинок — я хочу дати тобі шанс прожити життя подарувавши своє безсмертя. Тобі – хлопцеві, з янгольським ім’ям…
Після цих слів Вів’єн ніби розчинилася у повітрі залишивши по собі кілька білих пір’їнок, які підхопив холодний вітер. Рафаель теж зник, нічого не залишивши, як і будинок, який розсипався на зірки.
Тепер у кожного своя історія…