Три світи й історія однієї пригоди

Три світи й історія однієї пригоди
Зима, передмістя, святкування Нового року вже минуло. Усі, хто приїхав до своєї родини, намагаються провести більше часу в колі сім’ї та старих друзів. Всі по домівках або прямують у гості до своїх близьких. Усі, окрім двох шукачів, які в цей момент — поки всі зайняті звичайними справами — у лісі, на березі озера, грають у гру, шукають захований скарб. У джинсах та довгій міській куртці, розгублено вдивляючись у карту скарбів, швидко йшов високий худорлявий хлопчина років двадцяти трьох. Йому ніяк у той момент не пасувала роль шукача скарбів — максимум, заблукалого туриста. Та й по віку він більше підходив для дорослих справ, ніж для ігор. Позаду нього впевнено, з азартом, трохи не встигаючи за своїм напарником, йшла Христина. Поглянувши на неї, можна було сказати, що вона знає, що робить, і шукає скарби не вперше. Але вона також була вдягнена у міський одяг — широкі джинси, теплі кросівки. Їй було всього дванадцять років. Сильний вітер гойдав голі крони дуже старої верби, збиваючи з гілля морозну пилюку. Христина та Ілля, незважаючи на сувору зимову погоду, продовжували йти до своєї мети, проходячи вже втретє повз ту саму криву вербу біля озера. Оглянувшись, хлопець ще більше розгубився. На детально розмальованому аркуші зі шкільного зошита була зображена карта, роздрукована з інтернету. Маленький хрестик на карті вказував на територію радіусом двадцять метрів біля озера. Розвернувши карту, шукач скарбів уважно вчитався в підказки, а дівчинка ледве стримувала сміх, поглядаючи на стару вербу позаду свого дядька Іллі. Пригоди часто розпочинаються тоді, коли ідей для нової гри немає. Магія перестає бути вигадкою, коли в найнесподіваніший момент вона проявляється у всьому. Двоє шукачів скарбів без азарту розмотували знайдений у тріщині старої верби скарб. Це була дерев’яна скринька, розмальована різкими лініями та візерунками маків. Відкривши скриньку, Ілля видихнув. Усередині лежала купа старих каблучок, підвісок, брошок та велике намисто з червоних бус. Христина засумувала й почала вигадувати, чим би ще себе зайняти. Їй дуже не хотілося, щоб ця гра закінчувалася. Закінчиться гра — і вона повернеться до звичайної рутини, яка зробить її на рік дорослішою і на рік більш відстороненою від ігор. Взявши до рук карту, дівчинка вдивилася у хрестик, який сама поставила перед тим, як розпочати гру. Той день не був веселим, як і не були веселими свята. Рік минув і свято минуло. Рік був поганим, і святкового настрою не було. Всі були зайняті своїми справами. Нічого було робити лише їй та її дядькові. У них справи та друзі — у місті. А тут, у селі, справи були лише в її мами, тата, бабусі, дядьків, тіток та їхніх знайомих. У всієї великої родини, окрім неї та її дядька, який більшість часу проводив у телефоні.
— Ілля, я карту вже зробила. Ну що, йдемо? — запитала тоді Христина у свого дядька.
— Не хочеться, якщо чесно, — сухо пробурмотів Ілля, не відриваючись від телефону.
— А жаль. Ти би знав, які там скарби! Тепер їх хтось інший знайде, — юначка присіла біля свого дядька.
— Якщо там твої іграшки, то їх уже давно час віддати.
— Там шкатулка прабабусі.
— Що? — здивовано перепитав Ілля у Христини, яка вже хитро посміхалася, простягаючи йому карту. — Ну ти вичудила, як справжній пірат.
Юнак швидко накинув куртку, сунув карту в кишеню та побіг шукати скарб, на виході з дому розминувшись із подругами своєї сестри й вибивши кота з рук Тоні. Якщо до перших двох — Юлі й Олі — шукачі не мали особливого ставлення (Юля була педагогом у місцевій школі, а Оля була небагатослівна та стримана), то Тоня викликала змішані відчуття. Мало хто гуляє з котом на повідку та має звичку відводити погляд від тих, з ким говорить. Про неї подейкували, що вона відьма.

Ліс. Стара верба біля озера. Ілля роздивлявся знайдений скарб, а Христина, викинувши карту, з цікавістю глянула на шкатулку.
Магія перестає бути вигадкою, коли в найнесподіваніший момент вона проявляється у всьому. Пригоди починаються, коли немає ідей для нової гри, — почула голос Христина, вдивляючись у малюнок шкатулки.
Ілля, я думаю, ці прикраси дуже погані, — схвильовано зауважила Христина.
— Що ти маєш на увазі?
— А якщо вони магічні, як думаєш?
— Магії не існує. А жаль — вони б більше коштували, — відрізав юнак, розглядаючи перстень із бурштином.
— Магія існує. І вона дуже погана річ.
— Ну що, йдемо? І так уже робити нічого, — Ілля закрив кришку шкатулки.
— Зачекай, там було щось написано! — Христина відкрила шкатулку в руках дядька. — Тут написано: «Якщо ти це читаєш, то торкнися води й промов: “І в краплині води може весь світ віддзеркалитися”».
— Де ти це прочитала? — здивувався Ілля. Але він побачив лише розписану зсередини кришку. — Різкі лінії, квіти… Схоже на орнамент, як на вишиванках вишивають, тільки якийсь дивний… різкий.
— Ну ось, — дівчинка ткнула пальцем у візерунок.
— Тут? — пильно придивившись і трохи нахиливши шкатулку, Ілля вчитався. — «… води… може…». Як ти це так швидко прочитала? Надпис же ледь видно із-за малюнку?
— Мені цікаво спробувати, — Христина швидко підбігла до озера і сунула палець у воду, — Ілля, мені страшно.
— Хутчіш говори закляття і ходімо додому.
— І в краплині води може весь світ віддзеркалитись, — з хвилюванням промовила Христинка.
— Ходімо додому, — дядько закрив кришку шкатулки і підвівся.
— Ну ось, — засмутилась юначка нахмуривши брови, і швидко висмикнула палець із води, краплина, що послідкувала за ним, на мить привернула всю увагу дівчинки, і в її очах потемніло. А за мить її всю втягнуло в краплину і вона опинилась в озері. Виринувши, в юні злякані очі вдарило тепле сонце, і трохи побовтавшись у воді, Христинка вибралась на берег.
— Христинко, ти тут як опинилась? — почувся здивований голос маминої подруги Олі. До дівчинки підбігли дві знайомі їй жінки. Обступивши Христинку, кожна хотіла вицупити собі шматок уваги.
— Яке щастя, твоя мама буде в захваті! — радісно крикнула Юля.
— Як ти так? Не злякалася? — Оля погладила Христинку по мокрому волоссі, підбадьорюючи її.
— Ти молодець! Сама, сама! Хто би міг подумати! Твоя мама за стільки спроб не змогла сюди потрапити, а ти сама! Обряд зазвичай проводить старша. В нас це…
— Знімай мокру куртку, — перебила Юлю схвильована Оля, — як почуваєшся? Голова не болить?
— Ні, все добре, — юначка автоматично зняла куртку і дуже здивувалася, їй не було холодно, її всю оточував бурхливий зелений ліс, все навколо цвіло та було настільки яскравим, як буває тільки навесні. Пух з верби снігом лягав на воду та берег, покриваючи все білим туманом. А мамині подруги були босі й одягнуті в дивні сірі накидки по коліна.
— В очах не розпливається? Немає відчуття, що ми дуже далеко? — продовжила Оля.
— Ні, тільки щось… ви одягнені по-дивному і навколо все як літом.
— То це нормально, тут ще і русалки є, і водяні, і… — Юля не встигла договорити.
— Що тут був за звук? — із-за спин Олі та Юлі показалось здивоване лице Тоні. На кілька секунд повисла тиша, поки кіт Тоні не видав котячий «мяу». Тоня тут же відійшла.
— Як ти це зробила? Розкажи! Як відчуття?
— Зачекай, не бачиш, вона хвилюється, — Оля знову перебила занадто балакучу Юлю, — сама розкаже, як захоче.
— Зараз старша прийде. Христинко, візьми куртку, — повернулась хазяйка кота, тримаючи його під рукою, і обійшовши юначку, щось прошепотівши, торкнулась води, — і опустись у воду.
— Знову у воду? — розгубилась Христинка.
— Ти хочеш відправити її назад в Текучку? — схвильовано прискочила Оля, — не можна так.
— У нас мало часу, за кілька хвилин тут буде старша. Христинко хутчіш, — Тоня протягнула руку юначці. Христинка дуже засмутилась, так як магія, яку вона боялась, виявилась прекрасною весняною порою, де живуть справжні магічні істоти. Тепер гра закінчилась, і вона опиниться там, де зимою немає тепла, тільки пустота холоду і шум міських машин. Одягнувши куртку, юначка взяла Тоню за руку й увійшла у воду. — Зануряйся, щоби вода повністю тебе покрила.
Христинка так і поступила, і її вже за мить Тоня потягнула назад. Проте коли вона вийшла з води, то не опинилася в холодній зимі. По її обличчю та волоссю вода стікала так, що не залишалося вогкого місця. Коли вона вийшла на берег, то була повністю суха, наче і не ниряла під воду.
— А що у вас тут трапилося? — слідом за юначкою із води показалася голова дівчини з —блідим лицем та темними водоростями, вплетеними в волосся.
— Не хвостатих справа, — буркнула на дівчину Тоня, відводячи Христинку подалі від берега, – це русалка водяна, все вони хочуть знати…
— Бо не мають про що говорити, — поруч з’явилася Юля.
Із-за дерева неподалік за Христинкою спостерігала літня жінка, одягнена в довгу сіру мантію. Вона була висока, з рівною поставою. Юля та Оля швидко повернули голову в сторону гості. Юначка зробила так само, і, помітивши літню жінку, їй на мить здалося, що в неї на щоці була гладка луска, як у змії. Проте за секунду все стало, як повинно бути. І вона повільно почала наближатися до Христинки.
— Зараз ти познайомишся з нашою мамою відьмою, вона старша серед нас. Не бійся її, вона дуже добра. Знімай куртку, тобі буде жарко, — схилившись над дівчинкою, прошепотіла Тоня на вухо і стягнула з неї куртку.
— Привіт, Христинко. Я знала, що ти будеш з нами. Але навіть не догадувалася, що так швидко. Ти молодець! Мене звати Сільвія. Наше сестринство допоможе тобі стати справжньою відьмою, — дивне відчуття нахлинуло на юначку. Відчуття, коли зустрічаєш людину, яка вже давно забулась у тумані пам’яті. — Присядь, сідайте дівчата. Сестри сіли на траву навпроти матері відьми. До них присіла і Христинка.
— Я буду відьмою? Я знаю, що магія — це дуже погана та зла річ, — сміливо спитала юначка, вона відчувала, що Сільвія дуже мудра та добра. Аж ніяк не стара зла відьма з дурним оком, про яких вона чула. І Христина дуже зраділа такій новині, що її навчатимуть такі добрі відьми.
— Ти абсолютно вірно говориш. Магія — дуже погана і дуже зла, але все залежить від людини чи когось іншого, хто нею користується, — заспокоїла Христину Сільвія, сідаючи навпроти вже чотирьох відьом.
— Я була на озері з дядьком, вас поруч не було.
— Ти була не сама? — схвильовано запитала Оля, — що ж тепер, потрібно це швидко виправити.
— Ми сюди купатися прийшли, і… А хлопцю можна пам’ять стерти, або замінити, або й те, і те. Можна ще прокляття зробити, щоб він сам собі не вірив — Віра в дурість називається, хоча це довго готувати треба, можна…
— Зараз у нас дуже мало часу на розмови, — ввічливо перебила Юлю Сільвія, — я тобі швидко розповім одну дуже цікаву історію та про нашу таємницю. Доля так склалася, що ти вимушена почути її вже в такому юному віці. І ні, не потрібно хвилюватися, — Сільвія з посмішкою глянула на Олю, яка розгублено дивилася на велике зелене створіння, що підповзало до берега. У нього були великі чорні очі та маленькі відростки, як у сома, – нас ніхто не чує, для них зараз ми говоримо про те, як відьми раніше в ступках літали. Оля та Юля розсміялися.
— Були ж вигадки, і їм навіть хтось вірив, — підтримала їх Тоня та засміялась з ними.
Христинка помітила, що їх зі всіх сторін оточили небачені нею створіння. Деякі дивились на них зовсім людськими очима, сидячи на деревах та у воді. Дивна дівчинка розчісувала своє зелене волосся, швидко відвернувшись від погляду юначки, зробила вигляд, що не слухає. Ховаючись у кривизні коріння, сотні маленьких, схожих одночасно на гриб та жабу монстриків, пильно дивились на відьом, моргаючи сяючими очима. Біля Юлі лежав зелений гігант з вусиками, як у сома, а позаду нього з води виглядали десятки дівочих голів, схожих на ту, що прогнала Тоня, і навіть юнак на березі сидів, білобрисий.
— Христинко, уважно слухай. Раніше, коли ще не було сварок, світи були одним цілим. Безліч людей та чарівних створінь жили своє життя без сварки. З часом усе змінилося, люди стали розумнішими і почали користуватися природою. Після того, як Білобог помітив, що його діти сваряться і розбивають один одному серця, він відокремив їх від людей, створивши цей світ. Ми його так і називаємо — Наш світ. По проханню Білобога, Чорнобог зробив так само, і світи почали жити в гармонії. Ми, відьми, частина світу Білобога та людей. Що людина зробить у своєму світі, на Нашому світі не відображається, і навпаки. У нас два життя, ми можемо змінювати і світ людей, і Наш світ. У нас є свій сімейний дім у цьому світі. Сестри відьми там навчаються, навчають і виконують різну роботу. Ось Тоня — старша сестра, а Юля і Оля — сестри, а я відповідаю за дім. У нас є свої традиції та ритуали, які ми зберегли. Але є заборони: нам, відьмам, ні в якому разі не можна втручатись у світ Чорнобога… Але інколи, коли хочеш комусь допомогти, потрібно зробити щось погане.
— Або відрізати шерсть якоїсь злої істоти, — доповнила розповідь Юля.
— Відьом багато, і сім’я далеко не одна, є самоучки і народжені, — продовжила Сільвія. — Наша сім’я виключно спадкоємна, і ми відвідуємо сторону Чорнобога. Це таємниця нашої сім’ї, і ти нікому не повинна про це розповідати.
— У нас є спеціальні ритуали, закляття, стратегії…
— Їй зараз це не потрібно знати, вона й так розгублено виглядає, — перебила Оля, недоречно вставивши коментар Юлі, — тим більше, скоро вона туди не потрапить.
— А це від неї залежить, може і сьогодні потрапить, — здивувала сестер Сільвія, — заодно і продемонструєте їй декілька.
— Сьогодні? — здивувалась Христина.
— А ти як думаєш, де твій дядько, з яким ти сюди прийшла?
— В Текучці, біля озера його точно немає, — підказала Тоня, вдивляючись в очі свого кота.
— І вдома його також немає, — доповнила її Сільвія, — я вже перевірила. Ти ж сюди потрапила за допомогою однієї дуже непримітної шкатулки? І твій дядько, напевно, дуже злякався, коли тебе не стало.
— Не може бути, — схвильовано заперечила Оля, — чоловіки ж давно не відьмують. І давно то була велика рідкість.
— Відьмують, але зараз не про це. Бачиш, та шкатулка — власність одного твого далекого дідуся, він був у нашій сім’ї. І ця шкатулка його. Він зробив її так, щоб її не могли вкрасти. Вкрасти її не можуть, але ми тепер не можемо її позбутися або хоча б сховати. Це один із секретів нашої сім’ї, так само як і те, що твій родич допомагав нам. Доля так склалась, що твій дядько пішов тебе рятувати і потрапив у великі проблеми, до сил поганих, з якими майже неможливо знайти спільної мови. Їх магія дуже відрізняється від нашої, і тобі потрібно вирішити, чи підеш ти за ним? Покликати його до нас, чи полишити його і шкатулку там, де їм і місце. Хочу тебе попередити: ти будеш постійно балансувати між добром і злом, таємниць, які потрібно буде зберігати, стане більше. Таємниці тихо душать життя. Шкатулка — одне з наших проклять. Прокляття, які ховаються поколіннями, рано чи пізно виходять на поверхню, і тільки вірою в краще і стараннями ти можеш їх побороти і навіть повернути на користь людям.
— Ілля потрапив у проблеми? — підскочила Христина, — ходімо вже туди, поки з ним щось не трапилось.
— Наш світ не впустив би тебе до себе, не будь у тебе достатньо сили, аби справитись з проблемами, які на тебе зваляться, — з легкою посмішкою Сільвія вказала в сторону лісу.
— Побігли, поки він далеко не відійшов, — підвелась Тоня, потягнувши за собою Юлю та Олю.
— Я хочу, щоб ти запам’ятала, що не тільки ти можеш керувати магією, але й вона тобою. Все залежить від тебе, чи сила буде служити на добро, чи ти будеш служити силі і творити зло. І те, що правилами магію не візьмеш. У вірі вся сила.
Група, очолена Танею, направилась зробити щось погане, щоб врятувати від злої участі одну душу.
— Куди ми біжимо? Давайте прямо тут перейдемо в світ Чорнобога, часу може бути обмаль, — трохи відставши від своїх сестер, крикнула Христина.
— В поле. Ти ніколи не знаєш, що може ховатись за деревами, а в полі хоч можна оглянутись і сховатись у траві. Ми завжди так робимо, — підказала Юля.
По пояс в траві чотири відьми швидким темпом наблизились до центру поля. А на березі озера, в цей момент, Христинину куртку приміряла одна дивна дівчина. Зупинившись, Тоня подивилася в очі своєму коту і схвально кивнула. Юля та Оля розділились, пішли по колу в різні сторони, говорячи нерозбірливі для юначки закляття.
— Христинко, ми працюємо так, щоб це було непомітно, — присіла напроти юної відьми Тоня, — у Нашому світі ми не носимо на собі жодних захисних речей; вони тут просто не потрібні, й викличуть підозру. Зброю ми створюємо на місці, яку потрібно, по тій самій причині. Зв’язок також не підтримуємо. Ми заходимо туди, беремо, що нам потрібно, ні з ким не розмовляємо і стараємось не залишити за собою тих, хто нас бачив. Істоти, що там живуть, не знають добра, тільки силу. Хто велика сила і тільки силу розуміє, того найлегше перемагати маленькою хитрістю — це, до речі, гасло нашої сім’ї.
— Або від ситуації хорошим ударом по потилиці, — крикнула Юля, явно в піднятому настрої.
Юля та Оля почали крутитись і сміятись, тримаючись за руки.
— Тримай, — Тоня передала Христинці маленьку пляшечку з пробкою. — Коли почнуть заговори говорити, вилий на землю.
Тоня обняла юначку і показала на секунду, під рукавами, татуювання на руках з різкими лініями, що складали ромби з завитушками. Христинку окутав спокій, і відчуття повної захищеності. Юля та Оля разом промовили:
— Води краплина слово чуй, у світ я темний йду, а ти мене хутчіш туди веди.
Вода полилась на землю з пляшечки. Христинчину увагу привернув кіт Тоні, що дивився прямо в її очі. За мить повітря стало іншим, а все, що бачила і чула юначка, стало розмитим і глухим, як під водою. І навіть земля під ногами зникла, тільки сяючі котячі очі залишались чіткими. Зеленими вогнями вони дивились на юначку.
Коли дивне видіння розвіялося, Юля та Оля зі сміхом повалились на землю. Навколо дівчат все оточував густий туман, трави були сухими та гнутими, а небо важке, готове пустити першу сльозу.
— Не тупцяйте по землі, — прошипіла Тоня з тривогою в голосі. — Щось під нами почало рухатись. Швидко накиньте плащі і підемо так, щоб росинами не намочити ніг.
Тоня зняла свою сережку і почала витягувати з неї довгу тканину. Христина сильно здивувалась, навіть трохи ойкнула. Тоня накинула плащ на плечі молодої відьми.
— Тебе не будуть помічати, поки ти носиш цей плащ, але будуть чути, не забувай про це.
Юля та Оля уже накинули на себе свої плащі. По краях плащів був вишитий візерунок, схожий на той, що був на кришці скриньки. В руках Олі тримала стару, зіпсовану часом керосинову лампу.
— Це Оля темряви боїться, — шепотіла на вухо юній відьмі Юля. — Там в середині лампи сонячне світло зібрано. Тутешні його не помічають, а їй спокійніше.
— У мене інші методи, — і показала юначці булаву. Вони разом розсміялись.
— Тихо! — прошипіла Оля. — Під нами той, хто тут зазвичай не сидить! Ходімо швидше.
— Тоня, а ти як підеш? — схвильовано запитала Христина.
— Ти тільки не злякайся, — вона провела долонею по Христинчиних очах, і перед юначкою стояла вже не Тоня, а дівчина з блідою мокрою шкірою та волоссям, очима, мов місяць червоний, і поглядом пустим, мертвим. Вона посміхнулась гострими зубами.
— Все-таки трохи злякалась.
— Зовсім трохи, — від виду посмішки монстра юна відьма не втрималася і засміялася.
— Подумай, що хочеш віддати цей амулет своєму дядьку, — Тоня одягнула на Христинку свою підвіску. За мить підвіска підлетіла і натягнула ланцюжок на шиї юної відьми в сторону. — Там сумує. Побігли.
Тоня взяла Христинку на руки і ступила на гнуті сухі трави, які ледь прогнулись під її вагою. Відьми, повторивши за старшою сестрою, побігли за нею в напрямку, вказаному амулетом. Освітлені дрібним сяйвом сонячного ліхтаря, горілі трави хвилювались під вітром, що знімався від грози, навислої над сестрами. А у світі, який відьми називали Наш світ, по середині поля, де бушувала зелена трава, кіт Тоні поспішав у тому ж напрямку, розштовхуючи трави кольору весни.
— Христинко, а що в тій шкатулці було? — поцікавилась на бігу Оля.
— Старі і дивні прикраси. Різні дрібниці.
— Все зло йде від дрібниць. Старі речі можуть, як і історія, бути сильною зброєю, — підказала Юля.
— Мені одного разу тато казав, що все зло йде від відьом, — сестри розсміялись, сміятись почала й юна відьма.
Швидким темпом відьми наблизилися до лісу. Його дерева були безлисті та криві, наче скручені самим часом. Зійшовши з трави на тверду землю, вони зупинилися.
— Христинко, глянь туди, — Юля вказала пальцем у напрямку лісу. — Бачиш тінь під поваленим деревом? То тінь заблукалого в лісі. Плут звів його до смерті, і тепер такі душі тільки страждають.
— Зараз я його, — різко сказала Оля, з’являючись поруч із юначкою. Вона зробила відточений рух рукою, і в напрямку тіні полетів кінчик хлиста. Через мить хлист обмотав тінь, і Оля потягнула істоту до себе. — Христинко, лови!
— Я? — злякано вигукнула юначка, але встигла спіймати темний силует, що наблизився до неї. Він не мав ваги — лише тінь і хаотичні рухи, сповнені відчаю, у спробі вирватися.
— Йому не страшно? — схвильовано спитала Христина.
— Від людини тут уже нічого немає, лише емоції, — спокійно відповіла Тоня, всовуючи руку всередину тіні. — Душа давно покинула цей світ.
Вона витягла руку й показала невеликий камінь, який вийняла з тіні.
— Ось, — промовила Тоня.
— Це примарна надія, — радісно защебетала Оля. — Ми тобі стрілу удачі зробимо. У нашому світі поцілиш у скелю над водою, по сонячному зайчику, — і обов’язково удача прийде.
— Христинко, не слухай, — Тоня поклала руку їй на плече. — Це старий жарт нашої сім’ї. Примарна надія завжди буде відводити стрілу від сонячного зайчика. Я тебе речей цікавіших навчу. Побігли хутчіш, поки хлопець проблем не знайшов.
— Ну ось, — одночасно засмутилися Оля та Юля.
Усі відьми вирушили далі. Дерева, неправильні й викручені, наче століттями намагалися вирватися з землі, оточували сестер, які поспішали в напрямку, вказаному підвіскою. Христинка помічала різних створінь: страшних і навіть прекрасних, але погляди всіх були пустими. Далі й далі, дивин ставало більше, але вони так і не помічали відьом. До юначки потроху підкрадався страх, але думка, що Ілля може назавжди залишитись у цьому жахливому світі, не давала їй зупинятись. Тим паче її супроводжували такі приємні відьми — які не роблять пакості, а танцюють, жартують та сміються.
Перед сестрами Христина побачила дерев’яний будинок з колод. Він був великим, гострий дах у кронах дерев був обнятий чорним гіллям, а ледве сяючого моху було так багато, що він товстим килимом оточував дім та наростав на стіни. Від краю дому ріс великий чагарник вовчих ягід, і тільки вони тут мали листя та плоди. Їх було так багато, що складалось враження, наче дім тоне в них. У вікнах було світло.
— Ось світло у вікнах, Ілля там напевно гріється біля полум’я, — зраділа молода відьма.
— Яких вікнах? — здивувалась Оля.
— Перед нами, — Христина вибігла перед своїх сестер і вказала пальцем вперед.
— Нічого не бачу, що то може таке бути? — здивувалась Юля.
— Стоп! — Тоня подала команду зупинитись. — Христин, ти бачиш там будинок?
— Так.
— Але там нічого немає! — злякалась Оля. — Там просто дерева.
— Далі ми не підемо. Новенька, ти також, — Тоня повернулась до юної відьми. Христина перший раз помітила на завжди впевненому Тоніному обличчі хвилювання. — Зараз ми повернемось до старшої і все їй розкажемо.
— Якщо ми ще трохи потягнемо час, то вже нікого буде кликати, — я знаю.
Христинка ступила кілька кроків вперед, і тільки-но вийшла на мох, побачила, що місцевість змінилась.

Навколо будинку зі всіх сторін були неприємні та страшні потвори. Вони заглядали у вікна, залазили на дах, в димохід намагалася влізти якась худа мала істота з рогами. Біля самої юначки опинилось кілька дівчат, схожих на ту, в котру перетворилась Тоня. За спиною Христини пролунав удар. Розвернувшись, вона почула жахливий скрип та побачила, як по повітрю повільно тягнуться п’ять сяючих ліній та татуювання Тоні. Вони швидко зникли.
«Ти чула цей звук?» — здивовано прощебетала стояча біля молодої відьми потвора, схожим на себе.
«Так, так, — це може ще один прийти хоче в цей дім. То може бути конкурент.»
«А я чула, що в тому домі дід безсмертний жив, худий, як кістка, поки його юнак не переміг.»
«Не вір у всяку дурницю…»
Спалах у вікнах будинку відволік Христину від теревень дивних істот, і вона поспішила в дім. Наближаючись до входу, їй ставало все важче й важче оминати наявних тут створінь. Щоб трохи заспокоїтись, вона відволікалася на мох, що провалювався під її вагою, як м’який килим.
— Дивний мох, — подумала юначка, — сяє і росте якимись узорами.
Наблизившись до входу в дім, вона зупинилася. До дверей було не підступитись: на сходах стояла нечисть, схожа на людей, і вони намагались щось почути, притуливши вуха до дверей, або ж дивитись через щілину для ключа. Христина вже хотіла ввічливо попросити їх дати їй пройти до Іллі, але згадала слова Тоні, що ті, хто тут живе, не розуміють добра, лише силу. Тому вона вирішила розштовхати їх — «І так вони мене не бачать», — подумала вона.
Але коли ступила на першу сходинку, двері повільно відчинилися, і всі, хто стояв перед нею, в страху розбіглися, повністю розчищаючи прохід. Христина швидко піднялася, намагаючись не звертати увагу на страшну нечисть, що оточувала її. Ввійшовши в дім, вона побачила велику кімнату. Біля каміну сидів Ілля, тримаючи відкриту шкатулку і дивлячись прямо на неї. Біля нього, в слабкому світлі вогню, стояла низька потвора, схожа на дівчину з зміїною шкірою, і щось шепотіла йому на вухо, показуючи роздвоєний язик. В кімнаті стояв густий морок, і лише світло каміну ледь освітлювало столітній пил на столі та перевернутих меблях і книгах. На підлозі валялися грати з клітки, прикриваючи сухі червоні плями.
— Це відьма прийшла? — заговорив Ілля, підводячись. Христина здивувалась, що Ілля її не впізнав.
— Хто ти? Покажись! — злякано крикнув хлопець.
І юначка злякалася. Він не бачить її під цим плащем, як та нечиста сила, що оточує їх. Можливо, вже пізно, вже нікого кликати назад, — подумала вона.
Ілля дістав зі шкатулки перстень, і той повільно почав перетворюватись на шаблю, яку він направив у бік своєї племінниці. Христина повільно обійшла його, щоб сказати, що це вона.
— Ілля, — прошепотіла вона йому на вухо.
Але він відмахнувся в страху, не згадавши її голос. Людиноподібна істота, схожа на змію, не припиняла звіриною мовою щось нашіптувати юнакові.
Розгубившись, юначка відчула страх, що все було не так, як треба, що вона не встигла.
— Відьма би ніколи не ввійшла в цей дім, хто ти? Де ти? — розгублено викрикнув Ілля, розмахуючи шаблею в різні сторони.
Нечисть почала стукати у вікна і дерти стіни, в дверях з’явилися темні силуети з палаючими червоними очима, а позаду них лунав собачий лай і вовчий стон. Змія зашипіла на юнака, і він крикнув:
— Я зараз тут все спалю!
По кімнаті розлився яскравий червоний колір, а вогонь у каміні зашумів і закрутився, дико спалахнувши. Христина зрозуміла, що Ілля піддався і служить своїй силі. Але вона в нього вірила і була впевнена, що в цьому винна та істота, що шепоче йому на вухо своїм зміїним язиком.
Перед нею велика сила, яку не взяти злом. Потрібно якось огородити її дядька від змії. Одним махом знявши з себе плаща, що скривав її від зла, накинула його на спину Іллі, і він зник для нечисті. Зло навколо хатини почало битися і дертися сильніше, шум риків та писку оглушив юну відьму.
— Ти вже бачилася з відьмами, мале дівчисько, — прошепотіла істота, показавши роздвоєного язика і роздерши своє людиноподібне лице по зміїному. Ступивши крок до Христинки, вона підняла худі зелені руки, щоб схопити її. І впала, здавши жахливий крик.
За нею стояв Ілля в плащі, тримаючи над змією шаблю. Вікна почали тріщати, лай і гавкіт нечисті біля входу наближався. І здалося юначці на мить, що немає в них шансу тут.
Але помітивши біля тіла змієподібної дівчини два зелених вогні, ті самі, які вона бачила, коли потрапляла в цей світ, схопила Іллю за руку і доторкнулась до них. Вмить все навколо закрутилося, і в полі зору Христини промелькнув дах будинку, в якому все трапилось, і падаюче обгоріле рогате створіння, що лізло в димохід, коли вона сюди прийшла.
З краю неба, палаючи червоним кольором, сонце освітлювало зелені трави, в яких лежали двоє шукачів скарбів. Кіт Тоні лапою намагався розбудити Христину.
— Я ще п’ять хвилин полежу.
— Прокидайся, у тебе вийшло, — почувся знайомий голос Тоні.
Розплющивши очі, Христина побачила радісні обличчя Тоні, Юлі і Олі. Неподалік стояла і Сільвія.
— Треба ж додуматися, перенестися в наш світ за допомогою погляду кота. Ти молодець, Христинко, — Сільвія погладила юначку по голові.
— Це як? — здивувалась Юля.
— Коти дивляться в той світ, куди хочуть, це знають навіть діти, яких ти навчаєш. І кликати свою відьму вміють, до двох шукачів, що тут серед поля сплять. Христинко, буди того хлопця, і хутчіш додому, ваші вже хвилюються.
— Ти як там вижила? Там напевно так страшно було. І як ти туди потрапила? — спитала Оля.
— Хто велика сила і тільки силу розуміє, того найлегше перемагати маленькою хитрістю, — з хитрою посмішкою відповіла Христина.
— А потрапила ти туди, бо дім тебе впустив як свою. То і був дім власника шкатулки, твого родича, — підказала Сільвія, — завтра до нас прийдеш, я маму та бабусю твоїх попереджу. Посвяту пройдеш.
— Візьми, там холодно, — Тоня протягнула юній відьмі її забуту куртку.
— Дякую, — Христинка взяла куртку, вона пахла свіжістю весняної природи та була м’яка, як перша роса. — Ілля, прокидайся, нам додому час повертатись.
— Що таке, що трапилось? — юнак здивовано підірвався з трави. — Христина, хто ці жінки?
— Вдома розповім, ти не повіриш.
— Вдома? Ну слава Богу. Оце так пошукали скарби, — Ілля подивився на шкатулку, що досі стискав у руках, і розсміявся.