Занотовано 149-м

– Що є ми? — запитую себе я вже вкотре. — І не знаходжу відповіді.

– Може… Це я — невірний? — щораз вагаюся в собі. У своїй “побожності”. — Усі ж інші… Начебто курсують у добре відомому напрямку — за Господарем.

– Ми були створені ним і для нього. Напівкровком, що вважав себе вищим за Богів і відчайдушно намагався всім це довести.

– Певне, я не мав би говорити таке про свого Творця, але якщо інші обирають імена та живуть людським життям, то чому я мушу забороняти собі мислити?..

Потік одних міркувань відразу впадає в інший, ширший та глибший:

– Чи мав би я думати взагалі? — кожна моя хвилина на цій проклятій землі сповнена подібними роздумами. Виснажливими й беззмістовними.

Мене все ще долають сумніви…

– Може… Він нам збрехав?

“Він бреше. Бреше. Бреше”, — лунає в моїй голові. Хто це міг бути? Якщо це інші, то чому сповіщають про свої занепокоєння так? Навіщо нашіптувати, коли ми здатні на значно більше?

– Ні, це не вони. Та й хіба може плескатися сумнів у казані суцільної чорної рідини?

– Я знову заплутався.

– Треба почати спочатку. Не з Господаря… З неї.

– Матір.

– Мені пощастило. Я був останнім серед народжених, хто застав її живою. Сто сорок восьмим. Але це тривало лише мить. А потім, з її останнім подихом, на світ з’явився сто сорок дев’ятий.

– Матір — неймовірно вродлива жінка, чиє обличчя було перекошене невимовним горем…

“Гарна, бліда, мертва”.

– Такою я її запам’ятав. Цей образ я беріг у пам’яті протягом двох своїх життів, а потім…

– Ні, знову плутаюся. Спочатку.

І. Матір. Народила й померла.

ІІ. Господар. Він був поряд із матір’ю. Саме з його милості ми народилися. Він хотів дати нам життя. І тепер ми служимо йому.

ІІІ. Господар — наша єдина мета.

– Чого хотів Господар? Його волю нікому не збагнути до кінця. Але відомо мені, що хаос приніс він на благословенні Богами землі. Тепер вони прокляті.

– Кажуть, він диявол. Але хіба зв’язок НЕ з Богинею та плід від нього — це гріх? Таких випадків була купа! Чим тоді вирізняється мій Господар?

– До того ж… Він знищив породження Гиді з пророцтва — те, проти чого виступав майже ввесь пантеон….

– Не розумію.

– Та зараз не про це. Моїй здатності міркувати розважливо цілком може заважати служіння Творцю…

– Збився. Не хочу починати знову. Стомився, на диво. І час мій добігає кінця.

ІV. Нас потопили в Гиді.

– Це був той скажений бузувір. Той, хто дав життя напівкровці. Я точно знаю. Відмічене трьома цятками око вони ділили на двох.

– У ті рідкісні миті, коли маску скидав Господар свою, я бачив невимовну красу й око, що було йому чуже та ненависне.

– Батько відрікся від сина. Та син, як не старався, усе ж не зміг розірвати кровний зв’язок — продовжував сплітати їх рок.

– І, зрештою, у поєдинку вони зійшлися сам на сам, коли вже не до снаги було нам.

“Мені шкода, Господарю. На прощення я не заслужив”.

V. Минали дні й ночі. Місяці, роки… Може, і століття перш ніж розплющив я очі.

– Стільки питань мав я, коли вдруге на ноги ступив…

“Де Господар, чи вберегли ми життя його швидкоплинне?”

“Породження Гиді вбито, та силу цю так і не змито?”

“Чи Матір жива, якщо “гурт” наш на світ знов вирина?”

– То жінка була. Господар у жіночому тілі? — такою моя перша думка була. А потім розгледів. Упізнав те обличчя з портретів, зелені очі, що пильнували з кожного кутка дому.

– Але як підняти змогла? Не Матір вона… Не наша, точніш.

– Не Матір, і не Творець, та наказ віддала чітко — від призначення свого не відступати й за Господаря життя віддати.

– Однак не відчули ми наш одвічний зв’язок, тож розбрелися хто куди долю шукати. На поклик Господаря чекати.

– Долинала до мене радість своїх: імена обирали й життя проживали.

– Дурні. Нащо хапатися за те, що їм не належить?..

VI. Цей день настав — Господар помер.

– Зібралися ми знову всі разом, щоб справі нашій покласти край.

– Ніколи б у таке не повірив — життя дарували ми, а не нам!

– Та досконалості Матері нам не сягнути, як і те тепле й тріпотливе нам не забути, що розтануло в ній на літа…

– Тож Господар із чужим лик ділив.

– Однак то не біда, певне, була, бо ж відразу маскою обличчя закрив.

– І де тільки взяв її знов?.. І так то природно на вигляд було, немов друга шкіра. Рідніша за першу.

– І сказав нам Господар, що мусимо з часом усі повмирати. А більшість уже мали життя…

“Кажу ж, дурні!”

– Геть про своє призначення позабували. Мене ж непокоїло лиш одне…

– Заплямована світла блакить. Відкрилась вона мені лиш на мить. Але й того було досить, аби збагнути, хто косу смерті за спиною для нас наново носить — батько його.

– Та виявилося згодом, що думками я був близько й далеко водночас…

– Коли над першим занесли клинок, зі злата й божественних мантр…

– Породження Гиді жило, а значить усе діло прахом пішло…

VII. Полювання почалось.

– Як і прорекла зеленоока — час нам життям відплатити.

– Очікуваний кінець, еге ж?

– Однак не для всіх.

– Хто у волі Творця сумнівався — боровся, як міг; тікав туди, де “життя” провів… Та, зрештою, ні тіла, ні натяків глузду не зберіг.

– Господар як дав, так і назад свою власність забрав.

– А я їх попереджав… Та хто буде слухати? Юродивого. Без імені. Без життя. Лише з волею Творця в думках.

– Та що цікавіше, і, власне, декотрих у річище віри навернуло — зміна вражого клинка на кровожерливого “батога”…

– Матір.

“Матір. Матір. Матір”, — шепотілися й волали в наших думках. І кожен сподівався на диво — невже Матір жива?

– Проте Господар твердо відрубав: “ЦЕ НЕ ВОНА”.

“Матір за вас уже давним-давно життя віддала”…

– Без упину нагадував він.

– Та віри цьому насправді ніхто не йняв, хіба що вдавав…

– Чому ж нам брехав? Боявся? Її? То хто ж така матір тоді?

VIII. Я стрів її.

– Спогади. Думки. Чужі слова…

– Усе це пил. Мара. І не варте сил.

– Знання про Творця та його буття — омана одна.

– Хаос приніс він на благословенні Богами землі?

– Брехня.

– Без Матері він не вартує й мідяка.

– Така тут, здається, ходить найменша монета (за це, однак, не ручаюсь, бо життя свого я не мав).

– Тож здогадався не зразу. Лиш, коли віч-на-віч… Не дав відсіч.

– Той хаос Матір насправді несла.

“Сполосана шрамами, рум’яна й жива”.

– Зреклася Творця. І геть іншими барвами грали ті дні, що вона прожила…

– То може і я мав би?

– Усі ми.

Тоді було б справжнє життя.

– Та нині для нас уже все втрачено, бо трійцю любить лише Бог. І тричі зродитися одному йому дано…

– І тим, на кого перст божественний укаже.

— Занотовано 149-м.