Коли засинає Вогонь

У майстерні стояв тихий гул пневматичних двигунів, він змішувався із клацанням шестерень та розмовами інженерів, які сперечались щодо нового чуда техніки. Десь дзенькнув молоток і частина машин стихла, почулася чиясь лайка та приглушений сміх. Над одним зі столів схилився молодий чоловік, його руки, вкриті дрібними шрамами та порізами, перебирали кучеряве чорне волосся з кількома сивими пасмами, він тихо простогнав і відкинувся на кріслі.
– Знаєш, Маркусе, тобі треба було почати з чогось простішого, – глузливо промовив один з інженерів. Маркус перевів на нього змучений погляд:
– Хто сказав, що я хочу простіше?
– А, йой, – закотив очі інженер та підійшов ближче. На столі Маркуса на спеціальних підставках стояла механічна людська рука:
– Знаєш, ти хороший механік, але ти механік.
– Так, знаю, – втомлено промовив чоловік. Поклавши голову на стіл, він кліпав та розглядав своє творіння. Інженер, який стояв поруч, з’єднав кілька дротів і механічна долоня зігнулась в кулак.
– З точки зору механіки вона працює непогано, але чи буде вона працювати з точки зору біомеханіки – це питання. Тобі треба консультація когось із медичного товариства…..
– Я пробував, Ейдене. Мене послали й сказали, що наразі їх не цікавить моя пропозиція, у них є важливіші справи.
– Ага…ага, це їхня звична відповідь, – вдихнув Ейден та зняв механічну руку із підставки.
– Ей, що ти робиш, вона ще не готова, – Маркус підірвався, як ошпарений.
– Спокійно,- лагідно промовив Ейден,- я ж не повний ідіот і я теж механік, – незадоволено вів далі чоловік,- Моя кузина працює там…
-Там це…
-В медичному товаристві, – швидко пробурмотів той. – Вона, звісно, не займається біомеханікою, але думаю, що може знає когось звідти, – промовив чоловік, він повільно та акуратно повернув руку на підставку, – А тобі треба відпочити, ти вже який тиждень сліпнеш і дихаєш металом та пилом від Солісу.
– Добре – добре, мамусю,- глузливо промовив Маркус та потягнувся на кріслі.
– Закохані голуб’ята, ану бігом сюди, нам треба ще пара мізків та дві пари рук,- гаркнув сивочолий інженер.
– Вже йдемо, пане Айзеку, – синхронно промовили чоловіки та попленталися до головного інженера.
Через якийсь час пролунав гудок, він означав кінець робочого дня, частина колективу чи не силою випхали Маркуса з майстерні зі словами, що йому треба кілька днів перепочити. Чоловіку довелося погодитися, він взяв кілька своїх креслень та попрямував до виходу із зали механізмів. Разом із ним залу покинуло ще кілька інженерів, частина лишилась допрацьовувати ряд механізмів, це було звичною практикою у їхньому Технологічному Бюро, яке відповідало за розробку нових та вдосконалення уже наявних винаходів. Коридорами Бюро снували подібні до Маркуса зомбі – механіки, електрики, які до закінчення року хотіли максимально швидко розібратися зі всіма незакінченими справами, щоб не розпочинати новий рік зі старих проблем.
-Маркус…Маркус,- чоловік здригнувся. Він незчувся як опинився на першому поверсі біля гардеробу, де його гукала стара гардеробниця.
-Перепрошую, щось я замріявся,- розгублено промовив він та протягнув їй перфокарту, гардеробниця взялась до роботи із механічним гардеробом.
– Тебе все ж відправили додому по закінченню робочого часу, а не ти сам пішов зранку перед початком наступної зміни.
– Я аж настільки погано виглядаю? – стривожено промовив Маркус, пролунав тихий гул і позаду жінки відкрилися дверцята, з яких по рейці виїхав зачохлений вішак.
– Аж на стільки та ще помножене на 100, – саркастично відповіла пані та протягнула йому вішак. Маркус розгублено посміхнувся, дістав своє пальто та повернув вішак із чохлом назад:
– Гарного вам вечора, – промовив механік та попрямував до виходу із бюро, паралельно натягуючи своє тепле пальто. Він вибіг на вулицю, легкий мороз обпік його щоки, перші сніжинки закружляли у повітрі, колесо року невпинно рухалося до кінця. Чоловік підняв комір та неспішно побрів вуличками, освітленими газовими ліхтарями, навколо снували такі ж люди, втомлені та заклопотані.
Кінець року завжди був складним періодом у Гердімері, частина виробництв переходила на зимовий режим, частина виробничих потужностей зменшувалась, а іншій частині доводилось працювати понаднормово. Влада полісу уже кілька років намагалась придумати оптимальну модель функціонування міста у зимовий час, але закінчувалося це зазвичай феєричними суперечками у раді золотих та мідних.
Маркус підняв комір свого пальта та занурився в нього носом, дорогою проїжджали поодинокі авто, вони тихо гуділи паровими двигунами. Дорожчі авто мали двигуни з використанням Солісу, вони були рідкістю через високу вартість кристалів, яким можна було знайти практичніше застосування, ніж просто запхнути у двигун, щоб возити ще одного багатія. В будинках загорялось світло, розсіюючи вуличну темряву. Були й ліхтарі, але їх часто було мало, взимку вони нагадували світлячків у темному лісі, для орієнтування їх було мало. Тому зимою люди чимдуж гнали додому, щоб якомога менше блукати темними зимовими вуличками Гердімеру. Ця пора була для приїжджих справжнім пеклом, вони могли годинами кружляти провулками навколо одного і того ж будинку. Маркус і сам таким був, як тільки переїхав сюди вчитися, і якби не Ейден, який тут народився та виріс, йому б теж довелося блукати немов сновидець. Весь фокус був у ліхтарях та табличках на будівлях, різні райони мали різні кольори ліхтарів. Центральна частина міста мала позолочені таблички та яскраво жовті ліхтарі, у промисловій частині міста, де знаходилось Технологічне Бюро, таблички були мідними, а колір вогників у ліхтарях помаранчево-червоний. Це було підказкою людям, коли вони з одного району міста потрапляли в інший, будівлі взагалі не є орієнтирами. Єдиним варіантом запам’ятати де ти живеш, це пам’ятати свій будинок до найменших дрібниць.
Маркус знімав дуплекс неподалік від Бюро, він та кілька хлопців жили в різних кімнатах, маючи у своєму розпорядженні спільну кухню, а також ванну на першому та другому поверхах. Чоловік повільно брів до дому, кілька останніх тижнів він працював над механічним протезом, який би дозволив людям без кінцівок повернутися до звичного життя. У світі існує багато різних протезів, Маркусу мріяв розробити протез, який можна приєднати до людини та керувати ним силою думки, як власною рукою. З інженерної точки зору рука функціонувала, питання, як її інтегрувати з людським організмом залишалося відкритим. Тому він виписував листи в Медичне Товариство з пропозиціями співпраці, але відповідь була завжди одна: «Дякуємо, але наразі ми не можемо розглянути ваше прохання». Маркус дістався помешкання, він почав шукати ключі, на свій подив він примудрився заховати їх у внутрішню кишеню. Відшукавши потрібний ключ чоловік швидко його вставив в замок, двері тихо відчинилась. В будинку панувала тиша, схоже, решта мешканців досі працювали. Він неспішно піднявся на другий поверх, відкрив двері у свою кімнату, кинув пальто на крісло, поспіхом зняв черевики та без сил впав на ліжко. Кілька тижневе безсоння та втома далися взнаки, чоловік миттєво провалився в обійми Морфея.
Крізь сон Маркус чув як хтось гаратає у двері його кімнати, він незадоволено простогнав, його голова розколювалася від болю, крізь шпарину у шторах пробивалося ранкове сонце
– Щоб вам…- проричав він у подушку, – самі ж сказали, що я можу кілька днів відпочити, – чоловік повільно піднявся та сів,
– Та йду, я йду,- прокричав він, встаючи із ліжка.
Маркус повільно прошкутильгав кімнатою та відчинив двері. На порозі стояв наляканий та захеканий Ейден:
– Фух…ти живий,- з полегшенням видихнув той.
– А що мало трапитись?- позіхнув Маркус, – я врешті виспався.
Чоловік потягнувся, підійшов до свого столу та налив у склянку трішки води.
– Тебе не було тиждень, – віддихувався гість. Хазяїн помешкання поперхнувся:
– Скільки?
– Тиждень,- спокійно відповів Ейден. – При чому хвилюватись ми почали лише на п’ятий день, – посміхнувся той та впав в одне із крісел.
– Ми телефонували, питали хлопців, вони казали, що тебе не було видно. Знаючи, що ти іноді ходиш, як ніндзя, це було не дивно.
– Але ж тиждень,- налякано промовив Маркус та сперся об край столу,
– Ой, це вже і не так погано, – продовжив гість. – Згадай, як Лука зник на місяць і лишив купу роботи та паперів, а потім з’явився і сказав, що він просто пішов у творчу відпустку, а ми вже його поховали.
– Так, але ж ….
– Я знаю твою гіпервідповідальність, але ж,- він різко зупинився,- ніхто не вмер.
– Ейден, – незадоволено відповів хазяїн помешкання.
– Ейден,- перекривив той,- але я маю гарні новини.
– Це вже які?
-Я поговорив із кузиною, вона не проти допомогти, але нічого не обіцяє,- спокійно промовив гість. – Але..
– Завжди є якесь, “але”, – закотив очі Маркус.
– Без “але” сумно, – хитро промовив Ейден.
– Мені не подобається твоє “але”…….
– Вона буде на щоквартальному звітному конгресі у раді міста і….
– Ні, я стільки часу від нього бігав, – роздратовано промовив Маркус.- Я був раз, мені вистачило, слухати ту нудоту.
-Тому ти мусиш зі мною піти, щоб врятуватися від нудоти, а потім можна буде піти й поговорити стосовно твого проєкт, – швидко відповів той, – А заодно можна буде зловити ще когось, там же ж буде купа народу.
– Я підозрюю, що ти задумав був це з самого початку.
– Майже, – відповів Ейден, – спав би ще довше, проїхав би на виставку.
– Я не знаю, що гірше.
– Ось-ось, – промовив гість. – Тому за два дні біля Дому Науки.
Цих два дні Маркус присвятив, тому щоб зібрати себе до ладу та знову виглядати, як людина. Час промайнув доволі швидко та непомітно. За кілька днів під дверима його оселі чекав екіпаж, який повіз його до Дому Науки. Це був заміський палац, який побудували кілька років тому, оскільки старий Будинок Наук став замалий, щоб вміщувати ту кількість паперів та бюрократів. Маркус і не любив мати з ними справу. Чіткі процеси та налагоджені інструкції це добре, але коли їх стає забагато – це не добре. Чоловік їхав каретою, з часом міський пейзаж змінився полем із поодинокими деревами. Через якийсь час вдалині з’явилися мури Дому Науки та було видно вервечку карет, що поспішали доставити своїх пасажирів. Карета в’їхала на широке подвір’я та зупинилась, Маркус швидко піднявся та вискочив із карети, щоб не затримувати її.
– Маркусе, – гукнув його Ейден, він уже чекав.
– Хто виступає на цей раз жертвами від бюро?
– Сьогоднішні доповідачі Влад та Еліза.
– Самогубці,- посміхнувся він.
– Ходімо, треба зайняти місця, щоб можна було чути, але….
– …можна було спати, – завершив за Ейденом Маркус.
– Ти читаєш мої думки, ходімо.
Чоловіки зайшли всередину, навколо метушились люди, хтось бігав з їжею та чаєм, хтось неспішно розмовляв, частина, подібна до Маркуса та Ейдена, пробиралась до зали засідань, схожої на античний амфітеатр, щоб зайняти найзручніші місця. Напарники всілись та відкинулись на спинці крісла.
-Розбудиш, мене коли вони дійдуть до поділу кристалів, – закинув голову назад та прикрив очі Ейден.
– Ти серйозно? Нам і так, зазвичай, дістається найбільше,- невдоволено промовив Маркус.
– Так, але ми зараз працюємо над автоматонами.
– Ти працюєш і це лише проєкт, я з простою рукою раду не даю, а ти замахнувся на механічну людину, – перебив Маркус.
– Так, але цей винахід змінить світ,- гордовито промовив Ейден.
– А хто мені розповідав, що треба щось простіше?- глузливо відповів напарник.
– Циць, не заважай мені спати, – з’їхав із теми Ейден, склав руки на грудях демонструючи усім своїм виглядом, що він не налаштований говорити.
Пролунало кілька коротких гудків, які закликали делегації зайняти свої місця. Зала засідань була розподілена на чотири секції: медицини, техніки, мистецтва та продовольства. Представники відповідних галузей розійшлися секціями та свої займали місця. Через якийсь час прозвучав довгий гудок, який сигналізував про початок засідання. На сцену вийшов розпорядник, він почав свою довгу промову про правила поведінки у залі та порядок денний, після чого почались слухання. Періодично в залі спалахували суперечки між представниками різних фракцій, тоді лунав один короткий гудок і розпорядник нагадував присутнім правила. Через якийсь час пролунав гудок, що означав початок перерви.
Ейден здригнувся на кріслі:
– Що, вже все?
– Ти знущаєшся, це лише перший акт, – виснажено промовив Маркус.
– З двох…з двох, – долинув ще чийсь приречений голос поруч.
– Що значить з двох? – налякано відповів той.
– Ну минулого разу їх було чотири, – позіхнув Ейден,
– Як ти Лойд? – звернувся він до власника голосу.
– Я пам’ятаю коли їх було шість, ми вийшли ввечері наступного дня, – розвалився у кріслі Лойд.
– От після того разу, я і шукаю відмазки, щоб не ходити, бо можна здуріти,- видихнув Маркус.
– Я пропоную, поїсти, – весело промовив Ейден.
– Ось йди та принеси нам щось, – протер очі Лойд,- бо якщо я вийду звідси, то назад не повернуся.
– Резонно, – кивнув Маркус.
– Ну, вас,- невдоволено шикнув Ейден та поспішно зник у спраглому та голодному натовпі. Через якийсь час він повернувся із їжею, пролунали гудки які символізували про відновлення засідань. Друга частина пройшла спокійніше, люди були втомлені та очікували на швидке закінчення. На сцену повернувся розпорядник, він мав донести інформацію про розподіл Солісу. Кристали були цінним та незвичним ресурсом, вони росли лише у кількох шахтах на околицях Гердімеру, їхній видобуток був дуже дорогим та небезпечним. Дослідникам було важко пояснити його походження, деякі властивості досі не піддавалися обґрунтуванню. Його використовували і для двигунів і для лікування деяких хвороб, звичайні люди називали його Божественним каменем.
Розпорядник прокашлявся: “Радою міста було ухвалено рішення про розподіл Солісу наступним чином: Медичному товариству – 40 %, Продовольчій гільдії – 30%, Технологічному Бюро – 20% та Мистецькому Арсеналу – 10%. На цьому засідання наукового конгресу оголошую закритим.”
У залі піднявся шум, Технологічне Бюро, яке зазвичай мало найбільшу частку, цього разу лишилось обділеним, звідусіль долинали вигуки «Ви не маєте права!», «Наше бюро приносить найбільше користі», «На основі чого був проведений такий розподіл», «Йде зима, ваше рішення приведе до катастрофи!»
– Рішення Ради Міста, не обговорюється, ви завжди можете подати офіційний запит,- прокричав розпорядник та поспішно покинув сцену, в його бік летіли шматочки яблук, пера для письма та інші речі.
– Це нечувано! – прокричав Ейден.
– Попрощайся зі своїми автоматонами до наступного року, – поплескав його по плечу колега по Бюро,- а ось твоя рука, Маркусе, має усі шанси відправитись на доопрацювання до Товариства, – посміхнувся чоловік у сірому піджаку,
– Лишаєтесь на вечірку?
– Так, я маю випити,- потягнувся Лойд,- Це єдине хороше, що буде сьогодні.
– І будеш ночувати надворі?- почувся жіночий голос із нижніх рядів.
– Не смішно…
– Тобі ні,- швидко проговорив Маркус,- ходімо, випити дійсно треба.
Працівники Бюро незадоволено перемовляючись повільно прямували до виходу з амфітеатру. Частина учасників вирішила покинути Будинок Наук негайно, інша частина перейшла на другий поверх, де був підготовлений невеликий банкет. Присутні розбилися на маленькі групки та тихо перемовлялись між собою, на фоні грав міні оркестр.
– Ейдене, нарешті я тебе знайшла, – весело промовила блакитноока дівчина, що підійшла до невеликої компанії.
– Дафна,- розгублено промовив той.
– Мені здавалося мало бути навпаки,- незадоволено сказала вона,- не гоже змушувати леді бігати.
– Хіба ти леді?- глузливо відповів Ейден та скривився в гримасі болю,- Ай! Моя нога.
– Ох, а я і не помітила,- виправдовувалась Дафна, наступивши на ногу Ейдена.
– Так ось як виглядає твоя загадкова кузина, яка може отруїти все місто,- хитро промовив Лойд оцінюючи незнайомку.
– Ага, а що ще він розказував?
– Він не казав, що Ви така красива,- ніяково промовив Маркус.
– Ого, у вас колективний збій,- гикнула дівчина інженер.
– Ти, мабуть, Еліза,- сплеснула Дафна. – Я тебе вітаю і не уявляю як ти там працюєш, – уже майже пошепки промовила вона.
– То кому там треба проникнути до Товариства?- голосніше запитала дівчина.
– Мені, – жваво промовив Маркус, – розумієш…
– Ні, я не механік, – швидко відповіла Дафна.
– Просто говори, Маркусе, – прошепотів йому у вухо Ейден.
– Я розробив механізований протез, він вийшов напрочуд легкий.
– Тобі треба біомеханік?- нахмурила лоба дівчина. – Я маю одного, такий же чудило, він теж пробував робити протез, щоправда, його винаходом можна вбивати людей. Ще щось?
– Ні, дякую, дуже дякую,- збуджено відповів Маркус.
– Рано дякувати,- усміхнулась Дафна. – Гарного всім вечора, – промовила дівчина та зробила реверанс, покидаючи компанію.
Механіки попрощались з дівчиною та продовжили дискусію, стосовно розподілу кристалів, та які це може мати наслідки враховуючи, що вони працювали над новою моделлю двигуна. Через якийсь час Маркус покинув компанію, йому треба було до вбиральні. Завершивши свої справи він зіштовхнувся зі старшим чоловіком. На вигляд йому було близько 50-ти, Маркус би пройшов повз, аби не око чоловіка, одне було звичайне – людське, інше було механічне, і це був не просто красивий протез, інженер був впевнений, що бачив як рухається зіниця:
– Пане, ваше око, я ще не бачив такої технології, я був переконаний, що…
– Такого ще нема,- посміхнувся незнайомець.
– Так, так – збуджено відповів Маркус, картинка перед очима розпалилась, йому перехопило подих,- перепрошую, – кашлянув він.
– Бюро запиває горе? – лагідно запитав чоловік.
– Можна і так сказати,- вмиваючись, відповів Маркус. Він перевів погляд на незнайомця і останнє, що він побачив перед тим як відключився, що зіниця на золотавому механічному оці розширилась.
«Щось він довго спить, – Схоже хтось переборщив з екстрактом» почув крізь сон Маркус: «Що за чортівня?», – промайнуло в нього у думках, він спробував піднятися, та тіло його не слухало.
– Він прокинувся, – констатував ще один голос. Маркус зробив ще одну спробу підвестися, йому вдалося лише сісти та повільно розплющити очі. Картинка перед очима почала потихеньку фокусуватись, він зрозумів, що знаходиться на сцені амфітеатру Будинку. На трибунах глядачів сиділи люди, на обличчя яких були маски у вигляді черепів тварин.
-Що за..? – простогнав Маркус.
– Йольський кабан уже готовий, Батько, – гордовито промовив Ейден, звертаючись до чоловіка з золотим оком, який сидів у кріслі посеред сцени.
– Кабан?- налякано відсахнувся Маркус, – Ейдене що відбувається?
– Кінець горіння і час росту нового Солісу, – відповів той.
– Не верзи дурниць, Соліси ростуть у шахтах, там же й добуваються,- розгублено сказав Маркус.
– І ти це сам бачив, чи ти просто чув? – поцікавився Ейден. – Бо говорити можна багато, та і невже ти думаєш, що за стільки часу не придумали б безпечного способу добути його?
– Що?..але ж шахти…вони….
– Вони є, але чи є там щось? – промовила Дафна, вона стояла біля чоловіка, якого Ейден назвав Батьком.
– Тоді як я бачив кристали і навіть тримав їх в руках,- підвівся Маркус. – Це ж не може бути простим каменем.
– Людське тіло унікальне, іноді воно вирощує ще одну людину, іноді пухлини, а якщо правильно культивувати, то…
– Можна виростити щось корисне, – підсумувала жертва.
– Розумний кабанчик, – хитро підмітив чоловік із зеленими очима, що стояв біля Дафни.
– То Ви мене просто вб’єте?
– Чому зразу так страшно? – поплескав його по плечу Ейден.
– Насилля породжує насилля, воно не бажане,- промовила сивоволоса жінка, яка стояла спершись на спинку крісла, у якому сидів Батько. Маркус обвів поглядом амфітеатр, єдиний варіант втечі – це скляні величезні двері, що вели до саду на задньому дворі, це було ризиковано, але іншого виходу він не бачив.
– Значить є якісь об’єктивні причини для цього, чи не так?- хижо усміхнувся він і кинувся з усіх ніг до дверей. Жертва прикрила обличчя руками і з силою влетіла в скло, яке під вагою тіла розбилося на друзки. Маркус підвівся і шкутильгаючи побіг у глиб саду.
– Схоже, він був недостатньо готовий, – незадоволено промовив Батько і піднявся з крісла. – Знайди його,- наказав він Ейдену, а потім звернувся до натовпу, – всі охочу можуть приєднатися до полювання, решта може продовжити святкування.
Більша частина гостей вирішила продовжити святкування, лише кілька добровольців спустились з трибун та кинулись до саду. Сивоволоса жінка підійшла, до Ейдена прошепотіла йому:
– Не розчаруй нас, Сонце.
– Так, Мати, я все зроблю,- кивнув хлопець та пошкутильгав до дверей
-Схоже, твій кабанчик утік, Ейден,- констатувала ще одна дівчина, що, як і Ейден, була на сцені – Якщо ти не повернеш його вчасно, Батько буде злитись.
– Сад не настільки великий, Сильф, ми його знайдемо,- роздратовано відповів Ейден.
– При умові, що він не знайде вихід до лісу, – промовив зеленоокий чоловік. – Це ускладнить завдання.
-Принаймні, його Кабанчик нікого не поранив на відміну від твого Оленя, Адаме, – саркастично відповіла Дафна. – Не хвилюйся, вони часто тікають, але в цьому вся суть….всі хочуть жити, – дівчина підійшла ближче до дверей та зрівнялась з Ейденом. Раптом чоловік відчув легкий укол в руку, він здригнувся та відскочив:
– Що відбувається, – грізно промовив Ейден.
– Ритуал має тривати,- спокійно відповіла дівчина і чоловік сповз до її ніг.
Коли Ейден розплющив очі, то зрозумів що він лежить на засніженій галявині в оточені членів культу. Він роззирнувся, посеред галявини, вкритої першим снігом, готували вогнище, біля якого стояли Батько та Мати, сестри та брат. Чоловік поволі піднявся, у грудях запекло:
– Знаєте, це не смішно, – відкашлявся Ейден. – Я розумію, що Маркус ще досі бігає, але ми його знайдемо, – його дихання збивалося, біль у грудях, то вщухав, то знову ставав сильнішим, – у нас ще є час.
– У нас є час,- лагідно промовила Мати,- але не у тебе.
– Це не смішний жарт, ні…- захитав той головою, різкий біль у грудях скрутив його і Ейден опустився на коліна.
– Ніхто і не жартує, – промовив знайомий голос із гущавини лісу.
– Ти довго, дитя моє,- привітався Батько.
– Я не думав, що заблукаю, – посміхнувся Маркус, виходячи на засніжену галявину.
– Що?….ні! Це не можливо!…. – обличчя Ейдена скривилося в гримасі страху та болю, він стояв навколішках та не розумів, як таке могло трапитися. Він підняв очі на свого друга та оглянув галявину.
– Батьку..Мати…я ж так довго…ми ж, – його дихання збивалося, думки та слова плутались, він не розумів, чому так трапилось. Ейден був частиною Ордену і, як йому здавалося, був його частиною все життя, чи все те, що він пережив і бачив, були лише сном, і він в Ордені не так довго, як йому здавалося. І Маркус…. його ж ніколи не було разом із ними, чи він був завжди, як тінь на стіні, що невпинно слідувала за ним.
– Ох, Ейдене, – лагідно промовив Маркус і присів навпроти, – Це з самого початку був ти і тільки ти. Ти завжди щось вигадував, а твої автоматони… Тому хто, як не ти має освітити нам шлях та забезпечити процвітання.
Ейден підняв голову, раптом все стало на свої місця, він згадав, як на обряд Ліго, саме він купався в обіймах юних німф, саме він проходив ініціацію. Як він міг про це забути! А Маркус…схоже він теж там був, і він був у цьому певен:
– То що, мене мають спалити?- видихнув він, дихання ставало рівніше, а бедлам у думках розвіювався.
– Ох, Ейдене, хіба ми якісь варвари? – глузливо промовила Дафна, – Палимо ми дерева і загадуємо бажання і твоє бажання буде перше.
– Підіймайся,- різко промовив Маркус та підняв свого жертовного Кабанчика з колін. – Ходімо, час загадувати бажання.
Посеред засніженої галявини розгоралося останнє у цьому році вогнище, воно символізувало початок зимового спокою та темряви. Язики полум’я виривались вгору до зимового нічного неба, ніби сповіщаючи древнім Богам, що час настав. Ейден повільно шкутильгав, опираючись на руку Маркуса. Чоловіки підійшли до вогнища і жар вдарив їм в обличчя:
– Автоматони,- тихо промовив Ейден. – Я знаю, і певне тепер розумію, чому ти так до них ставився, але я б хотів, щоб ти завершив мою роботу, – він поклав голову на плече Маркусу
– Коли прийде час, вони займуть своє місце,- тихо відповів той, – ще щось?
– Ні, – видихнув Ейден та почав повільно сповзати на землю, Маркус притримав його і жертва розкинулась на галявині.
– Ти був хорошим інженером, – з сумом промовив Макрус.
– Знаєш, з нас усіх ти б мав бути найбільш жорстокий, повелитель Металу і Вогню, а виявляється…
– Замовкни, Адаме,- прикрикнув Маркус. – Він був найяскравішим і найталановитішим із всіх моїх вогників, – його голос дрижав.
-Я розумію, брате,- тихо промовила Дафна підходячи ближче та обіймаючи його.
– Сентиментальні діточки….,- промовила Сильф.
– Адаме та Сильф, я нагадую, що все, що ви можете зараз робити – це не заважати, або підтримати, – грізно промовив Батько.
– Бо, якщо ми почнемо згадувати, хто що зробив не так, ця ніч перетвориться на судилище, а ми не судимо,- продовжила Мати. – Жертвувати чимось, або кимось напрочуд важко і чим важча жертва, тим вона цінніша.
-Не забувайте про це, ви вже не діти, тому не варто нехтувати почуттями брата, – суворо підсумував Батько.
Сивоволоса жінка підійшла ближче до Маркуса та протягнула йому церемоніальний кинджал з вигравіюваним рунічним ставом на тонкому срібному лезі:
– Я знаю, що це буде не просто зробити, але це маєш зробити ти.
-Так, Мати, я розумію,- видихнув той та взяв кинджал до рук. Дафна сіла на засніжену землю й поклала голову Ейдена собі на коліна, вона гладила його руде волосся. Повелитель Вогню схилився до тіла свого друга, він обережно розрізав рукав його сорочки, потім зробив досить великий повздовжній надріз, він витер лезо об холодну руку Ейдена та повернув його Матері. Вона взяла кинджал та присіла поруч. Маркус акуратно розгорнув краї рани, ледве помітна цівочка крові текла по руці Ейдена, лишаючи по собі блискучий слід з дрібними кристаликами схожими на цукор. Мати погладила Маркуса по плечі:
– Добре, добре, – лагідно промовила вона, піднімаючись.- Його необхідно якнайшвидше доставити у шахти, процес уже розпочався.
– Молодець, синку, я знав що ти не підведеш,- сказав Батько.
– То яка буде ця зима, Мати? – почувся чийсь голос з натовпу на галявині. Мати посміхнулась:
– Ця зима і рік будуть найлегші за останні 10 років, – гордовито та голосно оголосила вона. – Народжується нове Сонце.
Натовп загудів та заворушився, почулися радісні вигукування:
– Хай живе Батько та Мати, – натовп не затихав. – Слава повелителю Вогню та Металу.
Батько підняв руку догори і натовп стишився:
– Не забуваємо для чого ми тут усі зібрались,- голосно промовив Батько. – Ритуал має тривати, традиція…
– незворушна, – вигукнули йому у відповідь члени Ордену. Батько та Мати повільно рушили до свого почесного місця – позаду вогнища, а перед, ним на колінах у Давни, лежав Ейден, і якщо не враховувати його зовнішній вигляд, здавалося він просто спав, поруч стояв Маркус. Адам і Сильф стояли обабіч вогнища і просто спостерігали, час їхньої слави уже давно минув, тому все, що їм лишалося робити, ще лише спостерігати. Падав лапатий сніг, запах морозу змішувався із запахом вогню і тепла, Маркус досі відчував присмак металу у роті, цього року йому довелося побігати, але він знав задля чого все це.
Члени Ордену почали поволі виходити із кільця, утворюючи чергу, люди вставали навколішки перед Новим Сонцем, потім кидали у багаття листи, квіти та навіть прикраси. Хтось загадував бажання, хтось, навпаки, прощався та відпускав старе й непотрібне, хтось жартував та сміявся, а хтось ридав та молився. Далі люди дякували Вогню за його роботу, обнімаючи, цілуючи, або просто роблячи невеликий реверанс перед Маркусом.
Сніг падав, і Колесо Року продовжувало свій рух.