ДЕ ПОЇСТИ БОРЩУ?

І пролунав клич усіма землями: «Де можна поїсти борщу?!» Того самого, українського. Наваристого. Можна – борщу по-львівськи. З м’ясом. А ще краще – звареного на справжньому вогні, у справжній пічці, поданого у глиняному посуді.
Та зникав борщ. А раніше – м-м – скільки рецептів було!
І скільки довелося працювати одній дівчині, щоб нарешті її таланти визнали і щоб виграла вона… ну, грант не грант, а конкурс, і поїхала на резиденцію, де нарешті посмакувала борщем – та й то не в кафе, не в ресторані, а у спеціальній трапезній! (Подорожі за кордон не рахуються, бо там – інший борщ).
Але й дедалі хотілося борщу. Бо ми, українці та українки, без нього ніяк. Як і без вушок, галушок, вареників, завиванців, сала (ах, яка смакота – їсти його просто неба!), пампушок, бубликів… Як бачите, я гурман. Моя героїня – теж.
А якщо все це запити узваром…
Узвар у мене вдома ще є. А борщ?! Готувати його – ціле священнодійство, ритм життя такий, що угробити цілу днину на куховарство я не готова.
Але це примовка. Зараз буде казка.
Це було за райських, дуже райських днів.
Одна дівчина мріяла поїсти справжнього борщу, якого – після тієї резиденції – уже кілька місяців не куштувала. Не загального харчування, а справжнього.
Але почати, певно, треба з того, що цю дівчину ніколи не запрошували ні на чиї весілля. Парадокс? Чи абсурд? Адже допомагала вона багатьом, безкорисливо. Проте коли ще у студентські роки однокурсниці знайомили її зі своїми кавалерами, ті хлопці починали звертати на нову знайому підвищену увагу. Хоча дівчина, як ви здогадуєтеся, і не намагалася фліртувати. Можна назвати це випадком Мартіна Ідена – пам’ятаєте цього літературного героя? Варто було йому бодай раз потанцювати з чужою дівчиною, як та потім холонула до «обоже». Хоча Мартін і не мав на меті відбивати її (sorry за знижену лексику).
Звісно, однокурсницям і взагалі знайомим дочкам Єви не подобалася така конкуренція. Тому дівочі вечори і чаювання (без кавалерів) у житті цієї героїні були, але – не чужі весілля. Товаришкам навіть на думку не спадало її запрошувати, а то – раптом наречений утече з-під вінця. Те, що ненадійними могли бути самі кавалери, їхнім обраницям чомусь на думку не спадало.
Не треба думати, нібито наша героїня – фатальна жінка або жінка-вамп. Ця скромна дівчина жила і живе своїм насиченим життям, де й так безліч цікавого й без кавалера.
Але, безперечно, героїні – тоді ще юній і тому вразливій – було прикро.
А тепер – цить. Оповідь почалася.
Отже, де можна поїсти борщу? Адже в роті досі його смак. Де той старий добрий Святвечір із накритим столом? І не кажіть, що це не актуально, бо наразі надворі осінь. Ха-ха, не смішно. Так, готувати все це – угробити сили і час мінімум на день, але коли врочисто запрошують у гості – інша річ.
І ось іде вона у барвах золотої осені, сама у модному береті, у чорній дублянці, на яку сама заробила, взуття – теж модне, погода чудова – суха, сонячна. Душа співає, але чогось таки бракує.
А… ось чого… Знову не запросили на весілля. Навіть для годиться. Після того як вона вклала стільки сил… Хоча недарма кажуть, що й не треба все віддавати.
Ні, це вже не годиться. Дівчина зупинилась і поправила русяве пасмо, яке вибилося з-під берета. У відблисках золотого листя волосся здавалося рудавим, а очі, певно, зазеленіли.
Вона стільки читала про наші звичаї, традиційне українське весілля, могла розповісти, як його грають у кожному регіоні… і стільки бачила у фільмах і на світлинах, але все це – теорія. Бо, за законом підлості, на ті весілля, де були б раді її бачити, вона не змогла потрапити.
Виходить, перше весілля буде її. Колись. Може, вона запросить тих, хто нехтував нею. Запросить для годиться.
Подумки сплив уривок із її улюбленого роману «Мартін Іден». У перекладі Марії Рябової насущні проблеми звучали особливо болісно:
« – Їй-бо, не знаю, що знаходять у тобі дівчата. Аж прикро дивитись, як ти їх одбиваєш у хлопців.
– У тебе я не одбив ще жодної, – байдуже відповів Мартін, аби тільки як-небудь доснідати без сварки.
– Ні, одбив, – заперечив Джим. – А Меґґі?
– Ніколи я не мав з нею діла. Після того вечора ані разу з нею танцював.
– А той вечір і наробив усе! – скрикнув Джим. – Ти тільки глянув на неї, трохи потанцював, і цього було вже досить. Може, ти нічого й не думав, але для мене то був кінець. Потому вона й дивитись на мене не схотіла. Все про тебе питала. Якби ти захотів, вона одразу прибігла б до тебе.
– Але я не захотів.
– То дарма. Я однак дістав одкоша. – Джим глянув на Мартіна з шанобливим подивом. – Як це тобі вдається, Марте?
– Просто не звертаю на них уваги, – відказай той.
– Тобто прикидаєшся, що тобі на них наплювати? – жваво випитував Джим.
Мартін хвильку подумав, а потім сказав:
– Може, це теж помагає, але я справді… не дуже думаю про них. Коли ти зможеш удати байдужого, може, тобі й пощастить».
Так, дівчина багато чого дослівно запам’ятала в цьому романі, так часто його перечитуючи. Як це правильно помічено! Класика є класика. І те ж саме можна сказати не лише про чоловіків, а й про жінок. Мартін Іден… чом би творчій дівчині не побути ним? Чорт забирай, чому?
Ця дівчина багато чого про себе не знала. Може, тому і сталося те, що сталося.
Вона так замислилася, дивлячись під ноги, що не помітила, як перед нею виросла чиясь постать.
– Привіт! – окликнув чийсь дзвінкий голос.
Дівчина побачила якусь незнайомку-однолітку. Хоча… не зовсім незнайомку. Якщо ця дівчина її окликає, то, значить, знайомі. Чи сплутала з кимось, чи, може, було шапкове знайомство. Та й на виду здавалася не такою вже й незнайомою. Мабуть, раніше спілкувалися.
На когось вона скидається… Але зовні – нічого особливого. Таких багато. Розпущене волосся, але не дуже довге, русяве чи ясно-каштанове. Сама – світлого типу.
Переповідати ці міркування довго, але насправді всі думки промайнули блискавицею.
– Як у тебе справи? Рада тебе бачити! – тим часом казала незнайомка-знайомка.
Спитати «хто ти?» було б нечемним. Тому дівчина підтримала нейтральну ґречність:
– Дякую, гаразд! А ти як?
Хто ж ця особа? Кого вона нагадує? Може, мешкали в гуртожитку – у різних кімнатах, але бачилися в коридорі чи на кухні? Може, в університеті?
– А я тебе шукаю! У нас весілля! Запрошую!
– Як це? – розгубилася дівчина. – Чому я нічого не знала? А хто стає на рушник?
Незнайомка чи знайома назвала ім’я колишньої спільної колеги. Ах, ось що: у них є спільні знайомі. Знайомі знайомих.
– Я не так одягнена!
– Неважливо.
– Я без подарунка!
– Ти сама – подарунок. Ходімо, нащо церемонії?
«Що ж, – подумки прикинула дівчина, – зараз пора весіль. Після Покрова традиційно – весілля. Ми, українці, тоді й одружуємося. Бо у травні – вік маятися, а якщо влітку… теж не радять».
Так, нещодавно минув Покров. А оскільки знайомі хотіли, щоб усе було за нашими звичаями, тому й обрали жовтень.
Ну що ж, ходім. Пора різноманітити життя. На неї ніби щось накотило. Накипіло за весь час не-кликання на врочистості.
І вона пішла зі знайомою.
– Де весілля? – спитала дівчина.
– Тут, у лісі. Уже недалеко.
– У лісі?!
Власне, це був підлісок. Осінні барви полум’яніли червоною і жовтогарячою пожежею.
Яке диво! Звідкись просто під ноги випурхнув птах. Яскраво-зелений. Але дівчина не встигла роздивитися, бо її тягли далі.
Мабуть, знайомі та незнайомі вирішили зіграти весілля у новому стилі. Як тільки зараз не грають цю значущу подію! Цікаво, чи бундючною буде «свайба»?
Спереду залунала музика, почулися жваві голоси. Гуляють? Пропивають молоду? Але чому нікого не видно?
– Ми вже прийшли, – наче вгадала її думки знайома, – вони отам-о – за кущами.
Дівчина боялася, що – як завжди, неналежної миті – у неї задзвонить мобільний телефон, її висмикнуть у «ну дуже важливих справах». Але, на щастя, усюдисущий телефон мовчав. Давно б так. От і ведися добре до кінця весілля.
А от і гості. О-о, скільки їх! І довжелезні накриті столи. Точніше, столів багато – вони зсунуті. «Гарні скатертини, – відзначила про себе дівчина, – схожі на вінтажні».
Боковим зором вона помітила, що її знайома змінилася. А може, нова гостя просто спершу не придивлялася? Убрана ця учасниця весілля була по-святковому. Уся в білому, ще й з орнаментами. Звідкись узялося біле пальтечко, розстебнуте – і виднілася тепла біла сукня. Усе – комплект із якогось цупкого матеріалу. Вовна? А орнаменти – наче гранатові прикраси. Густі плями… «Крові», – подумалося героїні. Ні, гранат завше асоціюється з кров’ю. І червоний колір теж.
Від осіннього багрянцю на сонці падали вилиски – і все ніби здавалося забарвленим у червоне.
Лунала пісня:
– А в лузі калина
Весь луг окрасила,
Доброго батька дитина
Весь рід звеселила.
Нема чого дивувати,
Така була її мати.
Записать її в листи,
Щоб були такі й її сестри;
Записать її в квіти,
Щоб були такі її діти.
Здається, вона читала цю піснею у Володимира Гнатюка. Приємно, що це співають.
«Така була її мати…» – була. Значить, наречена – сирота? Чи гості самі не розумію, про що співають?
Але це пристойна, схвальна пісня. Бо про батьків іще співали, якщо після обраду комори виявлялося, що молода – «нечесна». Тоді її всіляко соромили, принижували, як і співали про покару: «…така була і мати».
Але хто за столами? Скільки людей. І стільки вбраних у національний одяг. Але якийсь дивний. Стилізований? Чи це з різних регіонів?
Дівчина збагнула, щó не так: забагато було густо-багряного кольору. Різних відтінків. До вишневого. Чермного. Наче згустки.
Струснувши головою, щоб прогнати недобрі асоціації, гостя почала шукати очима нареченого і наречену. Точніше, молодого і молоду. А ось вони – на чолі столу. Молодий – у білому, вишиваному, симпатичний, але нерадісний. А чому молода така невесела? І бліда? Не виспалася? Погано почувається?
Вона вся в білому. Через те обличчя здається невиразним. Але як наша героїня не вдивлялася, не могла впізнати знайому. Ні, мабуть її не знає. Спитати… але знайома, яка привела на весілля, кудись поділася.
Молодий… чому він теж у білому? І заблідий?
Ні, і його вона не знає.
Багато незнайомців. Чи це знайомі, яких вона раніше побіжно бачила. Дуже далекі. «Наші батьки біля одної печі грілися», – так кажуть про далеких родичів, а чом би не сказати про шапкове знайомство?
Якщо ця дівчина, що привела на весілля, не об’явиться, треба буде піти по-англійськи.
На столах – і снідь, і вина, і горілка, але гості не торкаються їжі та напоїв. Уже підживилися?
Дівчина втомилася стояти (уваги на неї так і не звернули) і вирішила присісти на єдиний вільний стілець. На столі просто перед нею парував борщ! Ух! Смакота! У полив’яному полумиску!
Ніхто не запрошує призволятися. Але, може, це шведський стіл?..
Поїдаючи борщ із м’ясом, дівчина крадькома далі роздивлялася молодят.
На молодій нема вінка. Але, може, це традиційне – і сучасне весілля? Може, молоді вже обвінчалися – і тепер гуляють «свайбу»?
Молоді мовчать. Учасники розмовляють між собою. Веселощі наростають. І хоча ніхто не пив, дівчина придивившись подумки зазначила: «По-моєму, гості вже “хороші” – цебто хильнули».
Здається, зараз будуть тости.
Розпалені голоси завели:
– Ой казали превражії люди,
Що Маруся недобрая буде,
А вона добренькая,
Свому роду веселенькая.
Дівчина, вирішивши заїсти борщ, узяла зі столу канапку. Добра, але хліб черствий. Чи це такий особливий, висівковий?
На гостю й надалі ніхто не звертав уваги. Ну й знайома – забула представити.
І це – українське весілля? «Де світилки з друженьками, / Старости, бояре?»
Яку роль виконує ця знайома? Гостя – чи організовує?
– Нас люблять! – залунало по галявині.
Молоді мовчали.
Лунала музика. Хтось грав на автентичних цимбалах, хтось – утворив цілий оркестр із сучасних перкусії та іншого причандалля. Музика була запальна, але якась дивна, уривчаста, без мелодійності. Наче музики самі не могли визначитися, який їм грати репертуар – чи етнічний, чи ультранеформальний. Може, це такий мікс? Але вухам від нього боляче.
Узагалі тут багато невизначеного. Хаос.
– Нас люблять! Нас тут люблять! – раз у раз лунали голоси. А ви ще більше випийте. Тоді й вас любитимуть, і ви любитимете.
– Чого це вас люблять? – коли та фраза вкотре прозвучала, не витримала дівчина. Їй відповів сусід – високий, кремезний, у темному, сам років за тридцять:
– Бо так говорять.
– Говорять, що курей доять, – відрубала гостя й хлюпнула собі… ні, не вина, а соку. – За молодих!
Її ніхто не підтримав. Наче запала якась гнітюча атмосфера. Навіть осіннє листя ніби потьмяніло.
– Гаразд, проїхали, – відмахнулася дівчина. – Але дозвольте побажати молодим щастя!
Вона відпила помаранчевого соку. Потім мимоволі глянула вгору. Лише зараз помітила, що стіл – під ялиною. Так, саме тут немає листя. Величезна гілляста ялина.
«Вінчали навкруги ялини», – чомусь виринуло в голові. А чорти співали… ні, не треба, не думай.
Знову залунали голоси – у кого веселі, у кого ситі, у кого п’яні. Молоді, князь і княгиня, буцімто не брали в цьому участі.
Поступово дівчина розпашілася (хоча й не куштувала спиртного), підспівуючи загалу. Ліс буяв барвами, наче пожежа. Осінній ліс. Жовтневий ліс. І у цих барвах волосся героїні здавалося рудим, як у відьми, а світлі очі з берилових почали здаватись бурштиновими. Ось що рефлекс у мистецтві робить. (Звісно, себе вона не бачила – але бачили інші, теж розпашілі).
Але чому навколо (підлісок був біля приватного сектору) раптом завили пси? Може, це безпритульна зграя? Неприємно. Самій ліпше не повертатися.
Виття наростало. Зачувся дзенькіт ланцюгів. Ні, це вартові пси. Наче собаки там, за парканами, когось почули – і пнуться з ланців. Чують чужого? Чужих? Ворога?
А отам десь – теж де приватні господарства – мекають і грюкають рогами-копитами кози. Кішки теж – наче збожеволіли. Нявчання – жасне. Як у новелі Едґара Аллана По. Про звірів не можна сказати «озвіріли», але – «оскаженіли».
Та що це з тваринами? Їх не погодували? Покинули? Що – усі хазяї заразом? Не вигадуй: такого не буває. Ти ж не п’яна – трохи не єдина в цьому колі – так чому бракує логіки?
Раптом дівчина помітила, що біля столу, де вона сидить, – якась тварина. Сірий пес. Коли він підійшов? Обдертий, наче безпритульний. Він жалісно дивиться. Мо’, дати йому їсти? Але тут, на її кінці столу, не було ні ковбаси, ні шинки – нічого такого. Навіть борщ – той, справдешній, у полив’яному полумиску – уже з’їдено. З м’ясом! Вона вломила окрайчик хліба (темного, глевкого) і сунула псу. Дивно, але собака заковтнув не жуючи.
І тут наша героїня помітила: пес? Ні, це вовк! Бо хвіст висить поліном, та й по всьому – це – вовк! Ой, лишенько!
Але чому вовк їсть хліб?
І чому не кидається на людей? Їй хотілося крикнути: «Тут вовк!» – але наче відібрало мову. Страх?
Сонце визирнуло з-за ялини і осяяло галявину. Дівчина помітила, що в цього вовка… людська тінь. Ніби це чоловік.
Але дівчина не встигла додумати, бо її відволік новий тост. Один сусід – уже напідпитку, молодий рудавий блондин (і мовби колись він їй снився – але тверезий) перехилився через стіл і викрикував: «За молоду!»
На цьому весіллі бракувало непристойних пісень, танців і сценок. Ось чого. Спочатку нашій героїні це подобалося, але потім, у полум’ї пожежі осіннього лісу, почала наростати якась гнітючість.
А нареченій треба щось подарувати. Але що?
За молоду! Ти, блондине, підказав.
Дівчина підвелася. Народне весілля так народне. Хай і тут не зважають на нову гостю, але треба зробити подарунок.
Враження, ніби тут усі знайомі. Колись вона їх бачила.
Бліда наречена (чи дружина?), уся в білому, але начебто закрапана кров’ю, подивовано глянула з-під тяжких вій на нову гостю.
– Ось… це вам. – Дівчина згадала, що в неї в сумці була шпилька. Біжутерія, гарна, з голівкою, зробленою під перлину. За звичаєм, у пелену сукні нареченої встромляли шпильку – від пристріту. Геть вроки!
Дівчина встала навколішки і встромила шпильку в білу сукню, не встигла наречена здивуватися.
Після цього княгиня мовби ожила.
– Я йду –і ви йдіть за мною, – мовила вона, смикаючи скатертину за рубець – на кутку столу. Розшита скатертина. Але дівчина не встигла роздивитись орнамент (потім пригадувала, що ряснів багряним).
Так, вірили, що після цих слів і цього обряду незаміжні подружки повіддаються.
Хор завів своєї:
– Нас люблять!
– Люблять! – підхопили інші. Окрім молодят. Але наречена вже не сиділа похиливши голову, а випросталася.
– Ми підемо за тобою, – пообіцяла дівчина і відпила склянку вишневого соку.
Гостя помітила, що там, за столами, начебто сама собою загорілася свіча, яка стояла – отак, просто, у траві, між корчами (а на пнях теж – скатертини, наїдки-напої, дуже оригінально!) Вінчальна свічка? Чи… поховальна?
Звідки такі думки?!
До гості хтось наблизився. Це був… той самий вовк! Він терся їй об ноги. Дівчина заціпеніла.
А може, це пес?
Покликати на допомогу? Проте щось ніби підказало: не варто. Тут нікому не допоможуть. Весілля дедалі менше подобалося. Усе дивне – і молода пара теж. А гості… разом – сліпа сила, а насправді – кожний поодинці.
Десь там, біля дерев, стояли припнуті білі коні. Пара… не гнідих, як у романсі, а білих. Стиль етно? Подарунок?
Нарешті опанувавши себе (усе ж таки ситий вовк не страшний – а хліба з її рук він поїв) дівчина зирнула на цю дивну звірину.
На обдертій шиї був мотузок. Брудний, але міцно зав’язаний.
Її наче осінило. Вона взяла ножа й мигцем (вовк не опирався, не кусав, а стояв, мовби так і треба було) розрізала мотузку.
Поруч на порожньому стільці (хтось кудись відлучився) лежав чийсь забутий фартух. Непарадний, зім’ятий. Не знаючи навіть, чому це робить, гостя накинула фартух на вовка.
Звіра більше не було. Стояв чоловік – зовні звичайний, але святково вбраний, по-народному. У вінці.
Випрямляючись (схоже, що він відчував біль у спині, начебто довго був зігнутим), сказав тільки:
– Дякую. Я й є молодий.
Він підійшов до столу, де сиділа пара. Але далі все змінилося.
Бенкет перетворювався на вакханалію. Розбиті пляшки. Вина змішалися з іншими напоями. Наречений – фальшивий? – біля молодої схопився, кинувся до нового (старого?) нареченого… Почнеться бійка. Але молода ніяк не реагувала, що дивно.
«Тільки б не було ножа», – молилася про себе гостя. Треба звідси тікати.
Інші теж одмінилися. І все навкруги так само. Замість хліба на столах лежала березова кора. Самі гості… хто був синій на виду, наче удавленик (а не п’яниця), хто – з рогами, хто – укритий мохом (моховик?), багато – у роздертій чи зогнилій одежі. У дівчат коси виглядали так, нібито волосся давно не розплітали і не чесали. Усі позабули про елементарну пристойність і з дикими криками качалися між столами, у смерку – так, уже горіло смеркання.
Усе змінилося.
Не змінився тільки хор:
– Нас люблять!
– Нас люблять, бо ми мертві.
Мертві…
Усе стало на свої місця.
Значить, і молоді вже не живі.
«…ви підете за мною». На той світ. Але на той світ вона не піде.
Дівчина схопилася й побігла. Можна втекти, осідлавши білого коня – отам вони. Але замість білих коней стояли дві криві берези.
Тоді вона просто побігла, не розбираючи дороги. Усе горіло в очах осіннім полум’ям.
Навколо вирували танки. Якісь простоволосі жінки з викривленими обличчями кидались у дивних танцях – наче одержимі. Розвівши руки, безумиці нібито проти волі падали на берези (о, скільки берез тут наче з-під землі повиростало! Як сусідують ялина і береза?)
У горлі горіло. Дівчину мовби водило колами. Але ось найближче подвір’я… кудкудачуть кури. А ось і стежка. Чутно, як їде машина.
Далі можна спокійно йти. За спиною не було звуків того весілля. Начебто все стихло, зникло.
Вона йшла – чорна постать, яка віддалялась од рудого осіннього лісу і золотих берез.
Удома змучена дівчина впала за стіл. Мобільний телефон, як виявилося, мовчав тому, що сам собою вимкнувся. Щоб відволіктися, вона потягнулася до першого-ліпшого чтива. Відривний календар. Ну ж бо, що сьогодні? Який день і що віщує?
17 жовтня. За старим стилем – четверте. Між іншим, день, шанований нашими предками. День Єрофія-мученика. Та-ак… були прикмети. Цього дня не можна ходити до лісу, бо казиться лісовик. Він ламає ліс, регочеться, зводить з розуму… убиває. Цього дня на нього не вплинути. Ні молитвою, ні замовляннями, ні обрядами. Наші предки це знали і не ходили до лісу четвертого жовтня. Чи іншого числа – за іншим стилем. А втім, це неважливо.
Не треба їй було йти до лісу. Вона ледь лишилася живою. Може, випадок, а може, там почули її невисловлені обрáзи і вирішили забрати до себе?
Вона не дізнáється, бо не хоче цього знати. Вона знає з календаря, що лісовик перетворюється на свічку. І на зеленоперого птаха.
…Наступного дня вона все ж таки опинилася поблизу того місця. Усе на галявині було наче трактором чи бульдозером розворочене. Переламані пні, корчі, гілля… наче буря пройшла. У голові ніби зблиснув грайливий вогник: «Не повпивалися, не побилися – весілля не вийшло». Але ні розбитих пляшок, ні жодних слідів гулянки.
Чи переміг справжній наречений, заклятий у вовкулаку? І хто справжній пан молодий?
Вона не дізнáється, бо не хоче знати. Вона випадково опинилася тут. Вона не хотіла приходити.
А поблизу… які красиві надгробки. Жерсть, квіти. Доглянуті могили – на відміну од поруйнованої лісової галяви.
«Нас люблять, бо ми мертві». А живі… небезпечні.
Колись вона бачила цих людей – учасників весілля-шабашу. І вживу, і вві сні. Але це було давно – хоча сама вона ще молода.
…Це було давно. Вона стала старшою. І вже стільки не перечитує «Мартіна Ідена», хоча класика осіла в голові. Класика буває містичною.
Що-о? Кажете, «Макбет» – сама містика, самий смак? Е-ех, нічого ви не розумієте.
А чим поганий наш фольклор?
Дівчина стала старшою. Вона вже не так близько приймає до серця, що її не кличуть на весілля. Хоча – як завжди – уболіває за наші звичаї. І кухню.
«А все-таки я тоді поїла борщу», – подумала вона. І почала нестямно сміятися.