Світло

В різнобарвній безликій юрбі людей є люди, що випромінюють світло, і люди, що його поглинають.
Я це знаю, як ніхто інший. Я той, що поглинає. Це моя сутність, моє призначення, моя робота. Звісно, таємна. Юрбі було байдуже, а Сяючі, поки світяться, не помічають нас — Поглиначів. Спробуй роздивитися, що знаходить за вікном, коли надворі ніч, а в кімнаті запалене світло. Так було і з ними. Все це бачити могли тільки ми. Ми знаходили Сяючих. Ми поглинали їхнє світло. Все до останньої краплі. До останньої краплі життя.
Я з дитинства став помічати, що люди різні. Я бачив, як вони згасають. Я бачив, як згасла мама, після того, як тато її кинув. О, не думайте, що це ми завжди їх знищуємо! Сяючі можуть згасати самі по собі.
Якось мене знайшли та запропонували роботу. Відшуковувати Сяючих і знищувати. Робота з легких — саме те, з чим я справляюся найкраще.
Виявилося, що це спадкове. Шефом був мій батько.
Смска зранку — по обіді на базу, нове завдання. А зараз потрібно прикидатися звичайним і йти на уроки.
Поки я нібито хворів, у класі з’явилася новенька. Нічого особливого. Сіра мишка на фоні модних красунь, на яких віднедавна перетворилися мої однокласниці. Хлопці біля неї покрутилися певний час, як і біля будь-якої іншої новенької, а до мого повернення вже всі встигли втратити інтерес.
Високим рівнем знань новенька теж не володіла, тому я ніскілечки не здивувався, коли вона визвалася поїхати волонтером в будинок для літніх на вихідних. Хоче вислужитися перед вчителями! Волонтерство, звісно, прерогатива Сяючих, якими вчителі ніколи не були, але всіляко безуспішно примушували учнів до цього. Якщо серед вчителів і траплялися колись Сяючі, то вони згасали і без нашої допомоги, і то доволі швидко. Але, дотримуючись застарілих рекомендацій, вчителі заставляли учнів ставати на “шлях милосердя”. Вони і не здогадувалися, що нікого в цьому житті змінити не можна: якими ми народжуємося — такими і будемо завжди. Цей світ вже не врятувати — на превелике задоволення нас, Поглиначів, він прямує у темряву.
Вперше недобре передчуття в мене закралося, коли я побачив новеньку біля під’їзду мого об’єкта. Вона годувала бездомного собаку.
Поки що про наш новий об’єкт було відомо тільки те, що він переїхав з іншого міста і поселився саме в цьому будинку. Я мав назбирати більше інформації, і вона, як його сусідка, могла би мені в цьому допомогти. Потрібно встановлювати контакт.
— Привіт, Мері.
— Привіт, — невпевнено відповіла вона. Схоже не впізнала мене.
— Ми бачилися сьогодні в школі.
— О, точно. Вибач, не знаю, як тебе звати. Я ще не всіх вивчила в класі.
— Макс. А ти десь тут живеш?
— Так, в третьому під’їзді. А ти теж?
— Ні, я живу далеко. Йду зараз до річки, хоч прогулятися? — це був дієвий спосіб встановити контакт з будь-якою дівчиною.
— Давай, — погодилася вона.
— Може знаєш, до вас в будинок хтось недавно переїхав?
— Не знаю, я недовго тут живу, — відповіла Мері. — Але квартири тут в основному здаються, і постійно хтось кудись переїжджає. А ти когось шукаєш?
— Та забудь, пусте, — відмахнувся я. — А як тобі в нашому класі?
— Нічого так. Звикаю, потроху.
— Ти вже була на історії?
— Ага, ну й мегера ця пані Наталія! Я вже встигла двійку схопити.
— Що, на першому ж уроці?
— Так.
— Вона любить доколупатися, — зауважив я.
— Ага, я помітила.
Ми прийшли до річки. Як завжди, тут було тихо і безлюдно. Говорили про музику, яку слухаємо, про книжки, які читаємо, про плани після школи. Я знав, про що варто з дівчатами розмовляти, це часто допомагало мені не тільки в роботі. Але з Мері розмова велася якось особливо невимушено і легко. Ми довго розмовляли, сміялися. Я навіть забув про своє завдання і для чого її клею. Провів її додому і попрямував на базу.
— Ти знайшов об’єкт? — запитав Шеф.
— Ні, але встановив контакт із сусідкою. Вона моя однокласниця.
— Це може знадобитися.
До штабу зайшов Даня:
— Салют. Мені Тома прислала фотки.
— Хто така Тома? — сердито запитав Шеф. Він терпіти не міг все, що не знав і не міг контролювати.
— Я з нею працював до переїзду у ваше місто. Їй можна довіряти, — заспокоїв його Даня. — Дивіться.
Він увімкнув ноут. Я довго дивився на екран і не міг повірити.
— Це Мері, моя однокласниця, новенька.
— Ти що, не помітив, що вона сяє??? — здивувався Даня.
— Ні, — заперечив я. — Може твоя Тома щось не те сфоткала.
— Шеф, його треба у відпустку чи на пенсію. Він вже не може роздивитися Сяючу! — Даня звернувся до головного. — Або ти точно не туди дивився, — сказав з насмішкою до мене.
— Якщо ти вважаєш себе кращим за нього, то можеш сам братися до цієї справи, — заткнув йому рота Шеф.
Весь наступний день в школі я придивлявся до Мері. Я не помічав її сяяння, проте став помічати, які в неї риси обличчя.
І тільки після уроків, коли вона, єдина з класу, допомагала однокласниці збирати розсипані на підлогу зошити, я помітив це особливе світіння. Ледь помітне, не яскраве. Але це був вчинок Сяючої і вона дійсно була Сяюча.
Я почав присвячувати їй весь вільний час. Проводжати додому, гуляти ввечері на набережній. Навіть один раз забіг зранку перед школою. За місяць часу поряд з Поглиначем будь-який Сяючий згасне. Проте минуло вже півтора і я помітив, що яскравість її світла не згасає.
На базі з мене почали кепкувати, що я не можу справитися з дівчиськом. Натякали на необхідність заміни, та для мене це стало питанням принципу: завершити цю справу і реабілітуватися в своїх очах за те, що відразу її не розпізнав.
Оскільки самого мого поглинання не вистачало, я почав створювати маленькі неприємності, щоб її виснажити. Погані оцінки в школі, пані Наталія викликала під час кожного уроку, бездомного собаку на очах в її молодшої сестри збила машина, її підопічна з будинку для літніх впала в кому. Не те щоб я робив це власними руками, але в мені було стільки темряви, що я міг пришвидшити настання події або забарвити її темрявою.
Ввечері, коли ми стояли на набережній, вона сказала:
— Якби не ти — я не знаю, як би це все витримала.
Я дивився на неї, яка вона прекрасна в цьому своєму сяянні, і забував про все на світі.
Я її ненавидів. Я її ненавидів за те, що не міг поглинути.
В рідкісних випадках, коли Сяючий особливо сильний і неможливо його поглинути, Поглиначі вдаються до фізичного знищення його тіла. При цьому ми дещо втрачаємо, ми не можемо запроторити Сяючу душу до суцільної темряви (туди, куди потрапляють всі Поглиначі після смерті). Сяюча душа відходить до Світла.
Але Мері не була особливо сильною Сяючою! Я набагато сильніших поглинав, проте щось не давало її знищити. Коли вже здавалося, що я поглинув її повністю і вночі вона мала би просто припинити дихати, на ранок вона приходила в школу жива-здорова та ще й сяяла чи не яскравіше, ніж перед тим.
Я просто скаженів через це. Я не міг спокійно спати. Я весь час думав, як її знищити. Розробив план: завтра вона має стати випадковою жертвою стрілянини в ювелірній крамниці, куди я її поведу.
А сьогодні ввечері я проводжаю її з набережної додому. Вже і не намагаюся поглинути. Мері розповідає, як поїде відбудовувати літній табір для дітей. Її голос схожий на спів пташки, мені важко розрізняти слова, що вона говорить.
Раптом чути дикий скрегіт і сигнал автомобіля. Вантажівку заносить на мокрій дорозі і вона, проламуючи огорожу, летить просто на Мері. Я кидаюся до неї. Відштовхую подалі. Авто з розгону врізається у будинок. Затискає мене між капотом і стіною. Я чую хрускіт, з яким ламаються мої ребра. Нестерпний біль розриває мене зсередини. Я то провалююся в безодню, то повертаюся назад. Навкруги збираються перехожі. Метушаться. Мене витягли з-під машини. Поклали на асфальт. Чути звук сирени, що наближається.
— Макс, Максе, ти чуєш мене? Дивись на мене. Не заплющуй очі. Швидка вже близько, — Мері обнімає мене і сльози котяться з її очей, — чуєш, не помирай… Не смій помирати!
Вона нахиляється до мого обличчя, щоб поцілувати, але доторку її губ я вже не відчув.
Я очікував поринути у темряву, проте… ступив босими ногами на вогкий пісок. Розплющив очі: вечірнє сонце освітлювало набережну, тиху, теплу, безлюдну. Зеленіла трава, літали метелики. На моїй руці повзало сонечко семикрапкове, яке так любила Мері.