Шепіт Жовтої Вежі

Альсіон відкрив очі. Тьмяне світло магічного кристала, що висів під склепінням, мерехтів зеленуватим сяйвом, кидаючи довгі тіні на кам’яні стіни. Повітря було вологим, холодним, і здавалося, що сам камінь видихає цей сирий запах.

Він спробував підняти руку, але зап’ястя скували ремені. Тканина ременів переливалася слабким білим світлом, і кожен його рух ніби стискав їх ще сильніше. Альсіон напружився, силкуючись згадати, що сталося, але в голові була порожнеча.

“Де я?”

Він повернув голову. На стіні навпроти виднілися знаки — древні ельфійські руни. Вони пульсували слабким світлом, неначе дихали разом із ним. Щось у цих символах викликало дивний відголос у його грудях.

Двері палати тихо відчинилися. Увійшла постать у темній мантії, обличчя приховане глибоким капюшоном. Тільки руки були відкриті, сухі й тонкі, наче коріння старого дерева.

– Ти прокинувся, – голос лікаря був тихий, майже співучий. – Як ти почуваєшся?

Альсіон спробував відповісти, але горло було сухим, як пустельний пісок. Він видав лише хрип.

– Не переймайся. Це природно. Твоє тіло ще слабке після магічного колапсу.

– Магічного? – здавалося, що голос йому не належав, такий він був кволий.

– Так, – лікар підійшов ближче, ставлячи біля ліжка невеликий артефакт. Кристал почав світитися м’яким синім сяйвом. – Ти пережив потужний викид магії. Твої спогади могли постраждати. Але це тимчасово.

Альсіон хотів запитати ще щось, але лікар нахилився до нього і прошепотів:

– Відпочивай. У тебе буде час дізнатися більше, ніж ти хочеш знати.

І вийшов, залишивши палату у важкій, густій тиші.

Альсіон лежав нерухомо, вдивляючись у тріщини на стелі, які перепліталися, утворюючи химерні візерунки. Світло магічного кристала потьмяніло, неначе втомилося. Здавалося, що вежа дихає: тихий, ритмічний звук лунав зі стін, проникаючи до нього крізь холодний камінь.

“Магічний колапс? Що це означає? Що сталося зі мною?”

Його пальці мимоволі ворухнулися, пробуючи ремені, що утримували його зап’ястя. Світло, що випромінювала тканина, здавалось, посилювалося, реагуючи на його спроби. Від цього руху холод пробіг по шкірі.

— Не старайся, — раптом пролунав голос збоку.

Альсіон здригнувся, різко повернувши голову. У кутку палати сидів хтось худорлявий, у сірому плащі, що зливався з каменем. Волосся незнайомця спадало на обличчя, але в мерехтінні кристала виблискували дві гострі, жовтуваті зіниці.

— Ремені магічні. Не порвеш. Навіть якщо будеш дуже старатися.

— Хто ти? — прохрипів Альсіон.

— Пацієнт, як і ти, — відповів незнайомець, ліниво зводячись. Тепер Альсіон побачив, що він набагато вищий, ніж здавався. Його худорлявість була аж надто гострою — майже не людською.

— Що це за місце? — Альсіон відчув, як у ньому зростає тривога.

— Жовта Вежа, звісно ж. Чудове місце, якщо любиш слухати, як стіни розповідають секрети, — незнайомець усміхнувся, але це була усмішка не радості, а чогось прихованого.

Альсіон намагався розгледіти його обличчя, але тіні від плаща й волосся майстерно приховували деталі.

— Чому я тут? — ледве вимовив він.

Незнайомець підступив ближче й схилився до нього.

— Це питання кожен ставить собі перші кілька днів. Але слухай мене уважно, напівельфе: ти тут не тому, що хворий. Ти тут тому, що щось знаєш. Чи… знав.

— Я… я нічого не пам’ятаю.

— Ще цікавіше. Значить, вони попрацювали добре, — голос незнайомця став шепотом. — Залишайся насторожі. Ті, хто ходять у чорному, ніколи не приходять просто так.

Незнайомець раптом повернувся й рушив до дверей, які, як здалося Альсіону, навіть не були відчиненими.

— Почекай! Як тебе звати?

Чоловік зупинився й озирнувся.

— Мене? Я — Охтар. Але запам’ятай: імена тут нічого не значать.

І він зник, ніби розчинився в повітрі, залишивши Альсіона самого зі своїми запитаннями.

Коли Альсіон залишився на самоті, його думки хаотично бігали колами. “Магічний колапс? Напівельф? Що вони від мене хочуть? І цей Охтар… він справді був тут, чи це марення?”

Він знову спробував поворухнутися. Ремені на зап’ястях миттєво затягнулися сильніше, пульсуючи знайомим білим світлом. Це не просто тканина – це магія. І вона реагує на його рухи.

Альсіон на мить завмер, вдивляючись у руни на ременях. Їхні вигини здавалися знайомими. Він бачив їх десь раніше… Але де? В голові промайнув образ дерев, освітлених жовтим сяйвом, і ледь чутний спів голосів.

“Знайомі. Такі знайомі, але чому?”

Раптом вежа заговорила. Це був не голос у звичному розумінні, а звук, схожий на шепіт вітру, який просочувався крізь камінь. Альсіон прислухався: шепіт складався зі слів.

– Він пам’ятає… він забув… знайди двері… час спливає…

Він озирнувся, шукаючи джерело звуків. Стеля і стіни нависали важкими плитами, але здавалися живими. У світлі кристала на одній із плит проступили написи, які він раніше не помічав: ті самі руни, що були на ременях.

Шепіт ставав виразнішим, але варто було Альсіону сфокусуватися, як він згасав, знову перетворюючись на безформний звук.

– Говориш зі стінами? Небезпечне заняття, – пролунав голос від дверей.

Альсіон різко обернувся. У дверях стояв чоловік середніх років, міцний і статечний, у мантії кольору міді. Його обличчя було відкрите – це здивувало Альсіона після прихованих масок лікарів.

– Хто ти? – Альсіон спробував звучати впевнено, але його голос видавав тривогу.

– А ти не змінився, Альсіоне. Завжди нетерплячий, – чоловік усміхнувся, і ця усмішка виявилася теплішою, ніж очікував Альсіон.

– Ми знайомі?

– Ти не пам’ятаєш мене, це природно. Мене звати Саеран. Я лікар. І твій провідник.

– Провідник?

– Ця Вежа… унікальне місце. Вона живе своїм життям і допомагає нам знаходити істини, які ми ховаємо навіть від самих себе. Ти – частина цього процесу.

Саеран підійшов ближче й жестом вказав на ремені. Вони засвітилися сильніше.

– Але спершу, дозволь, я покажу тобі, як це працює.

Саеран торкнувся ременів, і ті одразу почали розпускатися. Магічне світло згасло, залишивши на шкірі Альсіона слабкий слід, схожий на опіки.

– Вони реагують на твій стан. Магія Вежі налаштована так, щоб утримувати, але не шкодити, – пояснив Саеран, сідаючи поруч на різьблену лаву.

– Утримувати від чого? – Альсіон розтирав зап’ястя, відчуваючи слабкий біль.

– Від тебе самого. Магія всередині тебе… нестабільна. А це, – Саеран постукав пальцем по стіні, – місце, де ми лікуємо таких, як ти.

– Як я? – Альсіон примружив очі.

– Ти напівельф, Альсіоне. Особливий навіть серед таких, як ти. Але ти про це дізнаєшся пізніше.

Саеран встав, подаючи йому руку.

– Ходімо. Пора познайомитися з Вежею ближче.

Альсіон вагався, але зрештою прийняв руку Саерана. Вони вийшли з палати в довгий коридор, який освітлювали сотні жовтих кристалів. Їхнє світло відкидало химерні тіні на стіни, створюючи враження, ніби камінь рухається.

– Це все… магія? – запитав Альсіон, намагаючись знайти візерунок у мерехтінні.

– Це не просто магія. Це сама Вежа. Вона підтримує рівновагу, але часом забирає більше, ніж віддає, – відповів Саеран, його голос звучав так, ніби він говорить не з Альсіоном, а з кимось невидимим.

Коридор вивів їх до великої зали, де стіни вкривали стародавні мозаїки. На одній із них Альсіон побачив щось знайоме – величезне дерево, оточене сяйвом жовтого світла.

– Я бачив це, – прошепотів він.

– О, ти згадуєш? Це добре. Твої спогади почнуть повертатися. Але будь обережним: деякі речі краще не знати.

У великій залі було моторошно тихо, але ця тиша мала глибину — її наповнювали незліченні шепоти, майже невиразні, але вони пронизували саме повітря. Жовте світло кристалів відбивалося від мозаїк, утворюючи химерні плями, які змінювали свої обриси з кожним кроком.

Альсіон стояв перед зображенням величезного дерева, оточеного мерехтливим сяйвом. Його руки інстинктивно потягнулися до мозаїки, і він відчув слабке тепло, що випромінювалося від каменю. Це тепло здавалося знайомим, як дотик старого друга.

– Це дерево… Я бачив його у снах, – прошепотів Альсіон, навіть не помічаючи, що говорить уголос.

Саеран стояв поруч, спостерігаючи. Його вираз обличчя був змішаний — між турботою й прихованою тривогою.

– Це не просто дерево, – мовив Саеран. – Це Древо Вежі. Його коріння пронизує всі світи, а гілки простягаються до самих зірок. Але ти бачив його не в снах, Альсіоне. Ти був там.

Альсіон відсахнувся, опускаючи руку.

– Що ти маєш на увазі? Я не… я не пам’ятаю.

Саеран зітхнув і, схрестивши руки, подивився на мозаїку.

– Це й не дивно. Пам’ять — це перша жертва Вежі. Вона забирає спогади, щоб створювати силу. Але іноді… вона залишає відбитки. Такі, як це дерево.

– Чому я? – голос Альсіона затремтів. – Чому саме я тут?

Саеран довго мовчав, а потім відповів:

– Ти ключ. Але перш ніж ти це зрозумієш, тобі доведеться пройти крізь багато чого.

Раптом тиша зали була порушена звуком важких кроків. Альсіон обернувся і побачив Охтара, який вийшов із одного з бічних проходів. Його жовтуваті очі блищали в світлі кристалів.

– Провідник, як завжди, багато говорить, але мало пояснює, – кинув Охтар, спершись на стіну. – Відведеш його до самого коріння, Саеране, чи залишиш його тут, блукати в своїх питаннях?

Саеран не відреагував на насмішку, але його очі спалахнули холодним світлом.

– Ти не маєш права втручатися, Охтаре. Його шлях — не твоя справа.

Охтар хмикнув і підійшов ближче до Альсіона.

– І все ж таки, я радий, що ти прокинувся, напівельфе. Вежа вже давно чекає на тебе. Як, до речі, й ми.

Альсіон відступив на крок, відчуваючи, як щось у цих словах змушує його серце стиснутися.

– Хто ви такі? Що вам потрібно?

Охтар нахилив голову, немов розглядаючи Альсіона як цікавий експонат.

– Ми — ті, хто пам’ятає, – сказав він. – І ті, хто знає, що час у цій Вежі тече проти нас. А ти, мій друже, – шепіт. Шепіт, який має стати голосом.

Саеран підійшов ближче до Охтара, здавалося, готовий зупинити його будь-якою ціною.

– Досить! Його час ще не настав. Він не готовий.

– Ніхто ніколи не готовий, – кинув Охтар через плече. – Але це не зупиняє Вежу.

Він розвернувся і зник у тіні проходу так само раптово, як і з’явився.

Альсіон обернувся до Саерана, відчуваючи, як тривога затоплює його думки.

– Що це було? Хто вони такі?

Саеран не відповів одразу. Він лише торкнувся мозаїки, й та спалахнула жовтим світлом.

– Ти дізнаєшся. Але не сьогодні.

Саеран провів Альсіона далі по коридору. Тепер їхній шлях освітлювали не тільки жовті кристали, а й слабке мерехтіння зелених рун, що вели вглиб. Здавалося, стіни тягнуться до них, нашіптуючи незрозумілі слова.

– Що це за написи? – запитав Альсіон, зупиняючись біля однієї зі стін.

– Вежа залишає сліди для тих, хто здатен їх бачити, – відповів Саеран. – Це мова, яка існувала до появи твоєї раси. Навіть до появи моєї.

– І що вони означають?

Саеран на мить замовк.

– Вони означають шлях до твоєї правди.

Коридори ставали дедалі темнішими. Тільки жовті кристали освітлювали шлях, їхнє мерехтіння видавало ілюзію, ніби стіни рухаються. Альсіон ішов за Саераном, але не міг позбутися відчуття, що їх переслідує чийсь погляд.

– Чому мені здається, що я тут уже був? – запитав він, зупиняючись біля одного з кристалів.

Саеран не повернувся, але його голос був чітким:

– Тому що ти був.

– Що це означає? Я втікав? Чи мене привели сюди?

– І те, і інше, – відповів Саеран, коротко глянувши через плече. – Вежа не відпускає тих, кого одного разу впустила.

Ці слова викликали у Альсіона хвилю неспокою. Але, перш ніж він устиг запитати ще щось, коридор раптом відкрився у величезну залу.

Зала була осяяна потужним жовтим світлом, яке випромінювало масивне магічне коло, викладене просто на підлозі. Руїни цього кола світилися нерівномірно: частини були яскравими, а інші майже згасли. Довкола нього в повітрі висіли фрагменти каменю, які ніби трималися завдяки невидимим ниткам.

– Що це? – Альсіон відчув, як його тіло відгукнулося на це видовище: у грудях знову загорілося дивне тепло, схоже на те, що він відчував біля мозаїки.

– Серце Вежі, – відповів Саеран. – Той, хто контролює його, контролює всі світи.

– Це таємне товариство? Воно керує цим?

– Ми не контролюємо. Вежа дозволяє, а ми лише служимо їй.

Саеран підійшов до краю магічного кола й жестом запросив Альсіона наблизитися.

– Ти маєш побачити, як це працює.

Альсіон вагався, але потім зробив крок уперед. Як тільки він переступив межу, світ змінився.

Зала зникла. Альсіон опинився серед густого лісу. Навколо нього дерева здіймалися так високо, що здавалося, вони досягають неба. Їхні листя випромінювали те саме жовте світло, що й кристали у Вежі.

– Де я? – прошепотів він.

– У спогадах Вежі, – почув він голос Саерана, хоча навколо не було нікого. – Вона хоче показати тобі те, що ти маєш знати.

Раптом перед ним з’явилося Древо. Воно було масивним, його коріння пролягало під землею, утворюючи мережу, яка здавалася нескінченною. У його сяйві було щось знайоме, але й чуже водночас.

Альсіон наблизився й торкнувся кори. У той же момент спогади нахлинули хвилею.

Він побачив себе – але це був не той Альсіон, що стояв зараз у лісі. Його одяг був ельфійським, а в руках він тримав меч, інкрустований рунами. Він бився із силуетами, які не мали облич, лише тіні.

Потім картина змінилася. Він стояв перед групою людей і ельфів, які виводили магічні знаки в повітрі. Його голос звучав гучно:

– Ми маємо створити її. Вона стане нашим порятунком.

“Вежа… Це про Вежу.”

Останній спогад був найсильнішим: він бачив, як магічне коло у Вежі активувалося. Світ здригнувся, а його рука тримала артефакт із того самого жовтого світла.

А потім – темрява.

Альсіон відкрив очі й знову опинився в залі. Саеран стояв поруч і уважно спостерігав за ним.

– Тепер ти розумієш, чому ти тут?

Альсіон важко дихав. Його голова розколювалася від напливу спогадів.

– Це я… Я створив її?

Саеран кивнув.

– Ти був частиною тих, хто створив Вежу. Але це було давно. Тепер вона контролює тебе. Як і нас усіх.

Альсіон відчув, як його тривога перетворюється на страх.

– Що ви хочете від мене?

– Ти маєш завершити те, що почав. Але спершу ти маєш усе згадати.

Альсіон повільно відійшов від магічного кола. У голові все ще лунали відголоски побачених спогадів. Кожен крок здавався важким, ніби його ноги тонули в невидимому піску.

– Я… створив Вежу? – його голос був слабким, майже нерішучим.

Саеран мовчав. Його обличчя, зазвичай незворушне, набуло тіньового відтінку суму.

– Ти був не лише одним із творців Вежі, – відповів він нарешті. – Ти був одним із засновників Товариства.

Альсіон широко розплющив очі, і його голос затремтів:

– Засновників?

– Так. Саме ти переконав нас, що Вежа – єдиний спосіб врятувати світи. І саме ти став тим, хто запустив магію ядра. Але… це мало свою ціну.

– І що тепер? Я повернувся, щоб виправити свої помилки?

Саеран похитав головою:

– Можливо. Але спершу ти маєш згадати, чому ти прийняв це рішення. І чи справді це було помилкою.

– Тоді чому я нічого не пам’ятаю?

– Бо ти зробив щось більше, ніж будь-хто інший. Ти вирішив стати частиною її ядра, щоб забезпечити її стабільність.

Ці слова відлунювали в голові Альсіона. “Частина ядра? Що це означає?”

Увечері, коли Саеран залишив його самого в одній із кімнат, що слугувала спальнею, двері тихо відчинилися. Знову з’явився Охтар.

– Ти бачив, правда? – його голос був холодним, але в ньому звучала ледь помітна цікавість.

– Ти знав? – запитав Альсіон, навіть не піднімаючи голови.

– Звісно. Я ж попереджав тебе: у цій Вежі імена нічого не значать, бо ти сам стаєш її частиною. Але твій випадок особливий.

Охтар підійшов ближче, його жовті очі блищали в напівтемряві.

– Ти не створив Вежу просто так. Ти хотів захистити. Але ти не врахував головного: магія завжди вимагає плати.

– Захистити? Кого? – голос Альсіона здригнувся.

– Тих, хто за межами цієї реальності. Ти хотів зупинити хаос. Але тепер Вежа більше не служить своїй меті. Вона стала кліткою. І ти – її ключем.

Альсіон зітхнув, відчуваючи, як у ньому борються протиріччя.

– Чому ти це мені кажеш?

Охтар нахилився ближче, його обличчя тепер було зовсім поруч.

– Бо хтось має це зупинити. І тільки ти можеш.

Наступні дні в Жовтій Вежі минули в дивному ритмі: Альсіон блукав її коридорами, спостерігав за іншими пацієнтами, яких тепер бачив інакше. Вони вже не здавалися йому хворими – у кожного була своя мета.

– Ця Вежа тримає нас усіх, – сказав одного разу дварф, з яким він поділився шматком хліба. – Вона наче вбирає наші сили. Але я знаю, що тут є вихід. Я чув про нього.

Ці слова переслідували Альсіона. Він намагався знайти відповіді в розмовах із Саераном, але той ставав усе більш стриманим.

Одного разу, слідуючи за рунами, які проявилися на стінах, Альсіон знайшов потаємний хід. Він вів униз, у глибини Вежі. Кожен його крок супроводжувався зростаючим жовтим сяйвом.

На дні він побачив величезну сферу, оточену рунами, які світилися настільки яскраво, що здавалося, сама магія готова вибухнути.

– Це і є ядро? – прошепотів він.

– Так, – відповів Охтар, його голос лунав, немов із самої Вежі. – Воно живить і керує Вежею. Це її мозок і пульс одночасно. І ти – його частина.

Альсіон відчув, як його тіло стискає невидима сила. У голові запаморочилося, коли спогади знову нахлинули: він бачив, як колись вкладав свою силу в цю сферу, як створював закляття, яке мало утримувати хаос.

– Що ти хочеш, щоб я зробив? – запитав він, намагаючись зібратися з думками.

– Ти маєш вирішити: зруйнувати Вежу або відновити її. Але пам’ятай: вибір завжди має ціну.

Альсіон стояв перед сферою ядра. Світло від рун заливало залу, відкидаючи химерні тіні на стіни. Тепер він не міг відвести очей від цього магічного серця. Воно здавалося живим, кожен імпульс світла супроводжувався глухим пульсом, який відчувався в грудях.

Охтар підійшов ближче, його кроки ледь чутно відлунювали.

– Ти відчуваєш це, так? Це магія, яка вбирає всі інші потоки. Вона тримає Вежу й цей світ на межі.

– Але що станеться, якщо її зруйнувати? – Альсіон обернувся до Охтара.

Той не відповів одразу, тільки нахилив голову й уважно подивився на сферу.

– Якщо її зруйнувати, Вежа впаде. Але разом із нею впадуть і бар’єри між світами. Ти бачив хаос у своїх спогадах. Це не просто війна чи руйнування. Це зникнення всього.

– І це мій вибір? – голос Альсіона здригнувся.

Охтар кивнув, але в його очах з’явився ледь помітний блиск.

– Ти можеш залишити все як є, стати її новим ядром і підтримувати цей світ у рівновазі. Але це означає, що ти назавжди залишишся частиною Вежі.

– Інакше… я можу її зруйнувати?

– І дозволити хаосу вирватися. Так.

Альсіон повернувся до своєї кімнати, але його думки не давали спокою. Тієї ночі Саеран сам прийшов до нього. Його вигляд був несподівано виснаженим.

– Ти бачив ядро, – сказав Саеран, сідаючи на край ліжка.

– Охтар каже, я маю вибір, – відповів Альсіон, дивлячись на жовте світло, що проникало в кімнату з коридору. – Але чи це вибір?

Саеран зітхнув, його погляд був зосередженим.

– Усі ми колись думали, що маємо вибір. Але правда в тому, що Вежа вже зробила свій. Вона існує, бо так було вирішено.

– Ким?

– Тими, хто її створив. Тобою, мною, іншими. Ми хотіли захистити світи від хаосу, але самі не помітили, як створили новий.

Альсіон підійшов до стіни, провівши пальцями по рунах, які проступали під його дотиком.

– І що тепер?

Саеран встав.

– Ти маєш вирішити, чи готовий ти стати частиною Вежі, чи готовий ризикнути всім, щоб зруйнувати її. Але, Альсіоне, пам’ятай: це рішення – не лише твоє. Ті, хто тут, – пацієнти, лікарі, навіть я – усі ми залежимо від Вежі.

Наступного дня Альсіон повернувся до ядра. Тепер там була тиша, ніби сама Вежа затамувала подих. Сфера світилася спокійно, але її світло почало змінюватися.

– Вона відчуває твої сумніви, – пролунав голос Охтара з тіні.

– І що вона хоче? – запитав Альсіон.

– Вежа хоче жити, – сказав Охтар, роблячи крок уперед. – Але вона знає, що її час обмежений. І тепер усе залежить від тебе.

– Ти весь час говориш, ніби ти теж частина цього, – сказав Альсіон. – Але хто ти?

Охтар усміхнувся.

– Я той, хто завжди нагадує про ціну. Ти мене створив, Альсіоне. Я – твій голос у цьому місці.

Альсіон зробив крок до ядра. Його рука тремтіла, коли він торкнувся поверхні сфери. У цей момент світ навколо змінився.

Альсіон опинився в іншому просторі. Тепер він стояв у порожнечі, заповненій золотим світлом. Перед ним з’явилося зображення його самого – але це був інший Альсіон, той, хто створив Вежу.

– Ти прийшов, щоб завершити те, що почав, – сказав двійник.

– Що це означає?

– Це означає, що Вежа існує через тебе. І тільки ти можеш вирішити її долю. Але пам’ятай: те, що ти обереш, змінить усе.

– Я хочу знати правду.

Двійник усміхнувся.

– Правда в тому, що ти завжди мав цей вибір. Вежа — це твоя тінь. Вона з’явилася разом із твоїм рішенням і слідує за тобою досі.

Альсіон відкрив очі й опинився знову перед ядром. Сфера світилася яскравіше, ніж будь-коли.

Охтар і Саеран стояли поруч.

– Що ти вирішив? – запитав Саеран.

Альсіон подивився на них і тихо сказав:

– Я обираю…