Ті, що йдуть у ніч

ПРОЛОГ

Люди шепчуть, що існує потаємний процес, схожий водночас на алхімію й на містичне преображення людської душі. Спершу все занурюється в безпросвітну чорну пітьму — Ніґредо; потім скресає білосніжна крига світанку — Альбедо; за нею приходить сонячне сяйво, насичене золотавим відтінком — Цітрінітас; і зрештою горить кривавим вогнем фінальна трансмутація — Рубедо. Ті, хто осягнуть цей шлях, можуть або сягнути вершин, або втратити розум на половині дороги.
В чотирьох доменах — Аркозі, Амаргаді, Срібному Місті та невидимому царстві Еребу Кіну — розгортається вічний конфлікт між силами, які прагнуть панувати над душами смертних і над самою сутністю світобудови. Три королі — Хесет-ур, Повішаний та Агнець — ведуть свою гру, маючи кожен свої таємниці, кожен свій уривок істини. Проте існує четвертий Трон, чорний і занедбаний, від якого віє глибинним холодом ночі. Існує віра, що той, хто пройде крізь найтемнішу ніч душі, зможе підкорити собі цей порожній престол, стати Владикою Темнішої ночі й переписати закони творіння на власний копил.

“Ті, що йдуть у ніч” — так зветься товариство, яке зібрало знання про цей захований трон. Воно складається з людей і не-людей, зі збитих із пантелику мандрівників і синів руїни, що протиставляють себе волі трьох королів. Дехто з них відданий пориву змінити світ на краще (хоч яким би неясним здавалося це “краще”), інші прагнуть влади чи довічного життя, треті ганяються за забороненими істинами. Але мета у них одна: оволодіти силою Чорного Трону. І ніщо — ані небезпеки пустельної Аркози, ані криваві канали Амаргади, ані холодна велич Срібного Міста — не зупинить цих шукачів.

РОЗДІЛ I. НІҐРЕДО

До світла тягнеться паросток, та проростає в темряві землі.
— Напис на уламку чорного каменя, знайденому в руїнах Атраментуму

1. Поклик ночі

Ледь чутний шепіт вирвався з губ Гільвіаса, коли він торкнувся руків’я чорного кинджала. Здавалося, що цей клинок виточено з найтемнішого мороку. Мерехтіння смолоскипів в сирому підземеллі виявляло тендітні знаки на лезі — символи, що скидалися на перекручені літери невідомої мови. Лише посвячені з “Тих, що йдуть у ніч” могли розібрати цей писемний код.

Довкола Гільвіаса зібралися його соратники — обличчя в півтіні, прикриті каптурами. Семеро людей і ще двоє, що були щось більше й водночас менше за людей. Кожен з них відчував крижаний неспокій, адже сьогодні вони мали вирушити до меж реальності. Ритуал, до якого вони готувалися, мав прокласти шлях у незліченні світи, серед яких і таємниче царство Еребу Кіну.

— Пам’ятайте: настане час, коли ми ввійдемо в перший етап, Ніґредо, — промовив Гільвіас.

Його голос обпікав вологе повітря, мов тліюча жарина.

— Ніґредо — це розкладання, небуття, тінь нашого колишнього “я”. Ми маємо знищити в собі все зайве, відкинути страхи, біль і сум’яття. Бо інакше тіні нас з’їдять живцем.

У відповідь пролунав приглушений шепіт: ритуальне закляття, яким товариство обмінювалося присягами. Здавалося, що стіни підземелля здригнулися, тінь від смолоскипа підсилювала тривожні відблиски на обличчях.

Так почалася дорога, яка поведе кожного з цих дев’ятьох до темних куточків царств Хесет-ура, Повішаного та Агнця. А передусім — до власних кошмарів.

2. Ознаки розкладання

Перш ніж ступити у світ Аркози та далі, необхідно було зробити жертву. І не лише фігуральну. У холодній печері Гільвіас вогким пальцем перегортав сторінки стародавнього сувою. В кожному рядку читалася вимога віддати щось дороге: спогад, ім’я чи кров.

Серед дев’ятьох був юнак на ім’я Ерам. Його темні очі видавали страх і якусь незрілість, але водночас у них жеврів дивний блиск — любов до забороненого знання.

— Я віддаю своє ім’я, — тремтливо проказав він, роблячи крок уперед. — Нехай відтепер я буду безіменним для звичайного світу.

Обряд зажадав краплини його крові на сторінках сувою. Шепіт латиною йшов поволі, і кожен звук луною відгукувався в склепінчастій стелі. Ерам, тепер уже безіменний, втратив будь-яку можливість повернутися до простих смертних радощів. Він уже занурився в морок Ніґредо.
За цією жертвою послідували й інші. Хтось віддав найкращий спогад про матір, хтось — мелодію з дитинства. Чим глибше товариство входило в сутність Ніґредо, тим більше блідли їхні обличчя й тьмяніли очі. Відтепер вони — “Ті, що йдуть у ніч”.

3. Останні ворота

Нарешті перед ними виросла величезна брама з чорного каменю. Драконячі голови, вилиті з темної бронзи, дивилися згори з хижою цікавістю. Сторожів не було видно, але повітря навколо воріт наповнював гнітючий холод.

— Брама до Аркози, — прошепотів Гільвіас. — Кажуть, ніщо живе не зможе зайти туди без дозволу Хесет-ура. Але ми — не лише живі: у нас оселився морок.

Він торкнувся кинджала. Символи на лезі засвітилися. Брама випромінювала пронизливе світло, схоже на відблиск місячної дороги, і важкі двері розчинилися. За ними розстилалася висохла пустельна рівнина, схожа на мляву тінь колишньої реальності.
Так вони увійшли до Аркози, де панував Король у Жовтому.

РОЗДІЛ II. АЛЬБЕДО

І ті, хто спускаються до могил, перебуватимуть у забутті, наче місто, якого вже ніхто не пам’ятає.
— Із хронік Срібного Міста

1. Безмежна пустеля Аркози

Аркоза виявилася ніби зіжмаканою пустелею, де ґрунт був розтрісканий, мов старе дзеркало. Небо над нею мало сірий, брудний відтінок, а єдине сонце, немов задавнена рана, ледь пробивалося крізь хмари піску. Посеред цього нагромадження каменю й пилу височіла Золотиста фортеця Цитринітас — серце володінь Хесет-ура.

Проте, щойно товариство зробило перші кроки в напрямку фортеці, як з піщаних барханів виповзли потворні істоти — високі, худорляві “охоронці”, чиї лиця були сховані за золотистими масками. Вони не нападали, лише спостерігали, мов розвідники, готові передати слово своєму володарю, якщо чужинці виявляться небезпечними.

Вітер здіймав хмари піску й ледь не зривав каптури з голів “Тих, що йдуть у ніч”. Усі відчували внутрішній холод, мов починали перетворюватися на щось схоже до тих маскованих істот: утрачали пам’ять, відчуття, обриси минулого “я”. Проте саме так і діяло Ніґредо — знищення було необхідним, щоби згодом відродитись.

2. Біла підказка

Досягнувши перших брам Цитринітасу, Гільвіас провів товариство довгими коридорами з руйнівною геометрією, де стіни, здавалося, звивалися та гнулися у незбагненні форми. Там вони почули про Альбедо.

— Кажуть, Хесет-ур більше не приділяє уваги гостям, — заговорив один місцевий провідник, істота з зморшкуватим тілом і жовтим пасмом на зап’ясті, що свідчило про його низьку касту в Аркозі. — Подейкують, він вирушив до Срібного Міста, до підніжжя гори Альбедо, шукаючи там нових знаків.

Чутка прозвучала, мов грім посеред пустельної тиші. Король у Жовтому покинув власний замок — це нечувано. “Ті, що йдуть у ніч” відчули дивне полегшення: без самого Хесет-ура у фортеці їм буде легше знайти те, що вони шукали — фрагменти ритуалу, що відкривають шлях до трону Еребу Кіну. Однак заспокоюватися зарано: хто знає, які випробування Король у Жовтому лишив на своїй землі, щоб тримати зайд подалі від власних таємниць?

— Прямуймо за ним, — мовив Гільвіас. — У Срібному Місті ми зустрінемося і з Королем у Білому. Можливо, там перейдемо до стадії Альбедо — очищення.

І вони вирушили далі, із присмаком пустельного піску на губах і кров’ю, що шумувала від передчуття зустрічі з невідомим.

3. Шлях крізь сутінки

Прокласти дорогу зі спалених земель Аркози до Срібного Міста було нелегко. Їх вели забуті карти й уривки старих знань. Що далі вони відходили від Цитринітасу, то більше проявлялися дивні геометричні аномалії: скелі могли згинатися на очах, обрій зміщувався, а часом вдалині поставали відблиски самих себе, ніби простір глузував із їхньої рішучості.

Впродовж мандрів “Ті, що йдуть у ніч” дедалі глибше занурювалися в темряву власних душ. Ознаки Ніґредо — страх, сум’яття, втрата важливих фрагментів індивідуальності — роз’їдали колектив, породжували сварки й недовіру. Та згадка про Альбедо, що мусить настати після тотальної руйнації, тримала їх укупі.

Коли вони нарешті побачили на обрії блиск Срібного Міста, то мало не зомліли від полегшення. Їм здалося, що біле сяйво брами м’яко омиває їхню свідомість, витісняючи морок.

РОЗДІЛ III. У СРІБНОМУ МІСТІ

Я є світло для світу. Хто йде за Мною, той не буде ходити в темряві, але матиме світло життя.
— Сказання про Агнця

1. Білий король за високими мурами

Срібне Місто здалося ідеальним чотирикутником, покладеним на білий мармур, оточеним стінами, що виблискували під вранішнім сяйвом. У самому центрі здіймалася гора Альбедо — сяюча вершина, з якої стікав чистий потік води, відомий як Ріка Життя. Подейкують, що ці води можуть зцілювати рани і навіть омолоджувати душу.

Ті, що першими зустрілися з товариством, були білоодягнені прочани. Вони з побожними обличчями приймали мандрівників за паломників, які шукають шлях до Агнця. Та, побачивши на плащах незнайомців чорні символи й відчувши холодну енергетику Ніґредо, швидко позадкували. Серед жителів Срібного Міста панував закон безумовного милосердя, та водночас вони побоювалися всього, що огортав морок.

Коли “Ті, що йдуть у ніч” увійшли крізь браму, їхній одяг і шкіра, ще вчора обпилені піском, набули майже прозорого відсвіту. Можливо, ріка, що протікала під вулицями міста, невидимо очищувала їхні душі, готуючи до наступного етапу.

2. Зустріч з Агнцем

Агнець, як розповідали легенди, мав вигляд юнака з чистим, мов перший сніг, обличчям і очима, в яких світилася глибока печаль змішана з благістю. Він був Королем у Білому, правителем Срібного Міста, але ніхто не бачив його на троні — замість цього він безупинно ходив серед людей, лікував їхні рани й покладав руки на зболілі серця.

За допомогою крихітних підказок і таємних знаків з книг, зібраних колись Гільвіасом, товариство дісталося до внутрішнього подвір’я, де Агнець давав раду хворим. Там зійшлися їхні погляди — холодні, сповнені тіней очі “Тих, що йдуть у ніч” і тепле, цнотливе сяйво юнака.

— Ви прагнете трону Еребу Кіну, — сказав він без запитання, без осуду.

— Так, — відповів Гільвіас, — ми хочемо пройти всі стадії трансформації й повернути собі цю силу.

— Для чого вона вам?

— Щоби змінити все. Світ розсипається; три королі сперечаються, а душі смертних гинуть.

Агнець мовчки дивився у вічі прибульцям. На якусь мить здалося, що його постать блідне, мов тьмяніє, відчуваючи людський відчай.

— Трон Темнішої ночі принесе лише біль тому, хто спробує на нього сісти без очищення, — сказав він. — Ніґредо ви вже відчули. Тепер має настати Альбедо — прозріння. Прийміть дар Ріки Життя, інакше розклад вашої свідомості стане незворотним.

Відчувши поклик, група рушила до берега, де вода мерехтіла в сонячному промінні. Вони занурили руки у прозорі хвилі й раптом відчули, як крига в їхніх душах почала танути. Страх, накопичений під час Ніґредо, злегка відступив. Проте ніхто не знав, чи назавжди.

3. Ознаки переродження

Після омовіння у Ріці Життя відчуття, ніби навколо свіжа роса, прийшло на зміну піщаному присмаку Аркози. Дехто з товариства відчув дивну легкість, ніби справді змив бруд зі своєї душі. Натомість інші — особливо ті, хто приніс найбільші жертви на стадії Ніґредо, — виглядали розгублено, неначе втратили частину своєї індивідуальності, ставши приреченими на холодну чистоту без пристрасті.

Агнець не повернувся до них: він пішов далі, зливаючись із прочанами Срібного Міста. Гільвіасу здалося, що ці люди щось приховують, що позірна непорочність може бути маскою. Але товариство мало іншу мету.

Про Короля в Жовтому почувся новий слух: його бачили біля підніжжя гори Альбедо. Він стояв сам, у своєму жовтому плащі, і дивився на місто, ніби шукав щось або когось. “Ті, що йдуть у ніч” вирішили, що ця зустріч їм потрібна. Можливо, Хесет-ур знав шлях далі — до Цітрінітас у його істинному розумінні.

Уже на межі Срібного Міста, коли сутінки спадали на білий мармур, товариство побачило жовтий силует. Хесет-ур не мав обличчя — його голову вкривав золотистий візерунок, що світилося у млявому сяйві вечора. Здавалося, що він спостерігає за ними крізь невидимі очі.

— Вам не сховатися від сонця, — промовив він тихо. — Чи готові ви до Цітрінітас?

РОЗДІЛ IV. ЦІТРІНІТАС

Є різні види смерті — в одних тіло залишається; а в інших воно зникає разом із духом.
— Вислів з Аркози

1. Запрошення до Аркози

Не встигло товариство мовити й слова, як Хесет-ур провів рукою в повітрі — простір навколо ніби тріснув, і вони відчули, як вітер пустелі знову вдарив у обличчя. Та цього разу це була не та сама пустка. Замість сірого неба над ними сяяло яскраве, неприродно жовте сонце. Від його світла кольори ландшафту здавалася вигорілими, нерухомими, немов загублений світ у музеї.

Перед ними знову постала фортеця Цитринітас, але тепер вона видавалася ще величнішою, осяяною так, що золото стін аж палало. У відблисках поміж веж і мурів майнули довгі силуети тих самих маскованих істот, що слугували Хесет-уру.

— Це друга Аркоза, — сказав володар у Жовтому. — Точніше, її прихований від більшості аспект. Цітрінітас — стадія, коли приходить прозоре усвідомлення, наче жовтий ранок, що будить зі сну. Тут ви побачите, хто ви є насправді… чи ким ви можете стати.

Гільвіас відчув, як серце калатає в грудях. Його тіло ще пам’ятало благість вод Срібного Міста, та тепер воно занурювалося в гіпнотичне сяйво Аркози. Здавалося, все навколо кричало: “Прокинься!”

2. Голос за лаштунками

Посеред пишних залів, вкритих фресками із зображеннями фантастичних сонячних пейзажів, “Ті, що йдуть у ніч” шукали відповідь на своє запитання: як знайти шлях до Рубедо і, врешті, до Еребу Кіну? Хесет-ур зник так само несподівано, як і з’явився, та на прощання сказав, що кожен має зважити, чи готовий зробити останній крок до пекучого полум’я Рубедо.

У затінку колонади їм трапився втомлений мудрець. Шкіра його була позолочена, мов статуя, а очі нагадували два вирізи в масці. Він сидів на сходах і стиха наспівував:

Глянь на золото денне,
Бо ніч примхлива настане.
Дух твій знайде зерно власне,
І в мороці розквітне.

Мудрець простяг до них руку, тримаючи маленьку сферу з різьбленого бурштину.

— Прямуючи до Рубедо, ви потрапите в Амаргаду, — заговорив він, — де панує Король у Червоному. Там, у Кривавій вежі, відкриються останні брами. Пильнуйте: Рубедо — це з’ясування правди через кров і жертву. Якщо ви втратите себе, то не дійдете до Еребу Кіну. А якщо розкриєте свій істинний намір — зробите наступний крок.

Сховавши бурштинову сферу, Гільвіас уклонився. Більшість із товариства теж. Вони розуміли: навіть Король у Жовтому, Хесет-ур, не наважився особисто вести їх у володіння Короля в Червоному. Протистояння жовтої і червоної стихій сягало дуже давнього коріння.

3. Вирушаючи на зустріч із кров’ю

Золоте світло Аркози почало згасати в їхніх очах, коли товариство знову відкрило один із магічних переходів — і відчуло на собі тремтіння простору. Вони знали, що Амаргада лежить у іншій площині, де канали течуть кривавою рідиною, а барокові палаци так і сяють розкішшю смерті.
“Ті, що йдуть у ніч” усвідомлювали: Рубедо — це стадія горіння, де попіл перетворюється на рубінову есенцію. Дехто міг не витримати цього вогню. Та дороги назад вже не було.

РОЗДІЛ V. РУБЕДО

Мої очі закриє остання тінь, що забере мене в ясний день.
— Старий напис на брамі Амаргади

1. Барокові канали й червона вода

Амаргада була схожа на дивне злиття Венеції та Флоренції — вузькі канали, численні мости та химерні вежі, прикрашені статуями демонічних янголів. Усе би мало вигляд прекрасного міста-музею, але воду в каналах заміняла густа червона речовина, яка за запахом нагадувала запеклу кров.

За легендами, це колись була чиста вода, але енергія Короля в Червоному, Повішаного, десятиліттями просочувала місто, перетворюючи все на символ жертвопринесення та болю. Барокова пишність контрастувала зі зловісною аурою насильства.

Коли товариство зайшло на одну з центральних вулиць, їх обступили змарнілі городяни — із порожніми очима й перманентними слідами крові на одязі. Одні простягали руки, шукаючи допомоги чи порятунку, інші ходили, мов примари, повторюючи якісь імена чи уривчасті слова.
У центрі міста височіла Червона вежа Рубедо, яскравий шпиль, що прогризав хмари своїм зловісним чорним верхів’ям. Там, за переказами, і перебував Повішаний.

2. Привид у Червоній залі

Пробираючись до вежі, “Ті, що йдуть у ніч” оминали палаци, де від блиску позолочених карнизів ставало моторошно. На одній зі стін вони побачили мозаїку: Король у Червоному стояв, тримаючи в руках багрове серце, а під ногами йому корчилися юрби приречених. І в тієї фігури, що мала бути самим Повішаним, навколо шиї виднівся мотузок, ніби петля, за яку його тримала сила вищого порядку.

Біля брами вежі їх зустрів примарний слуга — потойбічна подоба, що мовби зіткана з червоного туману. Він завів товариство у розкішний зал. Мармурова підлога там була залита червоною рідиною, здавалося, що вона стікає з розбитих статуй, які стояли в кутках. Десь унизу чулося тихе капання, ніби серце Амаргади ритмічно билося й постачало кров у всі її закутки.

У центрі зали висів, ледь погойдуючись, Повішаний. Його голова була схилена, обличчя частково приховане каптуром. Проте голос, що долинав нізвідки, був могутній і жорстокий.

— Ви прийшли забрати те, що не належить вам, — промовив він. — Вогонь Рубедо поглине ваші тіла та душі, якщо ви не принесете належної жертви.

Гільвіас глянув на своїх супутників. На цьому етапі вони вже наполовину втратили себе. Хто ж міг бути жертвою? Та сама руйнівна мить настала швидше, ніж хтось встиг подумати.

3. Кривавий обряд

Щоб увійти в Рубедо цілком, товариство мусило виконати ще один обряд. Цього разу не вистачало простої жертви минулого чи забутого імені. Потрібно було пролити кров — і то не лише краплю. Прислужники Повішаного вже оточували залу, тримаючи в руках келихи й ритуальні леза.
Той, хто віддав своє ім’я на стадії Ніґредо — Безіменний — ступив уперед.

— Я не боюся, — сказав він тремким голосом. — У мене вже майже нічого немає, то чи варто триматися решток життя?
Повішаний нахилив голову, ніби схвалюючи цей жест. Здавалося, він чекав саме на таку рішучість. Дві масковані постаті схопили Безіменного, стали нашіптувати молитву до Короля в Червоному, а тоді — дзвін леза. Келихи наповнювалися багряною кров’ю, а очі слуг божеволіли від непідробного екстазу.

Інші з товариства ледь не відвернулися, проте мусили дивитися. Бо так велів ритуал: тільки за особистої присутності вони могли перейняти енергію Рубедо й просунутися до останньої таємниці.

Кров Безіменного, що стікала в чаші, пульсувала дивними візерунками. Від неї червона зала спалахувала ще яскравіше, і здавалося, що саме місто оживає, вимагаючи ще більше жертв. Але Повішаний зробив знак рукою: досить.

4. Останній крок до Еребу Кіну

Безіменний знепритомнів. Його тіло схилилося до підлоги, і ніхто не знав, чи ще він дихає. Проте в повітрі відчувався новий відголос — щось відкрилося. Портал, який міг привести шукачів до Еребу Кіну.

За мить перед Гільвіасом проступила чорна завіса, що пульсувала живим мороком. Він обернувся на своїх супутників: п’ятеро залишилися, бо двоє за цю дорогу втратили життя, двоє — зникли у мареві Аркози, відбившись від загону, а Безіменний лежав, можливо, в агонії. Ті, що лишилися, не промовили й слова. Вони знали: цей портал — єдина дорога до Чорного Трону, де, за легендами, вакантне місце для нового володаря Темнішої ночі.

Залишивши Безіменного під наглядом слуг Повішаного, рішучі п’ятеро крокнули крізь пронизливий темний простір. Холод пробрався в кістки, ніби смерть доторкнулася до них рукою. Та вони йшли — бо “Ті, що йдуть у ніч” не могли відступити.

РОЗДІЛ VI. ТЕМНІША НІЧ ДУШІ

Темна ніч приходить, щоб звільнити душу від пут, які вона сама собі створила.
— Загублена книга Імен

1. У світі без світла

Так вони опинилися в Еребу Кіну, царстві за гранню світлої й темної матерії. Там не було звичайного неба — лише нескінченна ніч, де зірки світилися примарно, утворюючи химерні сузір’я. Земля була холодною, встеленою чорною травою чи мохом, що світився ледь помітним фіолетовим сяйвом. Тиша навколо гуділа, мов передгрозова напруга.

У повітрі стояв нездоланний аромат відчаю й одночасно свободи. Саме тут, казали всі легенди, помирають старі боги й народжуються нові. Чорна ніч душі: як пережити її, не збожеволівши?

— Вітаю вас, прибульці, — озвався приглушений голос. Він належав жіночій постаті, що з’явилася нізвідки. Обличчя її приховував серпанок темряви, але світилися очі. — Я — Берегиня Врат. Лише той, хто пізнав усі чотири стадії перетворення, може спробувати вирвати Трон у самої Пітьми.

Гільвіас узяв слово. Він коротко розповів, що вони прийшли з Аркози, від Агнця й Повішаного, що принесли кров і втратили багато, аби дістатися сюди. Берегиня мовчала. Потім кивнула.

— Тоді йдіть за мною, — сказала вона.

2. Стежка крізь порожнечу

Берегиня Врат повела їх далі — крізь краєвид, який грався зі сприйняттям. Здавалося, час від часу тіні інших світів просочувалися сюди, показуючи видіння: Срібне Місто, залите молочним сяйвом, Червону вежу Амаргади із завислим у темряві Повішаним, та коридори Цитринітасу. Навіть з’явилося обличчя Безіменного, чиї очі благали про допомогу.

— Ви повинні зрозуміти: Трон Короля в Чорному може бути прокляттям, — тихо мовила Берегиня. — Кожне ваше каяття, кожен страх, кожна тінь — все це посилиться, якщо ви не будете готові.

П’ятеро прочан уже ледь трималися. Троє почали марити: їм здавалося, що вони бачать своїх померлих родичів чи чують голоси друзів, які зрадили їх. Та всі продовжували йти. Бо іншого шляху не залишилося.

3. Наближення до Престолу

Нарешті вони дісталися тьмяного узвишшя, на якому, мов вирізаний із суцільної тіні, височів величезний трон. Його вигини нагадували огидну, але водночас величну скульптуру, а візерунки на спинці здавалися написаними кров’ю чи чорнилом. Він був порожній — ніхто не сидів на ньому, проте атмосфера навколо нагнітала мовчазне передчуття.

— Ось він, — сказала Берегиня. — Той, хто сяде на трон, пройде крізь останнє випробування. Решта можуть загинути або втратити свою подобу. Вибирайте.

Гільвіас помітив, як двоє з його товаришів на мить кинулися вперед, мов охоплені жадобою влади. Та раптом їхні обличчя спотворилися панікою. Зі стіни мороку видерлися щупальця, схопили сміливців і втягнули назад у нічний простір. Лише їхні верески нагадали про те, що вони колись були людьми.

Залишилося троє: Гільвіас і ще двоє, чия воля трималася на межі божевілля. Дивлячись на трон, вони розуміли: це останній шанс. І тоді Гільвіас, який весь цей час ніс у собі холодну рішучість, зробив крок уперед.

— Я спробую, — сказав він.

4. Злиття з темрявою

Коли Гільвіас наблизився, трон раптом ожив. Його візерунки засвітилися фіолетово-чорними знаками, які повторювали відбиток кинджала, із яким він починав свій шлях у підземеллі. Здавалося, трон пульсує в такт його серцю, вимагаючи остаточного злиття.

Він сів. Спершу відчув, як холод жалить тіло, паралізує легені. Потім побачив нескінченні образи: Аркозу, Амаргаду, Срібне Місто, безкінечний ланцюг світів. Його свідомість ніби розірвалося на безліч уламків, кожен з яких ховав у собі відгук усіх страждань, смертей, надій і перемог.
Гільвіас закричав, але голос згубився в глибині ночі. Він тонув у вихорі Ніґредо, його рятувала тоненька павутинка Альбедо, оповивав жовтий знак Цітрінітас, а всередині палало Рубедо крові Безіменного. І нарешті настала спокійна тиша, коли він відчув, що дивним чином це може витримати.

Його товариші бачили лише, як Гільвіас сидить на Чорному Троні, очі заплющені, а навколо нього розливається імла, що поступово набуває форм, невідомих людському розумінню. Берегиня стояла мовчки, може, зі страхом, може, з надією.

5. Народження Короля в Чорному?

Шалений вихор тривав вічність чи мить. Потім Гільвіас поволі відкрив очі. Здавалося, в них можна побачити віддзеркалення усіх чотирьох стадій. Він підвів голову й глянув на трон, під собою відчуваючи його пульс. Новий Владико Темнішої ночі — чи лише маріонетка пітьми?

— Я… бачу… — ледве вимовив він.

Ті двоє, хто вижили, впали навколішки, можливо, підсвідомо визнаючи його нову сутність. Берегиня не зрушила з місця, лише тихо схилила голову, визнавши право Гільвіаса на цей титул. Темрява навколо змінилася: вона ніби вклякла перед новим володарем, але разом із тим перевіряла його на крихкість і щирість намірів.

— Тепер ви станете Королем у Чорному? — запитала Берегиня, і її голос прозвучав, мов відлуння всесвіту.

— Не знаю, — відказав він. — Я вже не та людина, якою був. Але королівство темряви більше не буде сплячою руїною.

Із цими словами він встав із трону, і до нього потягнулися тонкі пасма чорного сяйва. Здавалося, вони вплелися в його одяг, у волосся, пробігли по шкірі, тепер він ніс у собі силу цього місця.

ЕПІЛОГ

Нема ні початку, ні кінця; є лише постійна зміна форм.
— Приказка “Тих, що йдуть у ніч”

Колись порожній Трон Короля в Чорному знайшов свого володаря. Чи був це справді кінець, чи лише черговий виток безумства? “Ті, що йдуть у ніч” виконали свою місію, але залишилися питання: що тепер станеться з Аркозою, Амаргадою і Срібним Містом? І яку нову реальність створить новий володар Темнішої ночі?

Подейкують, що після цього в Срібному Місті на певний час згасло м’яке сяйво, і Агнець відчув вагання у серці, ніби невідворотна частина світобудови зрушилась із місця. В Амаргаді Повішаний підвів очі, і петля на його шиї легенько затремтіла — невідомо, чи зі страху, чи від надії. А в пустельній Аркозі Хесет-ур, Король у Жовтому, стояв на мурах Цитринітасу, дивлячись у порожнечу, бо нова епоха могла стати загрозою для його багатовікових планів.

Водночас ті, хто не раз чув легенди про алхімічні стадії, розповідають, що новий Король у Чорному оголосив: шлях трансмутації не завершений. Ніґредо, Альбедо, Цітрінітас і Рубедо — це коло, яке обертається вічно. І можливо, колись знову встане мандрівник, який осмілиться зайняти місце на ще вищому троні — якщо таке взагалі існує.

А поки що, в чорній самотності Еребу Кіну, Гільвіас стояв на вершині узвишшя, дивлячись на тремтливі зірки й безмовну темряву. Він відчував, як до нього долинають шелестіння страхів і молитов. Можливо, це голоси тих, чиї душі шукають відповіді. Можливо, це нові звернення “Тих, що йдуть у ніч”, які не припиняють свій вічний похід.

Істина лишається нерозкритою. Бо кожен шукач, пройшовши Ніґредо, Альбедо, Цітрінітас і Рубедо, дізнається про світ таке, що вже ніколи не дозволить повернутися до колишнього спокою.

І так триває Велике Дійство, що зветься життям і смертю, а поміж тим — безкінечним прагненням зайняти Трон і прокласти шлях у пітьму чи світло, залежно від того, як сприймаєш свій шлях.

Хтось скаже: “Кінець”. Але насправді починається нова глава.