Вітер з потойбіччя

Він лежав на вищербленій бетонній підлозі і звернув на себе Лесину увагу не блиском, а формою рівного кола. Леся витягла його зі щілини і підняла на долоньці: перстень був приємно важкенький, товстий, каламутного темно-жовтого кольору.
«Чоловіча обручка, – сказала мама. – Дивно, як можна було загубити кільце в під’їзді. Якщо хтось із сусідів напише в чат, що загубив, треба буде віддати».
«Навіть не думай писати! – подумки наказала Леся невідомому сусіду, а вголос спитала: А скільки ж він може коштувати? Хо-хо, я тепер заможна жінка!»
«Гадки не маю, – відповіла мама, – Кількасот, це точно». Леся спитала з однієї лише цікавості. Найприємніше було, що перстень тепер – її власність, і розлучатися з ним аж ніяк не хотілося.
Вона вділа в каблучку металевий ланцюжок і повісила її на цвях у стіні над письмовим столом. Слухаючи відео-урок, вона підперла підборіддя рукою і раз у раз споглядала на перстень.
Його тьмяний виблиск нагадував про те, що грудень на носі й час витягати з комори скручену ялинку й прикраси до неї. Від цієї думки на душі у Лесі мовби починали танцювати вогники новорічних гірлянд.
***
Під трьома парами кросівок хрускотів не сніг, а щебінь. На березі вже котрий рік будували парковий комплекс. Невеликий затишний куточок вже був завершений, але інша частина узбережжя виглядала чи то недобудовою, чи то просто сміттєзвалищем.
Була лише третя година, а світло вже здавало позиції, поступаючися сутінкам. Хоча небо і вдень було затягнуто сталево-сірою завісою, надійно ховаючи сонце і водночас не радуючи містян снігом. Широчезний Дніпро лежав такою самою сірою ковдрою, і неможливо було уявити щось більш похмуре, ніж цей пейзаж.
«Що за погода: ні осінь, ні зима – таке…» – обурено протягнув Ромчик. Олеся підняла пласку щебенину та пустила у воду млинця.
Важкість камінчика нагадала їй про приємне. «Ооо, а що я вчора знайшла!..» – озвалася вона до друзів, але розповідь перебило голосне механічне виття. «Просто тривога, не зважаймо, не відволікаймося!» – скоромовкою командувала Леся, але задзвонили телефони, спочатку в неї, потім у Даші.
Леся відказувала татові нетерпляче, звівши очі вгору: «Гуляю. Так, будемо пильні. Так, ми дуже уважні, дивимось на небо, аж шиї затерпли. Все вже, давай!»
Даша рапортувала мамі оптимістично, з бадьорою посмішкою: «Тут поруч парковка. Не хвилюйся, будь ласка. Якщо що – ми миттю туди».
Ромчик відкрив телеграм-чат, стривожено звів брови й почав набирати номер. Його мама була інженеркою на теплоелектростанції, яку атакували вже з десяток разів.
«Їжаки пишуть: червоний на півдні. Очі Саурона. Дивись там обережно!» – наказував Ромчик, увійшовши в роль дорослого. Потім здався: «Так, так, пообідав і в капелюсі».
Сирени у Місті вили по кілька разів на день, проте здебільшого тривога вмикалася на те, що летіло повз. Коли ж атака очікувалася саме на Місто, у чаті повідомляли про «червоний» рівень тривоги. На вмикання тривоги в чат відправлявся відосик, на якому два милі їжачки швиденько бігли направо. На завершення їжачки поспішали наліво. Очима Саурона в чаті називали безпілотники.
Якщо першою «червоний» рівень помічала мама Ромчика, вона телефонувала йому; якщо ж він бачив першим – дзвонив він. Відповідальність змушувала його хвилюватися за маму, але на те, щоб чесно носити капелюха, відповідальності не вистачало.
Поки Ромчик завершував розмову, Леся рилася в кишені рюкзака.
«Ось!» – переможно вигукнула вона.
«О! Шо за кільце й звідки?» – зацікавився Ромчик.
«Кажу ж, знайшла, прикинь! Просто на балконі в під’їзді!» – Саша жадала захоплених вигуків. Задовольнити цю жагу міг зараз лише Ромчик, бо від Даші очікувати цього було марно. Даша, як і зазвичай, відмовчувалася, посміхаючись на всі тридцять два, м’яко і трохи іронічно, ніби кажучи усім своїм виглядом: «Чим би дитя не тішилося…»
«Це перстень влади!» – заявила Леся.
«Сто пудів, – охоче погодився Рома. – можна завтра на контрольній вийти в туалет, повернутися до класу невидимкою і швиденько списати».
«У Аліни! – радісно підхопила Леся. – Вона так верещала на минулому тижні, коли їй здалося, що я заглянула до неї в зошит».
«А продати не хо? Схоже на золото, – Ромчик роздивлявся персня. – Ммм, я б, мабуть, купив собі трохи файних цяцьок у Роблоксі, енергетик, чіпсів кілька пачок…»
«От уяви собі, – розважливо сказала Леся, – ти витратив гроші на чіпси й Роблокс і втратив шанс познайомитися з Гендальфом та вирушити у небезпечну подорож до Мордора!»
«Олександро! – Даша зітхнула. – Хто-хто, а Рома й без персня знайде собі на дупу небезпечну подорож! Мало ти його сушила після балки?»
«Жоден герой не був би героєм, якби дбав лише про сухі ноги», – вдоволено запевнив Ромчик, згадуючи минулорічні зимові пригоди в балці, що завершилися по коліна в струмку.
«Коротше, я знайду магічному артефакту краще пристосування, ніж віддати його за хавчик чи іграшкову стрілялку» – оголосила Леся і рішуче тряхнула головою, відкидаючи назад руде кучеряве пасмо.
«Чи не варто нам просунутися в бік підземної парковки?» – майже без надії запитала Даша й поправила окуляри.
Леся зазирнула в чат: «Та вже жовтий давно!» – і продовжила жбурляти щебінь у Дніпро. Камінці креслили на воді свій останній пунктир, ніби сподіваючись навчитись літати, й навіки зникали у темно-сірій безодні.
***
Грудень не приніс ані сонця, ані снігу. Світла ставало щодня менше.
«Зрозуміло, чому наші пращури ворожили перед Різдвом, – що ще робити в суцільну ніч, як не використовувати для магії! – у відчаї думала Леся. – Коли влітку мрієш про зиму – завжди забуваєш, що наша зима – то голі дерева й сірі краєвиди». Хотілося чимось розрадити довгі вечори: ялинку нарешті звільнили з ув’язнення в коморі. Розправляючи їй віти, Леся почувалася так, ніби сама потягнулася після довгого сну.
«Не забудь гірлянди почепити першими!» – крикнула мама з кухні: у грудні вона завжди була по вуха в роботі.
«Угу» – відповіла Леся собі під носа й зашурхотіла пакетами в пошуках гірлянди. Ліхтарики так весело засяяли поміж гілок, що настрій одразу злетів угору.
Подумавши мить, Леся зняла з цвяшка перстень і повісила його на ялинову лапу. Перстень загойдався, таємничо і тьмяно виблискуючи.
Бажання ворожити у Лесі міцнішало. Але як? Пригадувалося лише щось про запалювання свічок і визирання нареченого у дзеркалі. На жаль, свічки вже третій рік як втратили ореол романтики й стали асоціюватися лише з гіркотою зимових блекаутів. Наречений – то взагалі таке. У Лесиному віці подорожі до Мордора вабили набагато більше якихось там наречених.
І тут блискавична думка прийшла в Лесину голову: є ж карти Таро!
Картам треба було поставити питання. Лесі нестримно хотілося пов’язати його з перснем. Вона трохи подумала. Авжеж, вона питатиме не про Гендальфа. Питати треба так, щоб не обламати свою жадобу до казки об залізобетонну реальність, а навпаки, щоб за будь-якої відповіді лишався простір фантазії.
Чи можу я знайти за допомогою персня якийсь чарівний світ? – сформулювалося врешті-решт.
Вона ледь не схопилася за свою колоду, аж тут згадала, що самій собі гадати не можна й ринулася до кухні. «Мааа! Будь ласка, мені треба одна твоя хвилина, одна-однісінька, будь ласочка!» – заторохтіла Леся.
«Що, кажи?»
«Набери в гуглі: «погадати на таро» і обери мені три карти зі старших арканів! Це питання життя і смерті!»
«Боже, старші аркани… Відьменятко росте», – посміхнулася мама, постукуючи кнопками.
Тиць – перша карта на екрані відкрилася. Колісниця. Леся поспіхом читала значення карти: «Зрозуміла мета. Рух. Початок шляху до успіху. Рішучість, зосередженість, завзяття».
Вау! «Давай другу» – схвильовано попросила Леся.
Тиць – наступним відкрилося Колесо Фортуни. «Шанс. Везіння. Нові можливості». Леся відчула, як сироти виступили на спині.
«Подивись тепер їх сполучення!»
Сполучення обіцяло: «Ви рухаєтеся до цілі, вам щастить. Довгоочікувані стрімкі зміни, можлива мандрівка. Якщо ціль визначена, то час вирушати в дорогу».
«Ого! Тепер третю, ма!»
«Цікаво, що може так стрімко змінитися у твоєму житті: навчання знову переведуть в онлайн чи шо?» – хмикнула мама.
«От би Силу, або, ще прикольніше, Мага!» – приспівувала Леся, у нестерпному очікуванні стукаючи пальцями по столу.
Тиць. Справедливість. Сполучення з Колесом повідомляло: «Мандрівка затримується».
«Тааак. Добре, Колесо й Колісниця – це все одно щось неймовірне!» – Леся поскакала до кімнати. Вона вмостилася перед ялинкою, вдихнула, видихнула й зазирнула в персня.
Вона дивилася довго, може, хвилину. Раптом їй здалося, що п’ятачок ялинки в обрамленні кільця посвітлішав. Олеся кліпнула очима, але яскраво-зелена плямка не зникала.
Повільно вона наблизилася до персня. Його золоте мерехтіння раптом ніби заповнило всю кімнату, розбиваючи її на дрібні уламки, немов у калейдоскопі. А потім мерехтіння зникло, а зелена плямка заповнила весь Лесин виднокруг.
Перед нею була лука чи степ із соковитою травою. Просто перед Олесиним носом колихалися дрібні білі квіти. Десь ближче до обрію синіли обриси гір. А далі: Леся вдивлялася, затамувавши подих, і не могла зрозуміти: чи то море? Чи біла хмара скидалася на море? Від цього краєвиду у Лесі защипало в очах.
Вона перевела погляд на квітки поруч й обережно простягнула руку вперед. Однак трава виявилася на дотик сухою та шорсткою. Леся ще провела по ній пальцями – і раптом яскрава зелень затремтіла, ніби була просто відбитком берега у воді, й розкололася на друзочки, як перед тим кімната. Картинка нестерпно замерехтіла. Леся зіщулилась, а відкривши очі, побачила, що її рука вхопилася за шорстку поліетиленову хвою.
Леся притулилася до дивана, широко розкривши очі й затуливши рота руками.
Що це? Хіба таке буває?!
До кімнати зазирнула мама: «Гріти вечерю?»
Олесин вираз обличчя не на жарт її стривожив: «Котику, що сталося?»
«Мені просто чомусь на мить здалося, що я бачу… море», – розгублено вимовила Леся, ще не добре усвідомивши, про що з побаченого варто розповідати.
Мамина тривога змінилася на співчуття: «Сумуєш за дідусем?» Три роки тому Леся востаннє була в Генічеську у дідуся. До того, як містечко було захоплене ворожими військами, вона проводила там два-три місяці на рік. У перше літо без моря в розпеченому бетонному Місті Леся кілька разів гірко плакала вечорами, згадуючи шурхіт хвиль.
«Угу», – кивнула Леся. Мама обійняла її, а в Лесиній голові метушилися думки: кому можна про це розповісти? Хто повірить і не подумає, що вона не сповна розуму?
***
Леся сиділа на контрольній, як на голках. Частину завдань вирішити не вдалося, та й хіба зараз до них? Вона запізнилася на урок, тому не встигла нічого розповісти Даші. Втім вона навіть не змогла визначитися дорогою, чи варто взагалі говорити подрузі про калейдоскоп у кільці. Сидячи ж на уроці, Леся зрозуміла, що тримати це в собі ніяк не зможе.
Вона покосилася на подругу. Даша відповіла їй трохи насмішкуватим поглядом понад окулярами. Потім виразно подивилася у Лесин порожній зошит. Олеся закотила очі під лоба і втупилася в підручник. Почала шкрябати ще одну задачу і практично з полегшенням почула дзвінок.
Кинулася здавати зошит; Даша вхопила її за светра і зашепотіла: «Чекай же, я допоможу вирішити!»
От людина! Самі лише уроки в голові!
«Та в пінь ту фізику! Є що розповісти!» – одповіла Леся, ледь стримуючись, щоб не кричати в повний голос.
Затягнувши подругу в найтихіший куточок шкільного коридору, Леся знову завагалася, не знаючи, з чого почати.
Даша широко посміхалася, як завжди, чи то сміючися з Лесі, чи то милуючись нею. Даша мала у класі репутацію запеклої «ботанки», і дійсно, вона не лише сумлінно вчилася, віддаючи перевагу точним наукам, але й щиро вважала за потрібне дотримуватися усіх правил та вчительських вимог. Бо що ж буде зі світом, якщо в ньому всі почнуть ходити на голові, як от Леся?
Але схоже, без тих, хто ходить на голові, світ теж був як недосолений суп. Мабуть, тому замкнена й нетовариська Даша, переїхавши з Лисичанська, кілька місяців приглядалася до Лесі в новій школі, а потім усією душею прикипіла до неї.
«Не знаю навіть, з чого почати. О, знаю! Присягайся! Присягайся, що, по-перше, не скажеш, що я трохи той… того. По-друге. Присягайся, що нікому не видаш таємниці!»
«Олександро! Яка вражаюча передмова! Скільки пафосу! Аж скло запотіло», – Даша зняла окуляри й почала протирати їх серветкою.
«Даш, блін, не жартуй, я серйозно!»
Слова «не жартуй» від Лесі були настільки незвичними, що у Даші витягнулося обличчя: «Присягаюся. Що вже сталося?»
«Присягайся. Що ні за що. Не видаш цю таємницю», – Леся міцно тримала подругу за плечі, вдивляючись їй у вічі.
Даша слухняно повторила.
А вже за хвилину її раціональний мозок таки ще раз перевіряв гіпотезу, чи не плутає подруга фантазії з реальністю?
«Розумієш, карти пообіцяли мандрівку, але відкладену. І я таки побачила місце, абсолютно незвичайне. Я навіть гір ніколи не бачила, а тут воно все було як живе, не як у кіно. Ну що ти щулишся, ти таки думаєш, що я двинулася, да?»
«Ти вразлива дівчина, – роздумливо почала Даша. – В сенсі, що тебе багато що вражає, викликає купу емоцій. Вечір, гірлянди мерехтять, кільце висить. Таро ще оце. Ти не думала, що гадання на Таро недобре на тебе впливає?»
«О, – застогнала Леся, – причому тут Таро? Коли я їх брала до рук, то думала лише погратися. Я раціональна, як ці двері! Я ніколи не бачила жодних потойбічних світів, жодних незвичайностей, я тільки грати в це люблю. Я взагалі не очікувала, що побачу щось подібне!
Значить так. Тобі потрібно теж спробувати. Розкласти Таро і потім зазирнути в кільце. Я хочу розібратися, що то було і чи воно повториться. Заперечення не приймаються!»
«Ні за що! Не хочу жодного ворожіння!» – Даша звучала надзвичайно рішуче. Леся здогадувалася чому.
У потойбіччя Даша не вірила. А від ворожіння навідріз відмовлялася завжди. Дашин тато служив у Збройних Силах. Останній місяць він був у місці, настільки наближеному до «нуля», що не міг ні зателефонувати родині, ні навіть написати смс. Усе необхідне йому передавали дронами. Лише пару разів він зміг записати аудіоповідомлення по рації, а побратими, які перебували далі від лінії фронту, передали їх сім’ї.
Ворожити, коли один із близьких людей у постійній небезпеці – кого б не злякала ця думка.
«Слухай, – терпляче пояснювала Леся, – ти ставиш картам питання. Ти сама вирішуєш, яке це буде питання. Наприклад, чи не може перстень бути порталом. Можеш спитати лише про нього, про кільце.
Ти ж не віриш у той світ, то чому ж не хочеш? Якраз перевіриш своє припущення, що у мене глюки. Давай, перевірь!» У підбурюванні Лесі не було рівних.
«А ти ж казала, на Таро не можна ворожити часто?» – Даша знайшла аргумент.
«Це ж не мені буде ворожіння, а тобі, – Леся вдоволено поплескала подругу по спині, – все, вирішено. Завтра увечері мама працюватиме, заходь до мене».
Даша зітхнула і здалася.
***
Наступного дня Даша погодилася витягти лише одну карту, сказавши, що з комбінації з трьох карт надто легко підлаштувати визначення під свої фантазії.
Гадали на Лесиній колоді. Випав перевернутий Блазень.
«Недостатність підготовки», – прочитала Даша і з полегшенням стиснула плечима. У кільце дівчата вдивлялися довго, але не побачили нічого, окрім штучної хвої.
За тиждень Леся вмовила подружку ще раз попитати карти. Випала Зірка – вона означала надію, проте надія не виправдалася.
Даша, яка після вимушеного переїзду ходила до психолога, запевняла, що такі витівки психіки цілком можливі, коли вечір, час спати, і сон вплітається у реальність. Леся і сама в це майже повірила.
20 грудня ввечері Леся прилаштувалася на кухні, поставивши свої босі ноги на мамині пухнасті в мохерових шкарпетках. Передивлялися «Гаррі Поттера». Головний герой бачив уві сні сцени очима Волдеморта, і ще не знав, чи це реальність.
«Мам, а з тобою так ніколи не було? Що ти раптом замість того, що навколо тебе, бачиш зовсім інше. Якусь чітку, яскраву картинку, ніби на мить у ній опиняєшся?»
Мама замислилася. «Були один раз така мрія, дуже яскрава. Я кілька років не їздила в Крим. Потім прийшов 2014 рік і стало зрозуміло, що взагалі невідомо коли поїду. І я дуже сумувала за Кримом, хоча не усвідомлювала цього. Бо ти ж доросла жінка типу, кому цікаві твої хотєлки. І от на занятті з йоги нам запропонували уявити собі місце, де б ми зараз хотіли опинитися. І я на одну лише мить так яскраво уявила кримське узбережжя, що мені від того стало боляче. Дуже боляче порівнювати реальність і нездійсненні мрії».
«А було таке, що то не мрія, а замість цієї реальності з’являється інша?»
Мама уважно подивилася на лесю: «Ні».
«А якби то сталося, що б ти подумала? Що тобі здалося?»
«Не знаю, Лесику, – відповіла мама, подумавши. – Колись я дуже часто запевняла себе постфактум, що мені щось здалося. Але досвід показав, що варто було довіряти собі».
Саша непевно хмикнула. Гаррі на екрані страждальницьки стогнав, хапаючись за шрам.
«І чому під Новий рік усі передивляються «Гаррі Поттера»? Що в ньому такого новорічного?» – пробуркотіла Леся.
«Ну, це природно. Там завжди показується рік навчання, в якому обов’язково є Різдво, середина циклу. Роулінг не з неба бере своїх чаклунів та ельфів – воно все тісно пов’язано з давніми віруваннями й традиціями племен, які жили у Великій Британії. Йоль, який потім перетік у Різдво…»
«Що-що?»
«Йоль. Ти що, не пам’ятаєш, у них там Йольський бал? Святкували найдовшу ніч у році, після якої дня починало трохи додаватися».
«Коли це?» – пожвавішала Леся.
«Та десь у ці дні, – мама полізла в Гугл. – Виявляється, просто завтра».
«Ого! – підскочила Леся. – Так, у мене справи!»
Даша грала з братом у бродилку, коли дзінькнув телефон. У повідомленні було написано: «Завтра йоль найдовша ніч року! Приходиш ми витягаємо три карти! Останній раз і я від тебе відстану».
***
Перша карта лягла на стіл. Дівчата переглянулися, округливши очі. Леся впізнала сфінксів. Даша прочитала: «Колісниця».
«Починається! – закричала Леся, відбиваючи дріб по столу. – Так, видихнули. Друга!»
Шкіра у Саші пішла сиротами, щойно вона побачила і на другій карті смугасту єгипетську намітку. «Колесо Фортуни! – закричала вона. – Ну чекай!..»
Раціональна свідомість Даші ледь не вперше відчула доторк чогось, що не вкладалося у рамки фізики, хімії і математики. Вона потягла третю карту.
«Зірка! – видихнула Леся. – Надія. Ходімо до персня! Сідай і дивися».
Перш ніж сісти, Даша акуратно поклала на підлогу плед. Підлога взимку холодна. Каблучка висить на ялинці. Крізь неї не можна побачити нічого, окрім ялинки й кімнати. Вказівним пальцем Даша поправила окуляри і спокійно нахилилася до персня.
Вже за мить Леся споглядала, як губи подруги витягнулися в букву «о», брови поповзли вгору, а окуляри вниз.
«Ну що там?» – пошепки спитала Леся, але Даша не відповідала, повільно прихиляючись до персня все ближче.
Нестерпно довго тягнулися секунди. Хвилина, друга. Лесі здалося, що збігло вже щонайменше десять хвилин. Вона тихенько взяла подругу за руку.
Даша втягнула повітря, зіщулилася і майже ткнулася носом у перстень. Розгублено повернулася до Лесі, потім почала похапцем протирати окуляри власним худі. Леся ще ніколи не бачила, щоб Даша використовувала як серветку щось, що серветкою не було. Даша наморщила лоба, надягла окуляри і втупилася в кільце. Потім безнадійно похитала головою: «Все, більше не бачу».
«Що, що там було?» – не в змозі більше чекати Леся легенько трусонула її за плечі.
«Зелене поле, – підтвердила Даша, дивлячись кудись вдалечінь. – Поле поруч із хатками. Корова і кози».
«У мене там не було жодних кіз!» – щиро здивувалася Леся.
«То були наші кози. – тихо сказала Даша. – Бабусині кози. Коли ми ще до Лисичанська жили в Донецьку, у селі поруч жила моя бабуся. Вона тримала кіз, а сусідка корову. І я допомагала місцевим дітям їх пасти. Ну, як допомагала, я маленька була. Там навіть пахло так само, тими самими квітами й чебрецем. Там дув такий чебрецевий вітер…»
«Опаньки! – Леся сплеснула долонями. – Виходить, це як дзеркало Яцрес. Бачиш те, що для тебе важливо!»
«Кіз ми до Лисичанська не змогли перевезти, коли переїхали в шістнадцятому, довелося роздати сусідам – чужим, хрипким голосом продовжувала Даша. – А бабуся без них дуже сумувала. І за пару років померла. Серце».
У Лесі крутилося питання, за козами чи за сусідами сумувала бабуся, але вона прикусила язика і замість того неочікувано для себе сказала: «Хочеш, обійму?»
Даша кивнула. Леся притягла її до себе, міцно обійняла й обережно погладила по плечу. В голові у неї вже зрів подальший план дій із перснем.
***
«Може, не треба?» – сумнівалася Даша, дивлячись, як подруга безжально відкушує голову шоколадному зайцю. Вони встигли обмінятися новорічними подарунками та обіймами й перейти до обговорення каблучки.
Дашини сумніви стосувалися не обезголовлення зайця, а Лесиного плану залучити Ромчика до їхнього товариства споглядачів потойбіччя.
«Чи достатньо він надійний?» – Даша вся являла собою непевність.
«Рома? Не надійний?? – обурилася Леся. – От чесно, може, насправді ти боїшся, що буде як із тобою в перші рази, коли нічого не вийшло і ти вирішила, що у мене щось із головою».
Даша кивнула: «Так. А ти не боїшся?»
«Боюся, – чесно відповіла Саша. – Проте у Роми буде двоє свідків. Важко уявити, що двоє людей збожеволіли одночасно і їх однаково глючить».
«Скоріш за все, він подумає, що ми його просто розігруємо, – зітхнула Леся. – Але як скажеш, давай спробуємо».
Для Роми дівчата придумали, а Даша записала клятву, яку він мав зачитати.
«…Присягаюся, що коли приєднаюся до товариства споглядачів потойбіччя… Це така скоромовка? Круть, мені подобається! – зауважив Ромчик. – …Ніколи не буду висміювати їх, думати, що у них проблеми з ментальним здоров’ям… Щось на цьому етапі мені трохи розхотілося приєднуватися, – захихотів хлопець. – Присягаюся, що ніколи не видам цю таємницю, якщо до цього не буде прийняте спільне рішення усіх споглядачів потойбіччя… Боже, та шо за масонський орден у вас?»
Даша дивилася в небо і робила вигляд, що вона не має до клятви жодного стосунку. Саша схрестила руки на грудях і спитала вагомо: «Присягаєшся?»
«Та присягаюся вже! А де ви збираєтеся вглядатися в безодню: може, в закинутому тонелі, що під залізницею в балці? То він замурований цеглою, я його обстежував».
«Не в безодню, а в потойбіччя», – сказала Леся і почала розповідати.
«Та ви вигадали це, зізнайтеся! – наполягав Ромчик із недовірливою посмішкою, коли дослухав. – Вирішили мене розвести, та ж я не мала дитина. То ви Дашиного брателу можете такими казками годувати!» Рома говорив упевнено, але в очах його було трохи надії: а раптом правда?
«Можеш не вірити, – хитнула головою Саша. – Даша теж не вірила, доки не побачила сама».
Даша стенула плечима, мовляв, я б рада була зізнатися, що ми це вигадали, але ніт.
«Ну добре, – припустив Рома. – Нехай ви обидві побачили щось у персні. Але картинка чомусь була не однакова? Чому?»
«Я, звісно, подумала, що це, як у тому дзеркалі з «Гаррі Поттера», – натхненно почала Леся. – Але цілком можливо, що це просто інший світ, де постійно щось змінюється, як і у нас. Коли я його бачила, кіз не було, а пізніше вони прийшли».
«А хатки ти бачила? – спитала Даша – Це були не якісь кози, це були наші кози. Я кожну плямку на них пам’ятаю. І хатки наші, з нашого села».
«Хатки не бачила» – визнала Леся.
«І ще мені здалося, що вдалині були не гори, а терикони» – зітхнула Даша.
«Ха, що б тоді я в ньому побачив! – Ромчик у захваті розтріпав собі потилицю. – Я точно побачив би меч і обладунки. І замок, який потрібно захищати від ворога. Чи все-таки гарну пушечку і заброшки? Ні, хай буде меч. Терикони – чом би й ні, в середньовіччі теж були копальні».
«Треба й тобі потягти карту, – упевнено сказала Леся. – Тільки, можливо, треба обрати якийсь спеціальний час. Даші вдалося на Йоль».
«А я можу завтра, в день народження Професора!» – зрадів Ромчик.
«Тобто Толкіна? Не певна, що день народження професора – це одне з календарних свят племен, які жили у Британії тищі років тому, але чом би й ні, пробуй», – погодилася Леся.
Наступного дня Лесі вдалося спровадити маму в гості до брата.
З колоди Таро витягли Вежу. На картинці її руйнувала блискавка, чоловічки летіли з неї догори дригом. Почитали визначення – і карта так не сподобалася всім трьом, що на цьому на сьогодні вирішили й завершити.
Зазирнули про всяк випадок у кільце, не побачили нічого цікавого і перейшли до споживання новорічних смаколиків.
Жодна блискавка не загрожує вашій вежі, коли в ній є така прекрасна річ, як імбірні пряники! А коли можна ще грати в дартс, малювати в повітрі бенгальськими вогнями, та підспівувати «Let it snow», закликаючи сніг на цю грішну землю, яка зіщулилася в очікуванні кожушка – то взагалі життя вдалося!
Далі була стара пісня «Happy New Year» і Даша ледь не розплакалася, перекладаючи слова про мрію, що колись усі сусіди будуть одне одному друзі.
«Та не переймайся, Даш, – запевняв Ромчик, – Нормальні сусіди й так одне одному друзі, а з неадекватів що взяти! Країна наче й вийшла з середньовіччя, а середньовіччя її не полишає. Краще дивися, я тут знайшов «Монополію».
Це був один із найкращих днів зимових канікул.
***
6 січня обіцяли дощ, замість того нічний мороз вирішив панувати і вдень. На землю нарешті посипав сніг. Тепер усе: тополі й паркани, дахи і смітники на вулицях були приречені стати деталлю неймовірно прекрасного краєвиду. Здавалося, все що рухалося, завмерло, очікуючи на примірку зшитого по фігурі білого кожушка – і лише сніг сипав і сипав, не зупиняючись ні на мить.
Так радіти снігу можуть лише діти в наших краях, де у книжках написано, що зима – це сніг і крига, а насправді майже вся зима проходить чорно-сірою. Битви сніжками почалися ще вранці дорогою до школи і продовжилися після неї.
Перший день відучилися на повну, а у вівторок уже на другому уроці по тривозі спустилися в бомбосховище. Настрій був нічого собі, адже прогулювали нудне малювання, яке ненавиділи ті, хто вмів малювати, і ті хто не вмів.
Даша, Леся, Рома, Тимко й Мілана пробралися у потаємний затишний куточок за горою поламаних стільців та сіли грати в дурника. Олена Петрівна зазирнула до них: ви ж там не на гроші? Вони грали не на гроші, й учителька облишила їх: вона вірила, що ця компанія нічого страшного не утне. Класна керівниця взагалі вважала, що дітям треба довіряти, хоча не всі з них виправдовували очікування.
Мілана залишилася «дурником» двічі підряд і, трохи роздратована, відмовилася грати далі. Замість того витягла з кишені колоду Таро. Тимко видав мученицький стогін і пішов шукати собі заняття цікавіше. Зазвичай і Ромчик робив так само, але цього разу залишився.
Мілана, Даша й Леся виклали декілька карт на однокласників, пореготали з того, що на Мишка –хлопця, який посміхався максимум тричі на рік, випав Блазень. Раптом підвальний голосний гамір перекрив глухий звук вибуху.
Лесі на мить здалося, що у неї зупинилося серце. Так завжди буває, коли розслабишся і зовсім не чекаєш на вибухи, або навпаки, коли дуже боїшся і кілька хвилин поспіль очікуєш. Потім серце знову починає стукотіти і відчуваєш, як розслаблюються напружені до тремтіння руки й плечі – цікаво, чому саме вони, а не ноги, яким взагалі-то теоретично треба тікати? Невже це тому, що реакції «бий – біжи – завмри» походять з того часу, коли ми послуговувалися всіма чотирма кінцівками.
«Бльо!» – не стримався Рома і відкрив телеграм. «Балістична балістика, – вголос прочитав він і сам же відповів: та й без вас бачимо, що вона». Звично набрав мамин номер, навколо лунав передзвін телефонів, школярі відповідали й відписувалися батькам. Мілана побігла шукати в сусідній підвальній кімнаті сестру-другокласницю.
«Не розслабляємося, ще летить лай… ну, ви зрозуміли» – прочитала Даша.
«Лай-лай-лай-лай-лай» – голосно заспівав Тимко, почувши Дашини вагання.
Попри попередження «їжаків» хвилин п’ятнадцять було тихо і вони таки розслабилися.
«А знаєте, – загадково сказала Саша, – що у мене з собою? Перстень! Сама не знаю, чому я його прихопила, просто захотілося».
«Дійсно, чому б не прихопити до школи кілька грамів…кхм» – підвела брови Даша.
«…золота» – одними губами договорив Ромчик.
«Так, усе, критику припинили, пропоную викласти три карти! – безапеляційно оголосила Саня. – Я просто передбачала, що довго доведеться сидіти в укритті. Треба ж не вмерти від нудьги».
Саша витягла першу карту і не встигла покласти її на край столу, він підстрибнув від нового вибуху. На нудьгу ніхто з присутніх не скаржився. Половина карт розсипалася по підлозі, Даша кинулася їх збирати: в таку мить приємно було робити щось руками. Саша обвела поглядом оточуючих і виклала карту на стіл.
Колісниця.
«Ну, якщо зараз буде Колесо Фортуни!» – видихнула Даша.
«Та можливо, ви просто колоду погано мішаєте і вони у вас склеїлися?» – висловив припущення Ромчик, проте не міг приховати з обличчя крайню зацікавленість.
Саша ще раз перетасувала колоду і дала перетасувати Ромі.
Колесо Фортуни переможно викотилося з колоди другим, обіцяючи нові можливості.
У всіх трьох дітей загорілися очі.
Третя карта. Маг. Леся стиснула кулаки від хвилювання. «В дорогу, – прочитала Даша. – Здійснювати задум, мандрівку».
«Нарешті. Маг – це дія, це ресурс, він має дати сил на щось більше, ніж раніше, – тремтячим голосом сказала Леся. – Давайте зазирнемо в перстень усі разом». Вона дістала каблучку з кишені рюкзака й причепила на ніжку стільця, що височів над ними.
Вони схопилися за руки і подивилися в крихітне коло. Там ясно зеленіла пухнаста трава. «Так само, як зараз у нас земля вкрита білим, – подумала Леся. – Хоча тут, у підвалі, ми зовсім не бачимо білого, ніби це якась інша реальність. Ромчик аж рота роззявив, побачивши зелену плямку.
З рівнини виразно подуло вітром, і він дійсно ніс запах чебрецю! Біля підніжжя далеких гір височів замок. Невеличке стадо кіз паслося справа. Одна з кіз мекнула і швиденько побігла до них. А вбік від гір – тепер Леся була абсолютно впевнена – сяяло море. Їй навіть здалося, що вона чує крики чайок, хоча було надто далеко.
Реальність раптом розбилась на тисячі друзків і закрутилася завірюхою. Шалений, нечуваний звук розірвав тісний підвал, але він ледь торкнувся слуха Даші