Чотири після опівдня

– Час настав!
Перше, що ви маєте пам’ятати про таємні товариства – це те, що вони обожнюють пафос. Пафос це паливо, на якому працює серце кожного щирого любителя секретних зустрічей в темних підвалах та адепта великих таємних справ, про які знають лише обрані. Шото, злодій з далекого заходу, давно мав би звикнути до того, що в будь-який час позаду нього може пролунати таємничий шепіт, сповнений пафосу, і перестати від цього смикатися… але не звик. І не перестав.
Обережно поставивши горнятко з гарячим чаєм, яке він щойно мало не пролив , Шото повернувся до несподіваного співрозмовника і спокійно, як міг, промовив: – Доброго ранку, Пальцю.
Палець, сивий згорблений дідуган, що виконував роль кур’єра в «Кампанії Сяючого Нефриту», вишкірився на знак вітання.
– Для чого саме настав час, благий віснику? – спитав Шото, перериваючи старого, який вже відкрив рота щоб додати до розмови ще одну порцію безглуздя. – Можна без зайвої поважності та багатослів’я? Я поспішаю, а мій чай не стане гарячішим від вогню в твоїх словах.
– Неповага! – вузлуватий палець, обтягнений сухою шкірою з темними старечими плямами, ткнувся мало не в носа злодію, нагадуючи за що старий жебрак отримав своє ім’я. – В мої часи Кампанія ніколи б не взяла в адепти першого кола людину, яка настільки не поважає старих членів товариства!
– Ти все життя вештаєшся по Зеведу, всюди винюхуєш та розносиш повідомлення, і за всі свої зусилля все ще лише адепт другого кола, за що я маю тебе поважати? Кажи, що мав сказати, і вшивайся.
– Великі кличуть! Маєш предстати перед їх очима і вислухати, що вони скажуть тобі, о недостойний! Якщо ти зможеш пройти ритуал…
– Ну нарешті. – перервав нову порцію пафосу Шото, настрій якого стрімко покращився. – Посвячення в Ближні, чи не так? І коли? Де?
– Садиба Генерала Уна, завтра в годину Зайця. – втративши запал, тихо промовив старий, – І якщо ця новина порадувала тебе, Арт, то може пара мідних монет…
Шото простягнув йому пів-драхми, і монета щезла під лахміттям посланця.
– Щедрість твоя не знає меж, майбутній Ближній, – проскрипів жебрак, розвертаючись, щоб йти геть.
– То може пара порад від старого адепта щодо ритуалу буде гідною подякою за таку щедрість? – наче мимохіть запитав Шото, знову беручи горнятко.
– Бійся синього вогню, не вір очевидному, і коли настане час, бий щосили. – не задумуючись, проказав старий і повільно пошкандибав геть.
Шото задоволено посміхнувся. Подарунки глашатаям та їх загадкові поради були широко поширеною традицією, і злодій вже не вперше в таких випадках обмінював срібло на підказку. Бо що ще треба знати про таємні товариства так це те, що вони обожнюють традиції. Традиції та загадки.
Він допив чай та вийшов з-під навісу під ранкове сонце.
Місто Зевед, колись столиця Старої Імперії, а зараз ельфійський протекторат, вже давно прокинулось. Життя вирувало навколо Шото, поки він перетинав вузькі вулички та широкі алеї, заставлені уламками пам’ятників імператорам, імен яких ніхто вже давно не пам’ятав.
Хоча злодій з’явився в місті нещодавно і досить скоро планував його покинути, він встиг його полюбити. Ельфи вже сотню років не втручалися в життя Зеведу, обмежуючись тим, що збирали податки – досить помірні – з торгівлі. Це призвело до того, що місто стало по-справжньому багатим і дуже популярним. Сотні тисяч людей, ельфів та представників інших рас населяли його, тисячі храмів різних релігій височіли на пагорбі Всіх Богів. Ну і звичайно, не одне таємне товариство вважало Зевед своєю домівкою.
Саме те, що треба, щоб здійснити великий План, який мав забезпечити Шото багатством до кінця життя. План, який нарешті почав виходити на фінішну пряму.
Він звернув у провулок, що мав привести його на один з міських ринків і майже відразу пожалкував про це рішення. Назустріч йому крокував патруль міської сторожі. Двоє солдат просто мазнули по злодію поглядами, а от третій, в шовковій напівмасці сержанта, махнув Шото рукою, і той слухняно зупинився.
Його ніхто не мав шукати, а міській владі Зеведа не мало б бути до нього діла, але Шото не любив стикатися з правоохоронцями. Тим паче не любив, коли ті його зупиняли.
– Йдіть далі, я наздожену, – глухо сказав сержант своїм підлеглим і Шото насторожився, бо йому здався знайомим голос цього охоронця. – Це особисте.
– Чорне сонце зійде. – сказав сержант тихо до злодія, коли солдати відійшли подалі.
– І пустеля перетвориться на море. – відповів Шото, трохи розслабляючись. Отже, він не помилився, коли подумав, що впізнав голос. Хоча раніше він чув його лише в натовпі фігур, одягнених в чорні балахони з капюшонами. І точно не сподівався зустріти власника цього голосу посеред білого дня, та ще й в уніформі.
Третє, що ви маєте знати про таємні товариства, що вони обожнюють паролі та відгуки.
– Час настав, брат Арден. – пафосно сказав сержант. – Колегія вже проголосувала і завтра, в годину Зайця, тебе посвятять в старші брати. Знайомий тобі підвал на півдні, за річкою. Не спізнюйся. Ти знаєш, «Чорний світанок» не пробачає неповаги.
Шото вичавив посмішку. Він намагався придумати, що сказати, але сержант вже крокував до виходу з провулка. «Чорний світанок», на відміну від «Кампанії Сяючого Нефрита», цінував в своїх членах ефективність та не підтримував моду на зайві балачки. А ще набагато краще зберігав свої таємниці. І, як тільки-но переконався Шото, це товариство було дуже ефективним, якщо треба було знайти якусь людину на вулиці… або випадково перестріти в пустому провулку. Це варто було запам’ятати. Але наразі проблема була зовсім іншому. А саме – в проклятих четвірках.
Злодій пішов далі набагато повільніше, обмірковуючи на ходу, як виплутатися із цієї ситуації. Чому обидва товариства вирішили провести свої збори завтра в однаковий час, він вже здогадався і тепер картав себе за те, що не подумав про таку можливість раніше.
Адже завтра було велике містичне свято. Більшість релігій та магічних доктрин сходилися на тому, що число «чотири» має магічні властивості. Четвертий день четвертого місяця – це особлива дата, а година Зайця – це саме четверта година після полудня. Важко підібрати кращий час для проведення справді важливих та урочистих заходів, як то прийняття когось в нові члени чи проведення ритуалу. Навіть якщо магія ніяк не задіяна, це особлива година. Будо б дивним, якщо б поважаюче себе таємне товариство таке пропустило. Вони люблять все особливе.
Шото майже перехотів іти далі. Адже метою його перебування в цій частині міста була зустріч з куратором від «Червоного листя». Для цього таємного товариства він був Арбісом, напівельфом, емігрантом з Делії, що щиро бажав бути корисним своїм новим покровителям. Ельфи-екстремісти з «Листя», що намагалися таємними інтригами повернути собі повну владу над протекторатом, не любили людей, а напівельфів ледь терпіли. Але таланти Шото (він же Арбіс) були їм настільки потрібні, що він сподівався, що куратор все ж рекомендує його до просування на наступний щабель в цій організації. Однак ці сподівання вже були зіпсовані побоюванням, що куратор скаже прийти на посвячення саме завтра, в годину Зайця.
Але План сам себе не виконає, тож Шото пішов на зустріч, сподіваючись на диво.
Дива не трапилось, і вислухавши велику пафосну лекцію (бо його куратором був, звичайно, ельф, а ельфи не просто люблять пафос – вони його вигадали), Шото дізнався координати (в п’яти милях за містом, посеред старих ельфійських руїн) і час, коли йому там треба бути (той самий, чотири після полудня). Виказавши лише щиру радість, злодій чемно подякував куратору і розпрощався.
Ця фальшива радість дуже швидко змінилась на його обличчі стурбованістю. Пройшовши сотню кроків, він вийшов з ринку, забрався на парапет на мосту через Зеведію – широку та швидку річку, яка колись дала Зеведу життя та ім’я – і, звісивши ноги над водою, почав думати, що робити далі.
План, задля виконання якого він витратив стільки зусиль та часу, здавалось, повністю провалився, але Шото був не з тих, хто боїться перешкод і опускає руки. Кмітливість та тяга до імпровізації рятували його багато разів і в більш складних ситуаціях, тож він сподівався, що і зараз щось зможе придумати. Він йшов до цього все своє життя і не хотів, щоб якийсь дурний календар та забобони ватажків таємних товариств йому все зіпсували.
Сам План був ускладненим та розширеним варіантом того, що він вже не один раз робив в інших містах, хай не таких величних, як Зевед, по всьому світу. А саме – втирався у довіру таємному товариству (звичайно, під вигаданим ім’ям), а потім грабував їх сховище. Бо в кожного таємного товариства, по-перше, завжди є потреба в гарному злодюжці, а по-друге, завжди є сховище скарбів.
А що? Шото, коли одного разу це спробував, відразу зрозумів потенціал такої ідеї. Грабувати таємні товариства – одне задоволення, якщо встигнути втекти до того, як вони зрозуміють, що трапилось. Гроші чи артефакти в сховищі в них завжди є, але нагляд за ними зазвичай поганий. Їх охороняють не люди, а таємниця, тому крадіжка може довго залишатися непоміченою. Оголосити злодія в розшук вони не можуть, бо це зіпсує їх таємність. Знайти самим? Шото поки не стикався з товариствами, які б могли ефективно діяти за тисячі миль від своєї бази. Звичайно, це було раніше, коли він полював на бідні та малочисельні товариства, і в Зеведі все могло бути інакше. Але в його Плані були передбачені і такі речі. Там, насправді, було передбачено майже все, крім того, що всі три товариства, які він збирався одночасно пограбувати, так само одночасно покличуть його на зустріч. Кляті три четвірки та дурні людські забобони!
Шото сплюнув у річку. Треба було терміново щось придумати, але в голову нічого не лізло. Він ніяк не міг бути в трьох місцях одночасно, а не прийти на важливу зустріч в магічну годину просто неможливо – це перекреслить весь прогрес в просуванні ієрархією того таємного товариства, яке б він так образив. Прийти лише на одну зустріч? Ну по-перше, інші все одно будуть його шукати, щоб зрозуміти, що сталось з таким перспективним агентом. А по-друге, весь План був розрахований саме на три таємних товариства, які мали б почати підозрювати в пограбуванні одне одного (особливо якщо залишити підказки). Грабувати, як раніше, прикриваючись лише псевдонімом, той самий «Чорний світанок» було б дуже, дуже необачно. Потрібно було максимально заплутати сліди.
Злодій зітхнув і кинув погляд на гігантську клепсидру, яка височіла над пагорбом Всіх Богів. Діючий водяний годинник був однією з пам’яток міста, вишуканим витвором імперських інженерів, що дивом зберігся під час захоплення міста ельфами. Завдяки яскравим візерункам на ньому час можна було дізнатися з будь-якого кінця міста. От зараз, наприклад, фігура Ведмедя вже щезла, змінившись Оленем.
Це означало, що пройшла вже година від зустрічі з куратором, і за цю годину спостерігання річки він так нічого і не придумав, тож скоріш за все не придумає і далі. Що ж, коли не знаєш, що робити і тобі потрібно диво, треба звертатися по допомогу до магії. Шото зіскочив з парапету і, ретельно перевіряючи чи за ним ніхто не стежить, попрямував через все місто до своєї схованки, де була одна річ, яка можливо, могла б врятувати План.
Десь з десять років тому в результаті не самого вдалого пограбування йому до рук потрапив справжній скарб, хоча реальний потенціал цього предмета він зрозумів не відразу. Це була книга з описом досить простих, фактично побутових, чар, доступних будь-кому, хто хоча б свічку може запалити поглядом за пів години медитації, тобто майже для кожного. Щоправда, для використання в ритуалах майже завжди були потрібні якісь рідкісні та недешеві інгредієнти, але на відсутність доступу до таких речей злодій ніколи не скаржився – стільки різноманітного магічного барахла потрапляло йому до рук. І пустити який-небудь вкрадений «палець мерця» чи розтовчений ріг вилохвоста на якесь оригінальне чародійство було набагато безпечніше, ніж намагатися такий дивний трофей продати.
Саме в цій книзі Шото колись знайшов заклинання, що вішало на річ магічну мітку, завдяки чому він і зміг почати грабувати сховища таємних товариств. І саме за допомогою магії з цієї книги він розраховував тимчасово змінити зовнішність та зникнути з міста після того, як реалізує свій План.
Насправді він знав книгу вже майже напам’ять, але деякі чари там були такі екзотичні, що він ніколи не думав, що вони йому знадобляться, тож не особливо звертав на них увагу. Настав час заново її переглянути та спробувати знайти, чи не пропустив він чогось корисного.
За дві години потому Шото сидів в своїй конспіративній кімнаті, яку він зняв в перший же день перебування в Зеведі і про яку, як він сподівався, ніяке з товариств не знало, і намагався знайти у книзі щось, щоб допомогло йому в тій нелегкій ситуації, в якій він опинився.
Поруч стояв відкритий сундук, в якому були складені речі, які він роздобув за останні місяці, виконуючи завдання товариств – іноді сам, а іноді в супроводі професіоналів в інших галузях. Насправді тільки цієї його частки здобичі з тих справ вже б вистачило на декілька років життя, якщо не дуже шикувати. Але йому цього було замало. Тому він і вигадав План. Тому він і сидів зараз на брудній дерев’яній підлозі, перегортаючи старий пергамент.
– Підмітання підлоги… Відлякування птахів… Заморожування в часі… Ремонт взуття…
Шото зупинився. Йому було потрібно не це все, а щось на зразок «Тимчасове потроєння злодія», але такого в книзі точно не було. Проте «Час» це насправді було саме те, чого йому завтра мало не вистачити, тож він відгорнув листи назад, щоб ретельніше вивчити, як працює «Заморожування», яке, судячи зі всього, було розроблено для того, щоб зберігати їжу свіжою довгий час.
Перечитавши ще пару разів опис чар, він вскочив та почав ходити по кімнаті, намагаючись вхопити ідею, яка почала формуватися в його голові. Потім прикинув, чи є в нього потрібні матеріали, щоб збільшити масштаб дії чар. Наче все сходилось…
Ідея була ризикованою, могла не спрацювати, а ще, реалізовуючи її, йому доведеться чимало побігати цієї ночі… але якщо все вдасться, то «Чорний світанок» та «Нефрит» не зможуть завтра проводити свої зустрічі. А значить, не зможуть і звинуватити його, що він не прийшов, ба навіть завчасно будуть намагатися попередити своїх членів, що не треба ломитися до таємних схованок і створювати натовпи біля входів, привертаючи до цих самих схованок увагу.
***
Шото полегшено зітхнув, скидаючи на підлогу мішок з матеріалами для магічного ритуалу. Була глуха ніч, і хоча деякі райони Зеведу ніколи не спали (або ж не спали саме вночі), тут, всередині Годинниковою башти, було тихо і темно.
Він потрапив сюди з легкістю, яка стала для нього приємним сюрпризом. Виявляється, під самим механізмом годинника був влаштований спеціальний оглядовий майданчик, з якого відкривався шикарний вид на місто. Вдень майданчик був відкритий всім охочим (за мідну монету), а вночі решітка на хвіртці була заперта лише на величезний та незграбний замок, що для злодія його рівня було не перешкодою, а лише секундною затримкою.
Шото почав розкладати предмети. Йому довелось модифікувати ритуал, але він достатньо користувався цією книгою, щоб бути впевненим в своїх силах.
Замість шматка м’яса, який треба вивести з під дії часу, злодій виклав на підлозі камінці, які він вийняв сьогодні вночі зі стін схованок таємних товариств. Далі він вивів навколо них химерні візерунки спеціальною фарбою, на виготовлення якої в нього пішло дві години і багато дорогущих компонентів. По чотирьом куткам навколо візерунка Шото розклав додаткові грудки з товчених агатів, золотого піску та інших дорогоцінностей, ретельно відкалібрувавши їх по сторонам світу.
Все це він робив акуратно, але швидко, в слабкому світлі від масляного ліхтаря з закопченим склом – його вірного супутника у нічних візитах до різних скарбниць та покоїв. І намагався при цьому не думати, скільки коштують використані матеріали, бо це робило йому майже фізично боляче.
Згори крізь журчання води долинув стук та скрегіт – годинник продовжував виконувати свою роботу. Наразі там мали з’явитися фігури вовка – спеціально вимащені в білу фарбу, щоб їх було хоч якось видно вночі. Наставала четверта година після півночі.
Шото ще раз все перевірив. Малюнок та пожертви були на своїх місцях. Величезний годинник над головою мав замінити звичайний пісочний, якого потребував стандартний ритуал. Оскільки він намагався зачаклувати не шмат м’яса, а дві будівлі, які знаходилися досить далеко від нього, така заміна була більш ніж прийнятною. Година Вовка, що настала, була найсприятливішим моментом для магії цієї ночі. Настав час діяти.
Він трохи відійшов від малюнка, здійняв руки догори і чотири рази поспіль повторив незрозумілу йому фразу, що складалася зі слів, які, здавалось, не були пристосовані для людської горлянки.
Чотири пожертви спалахнули яскравими вогнями, масний дим звився над місцем ритуалу, складаючись у повітрі в чудернацький ієрогліф. Шото здалось, що весь світ навколо нього здригнувся, а потім завмер. Дим зник, наче його й не було, і в світлі ліхтаря злодій побачив замість дорогоцінних купок лише чотири чорні плями на підлозі.
Справу було зроблено. Магія спрацювала. І Шото відчув законну гордість за себе.
Він був впевнений, що товариства, коли вранці впевняться, що не можуть ніяк потрапити до будівель, бо двері та вікна залишаться зачиненими попри всі зусилля їх відчинити, не будуть здіймати галас. Звичайно, у Зеведі знайшовся б не один чаклун, який міг би розпізнати та зняти таке закляття, але серед відібраних ним товариств таких точно не було – він ретельно перевіряв все, що міг, перш ніж обрати жертви для свого Плану, і товариства, що по-справжньому цікавилися магією, в його список не входили.
Та ж «Кампанія Сяючого Нефриту», яка вже сотню років намагалася взяти під контроль торгову еліту міста та вибороти йому повну незалежність, ненавиділа ельфів та всякі магічні штуки – занадто примхливі і ненадійні для точних виважених планів купців. «Чорний світанок» же навпаки дуже магію любив і намагався практикувати, але обрав досить специфічну її галузь. Ту, де йшлося про підняття мертвих та перевтілення душ, а зовсім не про побутову магію часу. Їх головною ціллю було дати нове життя могутньому некроманту, який правив містом у веселому проміжку між імперією та ельфами, і чиї кістки були їх головним артефактом, тому всілякі дрібниці їх не цікавили
Розпізнати, що їх будівлі заблоковані магією, обидва товариства зуміють, але ось швидко впоратися з нею – невряд чи. Принаймні, Шото щиро на це сподівався.
Він вже почав обережно прибирати сліди ритуалу, коли його увагу привернула тиша. Тиша, що огорнула місто після того, як згасли пожертви. Він завмер, дослухаючись, намагаючись зрозуміти, що трапилось. Але тиша навколо була абсолютною. Мертвою. Шум води з акведука та годинника зупинився. Не шелестіло листя, не шурхотіли в деревах навколо башти нічні птахи, і взагалі – не було нічого, крім биття його, Шото серця, та його ж дихання. А ще – тихого шелестіння кроків позаду, неначе босонога дитина наближалася до його малюнка в темряві.
Холодний піт пробрав його від волосся на голові до пальців ніг. Він повернувся.
Поруч з малюнком стояла маленька – зростом по пояс злодію – фігурка в темному лахмітті, яке повністю зливалось з нічною темрявою. Куце світло ліхтаря виривало у пітьми лише босі ступні на худючих ногах, а вище вузлуватих колін Шото міг розгледіти лише невиразний силует. Чорні криві нігті, замазані землею, жирно виблискували шматочками антрациту на сірій шкірі пальців. Ця деталь чомусь так вразила його, що він сів там, де стояв, безсило опустивши голову. Серце його билось з переривами, дихалось важко. Здавалось, він пірнув глибоко під воду і тепер стояв там, на дні, спостерігаючи за собою якось здалеку.
– Пізно ставати на коліна чи благати про щось, смертний. – прошепотіла фігура хрипким дівочим голосом, відриваючись від розглядання візерунків і втуплюючись зеленими цятками очей в очі Шото. Ці зелені цятки світилися у пітьмі і злодій раптом зрозумів, що зіниці у цих очей не круглі, а мають вигляд пісочних годинників.
– Я… мені просто якось недобре. – сказав Шото кволо, намагаючись взяти себе в руки. – Як тебе звати?
Не те щоб це було найрозумніше з того, що можна було сказати, але голова в злодія працювала погано, тож більше нічого в неї не прийшло.
– Імена не так важливі, як суть. Це тобі, злодію з сотнею імен, мало б бути відомо, – прохихикало створіння. – А взагалі, жертвувати ціле місто богині, не знаючи навіть її імені – це якось дивно, чи не так?
– Жертвувати? Місто? – Шото замотав головою, відчайдушно хапаючись за свідомість, що намагалась втекти від нього.
– А що ти ще тут робив? На ельфійське графіті з освідченням в коханні до цнотливої принцеси це не схоже.
– Я… Це заклинання з книги побутової магії… Заморозити час.
– Час. Час неможна заморозити, дурнику… Час можна тільки пожертвувати. Мені. – гостя знову блиснула зеленими вогниками очей, захихотіла. – Заклинання з книги побутової магії… Ти дістав десь незграбно перекладений опис ритуалів чорних гномів і подумав, що це книга побутової магії?
Фігура вже не хихотіла, а сміялась вголос, і цей сміх, здавалось, відлунням розносився по всьому місту.
– А потім ти провів ритуал жертвування часу, не вимагаючи нічого взамін, вклавши стільки сили та використавши такі якоря, що під його дію попало ціле місто… До того ж в ритуалі стільки помилок… Тобі пощастило, що я відгукнулася і таки прийшла на твій поклик, невдаха-жрець.
– Жрець?
– Ну знаєш, людей, які чомусь думають, що боги створені для того, щоб дарувати свою милость в обмін на життя якоїсь драної кози, зазвичай називають жрецями. Ці бідосі також проводять ритуали, в яких просять богів щось зробити. Ти не просив нічого. Але жертва твоя набагато приємніша за козу.
Голос фігури зробився міцнішим, а вона сама стала якоюсь… об’ємною. Наповнилася життям та змістом, перестала бути лише контуром, вирізаним в нічній пітьмі.
– То… що далі?
– Тобі пощастило, – повторила фігура. – Я прийшла до того, як дірка, яку ти вирив у просторово-часовому континуумі, почала закриватися. Від тебе б не залишилось і сліду, дурнику, а половина міста обернулася б на пил. А так… постарієш років на тридцять, нічого страшного. А мені дістанеться така жертва, яку давно ніхто не приносив… Пощастило мені!
– Нічого страшного? – Шото зібрав останні сили, щоб скочити на ноги. – Я не хочу ставати старим передчасно!
– Гхм… – пирхнула фігура. – Не хочеш? Смішні ви, смертні. Спочатку намагаєтеся використати річний млин, щоб змолоти жменю зерна, а потім скаржитесь на те що вам стерло руки до кісток. Але… Мені дісталось стільки сили, що я можу захистити тебе від твоєї ж дурості… проте не задарма. Ритуал не оформлено як слід, тому ти не можеш примусити мене тобі допомогти. Натомість, якщо я допоможу тобі зараз, ти станеш моїм боржником.
– Я згоден. – проказав Шото відразу, не задумуючись. Думка про те, що він вийде з башти старшим на тридцять років, лякала його набагато більше, ніж застиглий навколо світ та справжня богиня (хоча і маленька на зріст) поруч.
– Злодій, який використовує ритуали моїх улюбленців гномів… Ти справді можеш стати у нагоді. – задумливо проказала фігура і підняла руку. – Ну добре. Тримай!
І Шото нарешті з неабияким полегшенням втратив тяму.
***
Північні ворота великого міста залишились позаду і злодій полегшено зітхнув. Небезпека не минула остаточно, але значно зменшилася.
Шото довелось витратити половину своїх грошей, змінити зовнішність та докласти всю свою винахідливість, щоб втекти із Зеведу. Місто, більша частина якого лишалась майже цілу добу заблокована незрозумілою магією, а населення якого заснуло ввечері одного дня, а прокинулось лише ввечері іншого, спалахнуло – таке ніяк не можна було проігнорувати.
Ельфійський намісник оголосив військовий стан і пообіцяв нагороду за правдиву інформацію про те, що сталось, а міська сторожа проводила рейди на пагорбі Всіх Богів та допитувала всіх більш-менш відомих практикуючих чаклунів. Жреці молили своїх покровителів про допомогу. Рано чи пізно – а скоріш за все рано – влада довідається, хто винуватець. До того моменту Шото сподівався бути вже поза межами ельфійських земель, з іншим обличчям та в іншому вбранні. Він скористався своїм давно підготовленим маршрутом втечі, тож з цього боку, скоріш за все, проблем не буде.
В цілому ж його великий План провалився повністю, і Шото залишалось лише рятувати своє життя… і поспішати виконати перше завдання свого нового роботодавця, знання про яке йому просто вклали в голову, поки він був без тями.
Злодій почесав спину, де зеленіло тату у вигляді пісочного годинника – знак боржника богині часу чорних гномів, зітхнув і пришпорив коня.
«З іншого боку», – проказав він про себе, відганяючи невеселі думки і перевіривши, чи на місці торбина, де лежала книга з гномськими заклинаннями. – «Красти для богині може виявитися дуже вигідною справою. Особливо, якщо в неї є скарбниця».