Записки Променистої Дельти (пошкоджено). Архівний №115471917218632220

Нещодавно в Цілком Таємний відділ потрапила трохи підгорівша, та більшою своєю частиною, вціліла, металева шкатулка із доволі простим замком зовні та списаним щоденником усередині. Документи свідчили про те, що вона вціліла під завалами пошкодженого русаками будинку на Лобановського, 6А, сімнадцять років тому. Ніхто не пред’являв на неї права, а зміст був на стільки дивний, що скриня почала кочувати інстанціями, аж доки, врешті, не потрапила куди треба.

24 лютого 2022 р. ГРИГОРІЙ СКОВОРОДА

Я завжди вважав себе філософом, хоча Магія і Філософія є принципово різними дисциплінами. Ще в підлітковому віці частенько долучався до ініціатив «Нового Акрополя» з філософських читань та дискусій тут, у Києві, адже вони гарно інтегровувалися в мої власні експерименти з містичними проявами цього світу. А от щоденник почав вести трохи пізніше, під впливом подій, що повернули моє життя на тридцять три градуси в сторону.

(подальші два листи пошкоджено вогнем так, що розібрати написане неможливо)

Приблизно в той період я й почав вести свого щоденника. Я залишаю його тут, у металевій скрині, разом із цією передмовою, адже не знаю, які несподіванки привнесе в моє життя повномасштабна війна. Нехай ця інформація опиниться в руках достойного.

30 квітня 2008 р. СВІТЛО

Кілька місяців тому до мене в коридорі на першому поверсі центрального корпусу КНУБА підійшов хлопець. Представився Кошлатим: цікаво, що він дійсно виглядав відповідно до свого псевдо завдяки напівдредам. Ми роззнайомилися, бо, виявилося, що хлопчина обізнався. Принаймні, то він мені тоді так сказав. Запросив на неформальну тусовку творчих людей в одному з внутрішніх двориків на околицях університету.

(хтось акуратно вирізав 3 сторінки: інформація Недоступна)

Згадуючи на вихідних усе, що я розповів Кошлатому, я був у шоці сам від себе. Я розповів йому і про доволі таки успішні телекінетичні практики, і про ритуали Ордену Хранителів Смерті тут, на кладовищі, по сусідству з універом, і про церковну магію. Хоча, буду чесним: я завжди був відвертим та чесним із людьми, й рідко коли фільтрував те, що говорю. Кошлатий лише питав і слухав, а я лише транслював речі, про які говорити можна хіба що з людьми, вартими особливої довіри. Кошлатий до таких не відносився.

Позавчора, прийшовши, врешті, до тями, я вирішив додатково дослідити першопричини цієї розмови, тож здійснив усю необхідну підготовку. Вчора, у передніч Вальпургієвої ночі, в час циклу, коли сам Вотан перетнув межі світів, аби збагнути значення Рун, я розклав вишите світами світового древа полотно. Зануривши руку в мішечок, промовив звернення до асів, ванів, йотунів, альвів, цвергів, та інших духів, після чого кинув руни, що розлетілися по полю, ніби ті шестигранні куби в нардах.

Кожна зайняла своє місце, й до ранку я розшифровував це ворожіння. Результати були невтішними: виявилось, що Кошлатий підійшов до мене невипадково. Що він є членом якоїсь прихованої окультної ложі, яка й зацікавилася мною. Що робити з цією інформацією я не знав, тож вирішив діяти як завжди: довірившися свому надсвідомому, своїм союзникам та духам-охоронцям, продовжити плисти за течією, спостерігаючи за тим, а що буде далі, але при цьому й активно шукаючи додаткову інформацію.

7 липня 2008 р. ЗОЛОТА АКАЦІЯ

Завдяки моїй гарній довузівській підготовці, друга сесія й завершення першого курсу пройшли на «відмінно». Успішними були також і мої детективні вишукування: соціальні мережі та пошук за інтересами, в ув’язці з екстрасенсорикою та віщуваннями, дає воістину неперевершені результати. Так, я «вийшов» на ще одну прихильницю Рунічної Традиції, Людмилу. Вона вже давно не навчалася в уніку, працюючи лаборанткою на кафедрі фізики. Внутрішнє чуття та мантичні ритуали підказали мені, що серед тих, хто мене не знає, саме вона може стати ключем до того таємничого клубу, частиною якого й був Кошлатий.

(пошкоджено 3 сторінки: струхлявіли, лишивши по собі лишень пил)

Протягом усього цього тижня я ще кілька разів обслідував те місце, а також шукав значення символів, серед яких були якісь кабалістичні печатки та масонські знаки. Також намагався якимось чином дістатися простору, що був за дверима, зламуючи їх підручними засобами чи вигадуючи історії для охоронців чи прибиральниць, аби лишень вони відкрили мені двері, та все те було намарне. Але Доля все вирішила за мене.

Вчора ми перестрілися з Кошлатим. «Привіт, хлопче! Як ся маєш?» – мовив він. «Хочу запросити тебе завтра на свято Купали тут, в університеті. Приходь: я впевнений, тобі буде цікаво». І от, зараз, я збираюся виходити на це святкування. Я спробував убезпечити себе по-максимуму, накресливши рунічні знаки та вузли на тілі, одягнувши магічні амулети, та прихопивши з собою штик-ножа, що колись мені подарував його мій дядько, і який я використовував у якості атаме. Можливо, це останній запис тут: якщо будете мене шукати, знайте, що місцем зустрічі стала стара акація у внутрішньому дворі інституту – вона там одна, тож, упевнений, не помилитесь. Не згадуйте лихим словом.

30 жовтня 2008 р. ЮРІЙ КОТЕРМАК

Нарешті в мене з’явилися вільні кількадесять хвилин за ці чотири місяці, аби написати сюди хоч щось. Нових подій і відкриттів було дуже й дуже багато, тож спробую викласти все в хронологічному порядку.

Почну з того, що свято Купали врешті скинуло всі шори та підозри що до Кошлатого й інших. Ми зустрілися під акацією, й мій товариш видав мені самокрутку, тютюн та інші трави якої були загорнуті не в папір, а у висушене акацієве листя. За його роз’ясненнями, це золотаве листячко було саме з цієї акації, адже саме дерево було особливим.

Ми сіли в позу напівлотоса, спиною до дерева, й закурили ці, схожі на індійські цигарки-біді, трав’яні палички. Вже через півхвилинки голова пішла трохи обертом, і я відчув, що провалююся назад і вниз. Те, що за спиною було дерево, не заважало мені відчути падіння ніби як всередину нього, вглиб, у коріння, й навіть нижче.

До тями я прийшов у якійсь кімнаті без вікон, складеної з блоків розміром, мабуть, сантиметрів тридцять на п’ятдесять. Над головою виднілося золотаве коріння, на стінах золотою фарбою виблискували малюнки дерева догори дригом, що єдналося з цим корінням. Форма листя намальованого древа також видавало в ньому, власне, акацію. Джерелом тьмяного світла були старезні, ще, мабуть, довоєнних часів, лампи, що, мабуть, вже чверть століття безперестанку миготіли тут.

Кошлатий був поряд. На моє питання «а де це ми» відповів, що знаходимося під землею, під фундаментом університету. «Я знаю: ти розшукував нас. Ми теж тобою зацікавилися, адже в тобі є доволі непогані задатки до творення цієї реальності. Ходьмо за мною, я тобі тут усе покажу».
Як виявилося, тут, глибоко під землею, знаходилося таємне товариство тих, хто, скажімо так, був дотичним до містичного аспекту нашого світу. Це товариство було одне з небагатьох в Україні, але в усьому світі таких було немало. Усі вони були пов’язані поміж собою, й мали на меті самовдосконалення своїх членів та вивчення цього мінливого й непередбачуваного світу, його законів та принципів. Така собі академічна магія. Подекуди, навіть, і захист людства від різноманітних зовнішніх загроз.

Та все це я дізнався вже опісля, відвідуючи бібліотеку Товариства й спілкуючись із різноманітними його членами, протягом серпня-вересня цього року. Тоді ж, на Купала, було не до того, адже то був день святкування й віддання шани й почестей духам-охоронцям цього місця.
Від кімнати з Золотою Акацією Кошлатий провів мене вузькими коридорами вниз, до величної зали, де зібралося близько сотні людей у темних мантіях із капюшонами. Десь по дорозі, непомітно для мене, товариш устиг накинути на себе чорну мантію з капюшоном, тож лише я лишався в цивільному.

Посеред древньої зали стояв величний прямокутний алтарний камінь, біля нього – чоловік у червоній мантії, що розкладав на нього різноманітні артефакти, ніби той маг із зображення на карті Таро. Сама зала чимось нагадувала своєю архітектурною внутрішню організацію старовинний костел у готичному стилі раннього середньовіччя, де замість вітражних вікон на присутніх дивилися чорні пусті провалля, оперезані рунами та іншими різноманітними символами.

На мене чекало посвячення. Троє помічників Юра – а саме так звали чоловіка в червоній мантії – підійшли до нас із Кошлатим, й уп’ятьох ми покрокували вперед, до олтара. Я готовий був відстоювати своє право на життя у разі смертельної загрози, та поки що не відчував її. Захисні руни й артефакти м’яко пульсували в такт енергетичним потокам, що вирували тут: вони були на стільки потужними, що про відмову не могло іти й мови.
Алтар виявився саркофагом. Юр промовив пишну промову що до долучення до Товариства нового його представника – себто, мене, – за протекцією пана Кошлатого, який бере на себе честь і тягар увести мене в курс справ. Отримавши мою коротку згоду долучитися до цієї таємної спільноти, Юр, разом із трьома своїми помічниками, відсунув кришку.

«Лягай усередину: як зможеш вибратися – станеш частиною нашої великої сім’ї, хлопче. А як ні – на тебе чекає забуття» – мовив він. Я не став уточнювати, що мається на увазі – чи те, що я забуду про це місце, вважаючи його сном, а чи те, що про мене самого забудуть усі, кого я знав, адже на мене чекає смерть. Я був готовий до посвяти, тож поліз усередину, й за кілька хвилин кришка закрилася за мною.

Пізніше я дізнався, що різні люди по-різному проходять це випробування. Кошлатий, до прикладу, викуривши косячок, обернувся на дим, і, просочившись крізь щілини між кришкою й саркофагом, повернувся до зали, а Сенько Полозович використав свої вампірські здібності, аби отримати той самий ефект. Іванко «Кайф» – іще один завсідник поляни, викурив суміш, що надала йому надприродної сили, й дозволила відкинути важку кришку власноруч, а Юр, несучи кров перевертнів, свого часу пішов майже тим самим шляхом.

Так, чи інак, а нічого не вийшло би ні в кого з них, якби духи-охоронці Товариства не прийняли їх. Щілини перестали би пропускати дим, кришка виявилася би надто тяжкою навіть для їхніх надздібностей. Саме тому основним тут були не здібності кандидатів, а прихильність колективної свідомості, що уособлювала в собі суть Товариства. І я цю прихильність, судячи з усього, отримав.

Налаштувавши свою свідомість на один із артефактів, що полегшував спілкування з нематеріальними представниками нашого багатогранного світу, я привітався з охоронцями цього місця й попрохав їх про сприяння, адже не мав навичок, які міг би використати для вирішення цієї задачі.
«У правій нижній частині Саркофагу є сховок з перснем», – просичали-прошепотіли духи-союзники. – «Встав його у паз в лівій верхній частині кришки, і вийдеш до зали. Віднині цей перстень буде твоїм.»

Власне, так я і зробив. Сховок був магічним: для звичайної людини, що не була дотичною до окультних практик, цей паз був відсутнім взагалі, але для мене – ні. Вдягнувши срібний перстень дивної форми на палець, я вставив його фронтальну частину в ледь помітну виїмку на кришці, і – о, чудо! – вона відсунулась. Я піднявся. Мене зустріли приязно. Одягли в мантію. Пан Юрій здивовано поглянув на перстень, та не сказав нічого, окрім пишномовної промови про те, що спільнота вітає нового члена, який впорався із завданням.

А далі… А що далі? Було свято, напитки, наїдки, та високоінтелектуальні бесіди. Тоді ці розмови здавалися мені або розмовами ні про що, або розмовами про те, що я не розумію. Зараз я вже усвідомлюю набагато більше, в основному, завдяки лікбезам від Кошлатого, великій окультній бібліотеці з книгами, що зберігалася тут, у підземеллі, а також особистим зустрічам із Юром. Про це розпишу зараз трохи детальніше, а вже у наступному запису тут, у щоденнику, я спробую вмістити максимум інформації про те, куди саме я потрапив.

Юр носив псевдонім Котермак. Це він так відсилався на особистість Юрія Михайловича Доната, який, власне, й був одним із засновників цього Товариства, після того, як зіштовхнувся з діяльністю ворогів людства під егідою божественного права. Але про це достатньо написано й у відкритих джерелах. Тут я лишень хочу зазначити, що час від часу мав зустрічі з Юром, нинішнім очільником організації. Він багато мені розповів як про історію її створення та становлення, так і про деякі окультні практики. Від питання, чим обумовлене таке особливе ставлення, пан Котермак не ухилявся. Він розповів про існування пророцтва від Доната, яке говорить про одного з новообраних членів Товариства, який віднайде давно загублений перстень найпершого Київського його очільника. Саме ця людина мала призведе до кардинальних трансформацій як Товариства, так і світу в цілому, спонукаючи його перейти на інакший рівень буття. І перстень цей віднайшов саме я.

Отака от виявилася оказія. Повертаючись до купальського свята, скажу, що скінчилося воно добре, й ближче до вечора всі почали розходитися, в тому числі і я. Полишали підземелля зовсім не тим шляхом, яким я сюди потрапив: нескінченні східці в кінці одного з коридорів вели нагору, до кімнати з важелем. Цей важіль відкривав потаємний прохід до комори з усіляким господарським приладдям, а з нею вже був вихід через металеві двері до тунелю на мінус першому поверсі університету. Саме тут я колись слідкував за пані Солоділовою, яку також бачив на посвяті. Власне, цим входом я й буду послуговуватися кожен раз, як вирішу відвідати сховок Товариства.

15 січня 2009 р. ТРИ КОЛОНИ

Трохи менш ніж три місяці тому я пообіцяв собі занотувати все те, що дізнався про Товариство, його створення, становлення і діяльність. Те, чого не віднайдеш у відкритих джерелах. Власне, зимові канікули для цього – не найгірший період: новорічні подарунки вже давно придбані й подаровані, а сесія закрита. Тож, почнемо.

(записи пошкоджено: 4 сторінки пропалено так, що від них лишилися лише краї)

Всю цю інформацію я взяв з бібліотеки Товариства. Предметні дослідження його історії насичені датами, особистостями та документами, та тут я їх не наводжу, побоюючись, що в цьому разі мій особистий щоденник може перетворитися на багатотомну аналітичну працю. Конкретику я занотую лише в питаннях, які розповів мені пан Юр, адже вони стосуються безпосередньо Київського Товариства, і нігде не описані, а людська пам’ять крихка, аби то все пам’ятати, особливо – моя. Окультні практики забирають багато ресурсів, через що може страждати в тому числі й пам’ять: власне, для цього й існують щоденники.

Котермак розповів мені, що Київський «Клуб», як і всі інші, історично стоїть на трьох основних засадах, трьох китах, трьох колонах, які й тримають Товариство й будь-яку її комірку купи. Принцип «трійки» реалізується на багатьох рівнях, адже саме на ньому структурно спроектований наш світ. Так, наприклад, Київський Національний Університет Будівництва і Архітектури створений шляхом поєднання трьох інших навчальних закладів, які й послугували фундаментом для подальшого створення Товариства саме тут.

Ключову роль в народженні Клубу Юр відводив кільком особам, яких можна було перелічити на пальцях. Це, перш за все, троє чоловіків, пов’язаних із КПІ: кабаліст Лазар Бродський, масон Артем Терещенко, та нащадок характерників, член Товариства, Василь Осьмак. Перші двоє, відчувши імпульс та гармонізувавшись із Глобальним Задумом, виступили меценатами, які посприяли створенню Київської Політехніки, а останній безпосередньо ініціював виокремлення Київського інженерно-будівельного інституту в окрему структуру шляхом поєднання факультету «вільних каменярів» КПІ та геометрично-архітектурного факультету київської «художки». Останню, до речі, також заснувала «трійка» видатних містиків: Нарбут, який, креслючи свої символи, умів формувати матеріальність, Михайло Жук, що іще в Кракові долучився до Товариства після ознайомлення з працями Котермака, та архітектор Кричевський, що в своїх проектах послуговувався виключно принципами божественних пропорцій.

Останньою, третьою колоною, стало приєднання до КНУБА Київського Інституту Цивільних Інженерів та подальше перенесення усіх основних будівель на нове місце. Старе місце, до речі, через комутування на нього багатьох енергетичних потоків, у подальшому стало Міністерством Освіти й Науки.

Проектуванням нового місця займалися, знову ж таки, трійка видатних українських архітекторів, кожен із яких був по-своєму дотичний до Незвіданого. Київська комірка Товариства у повоєнні роки вже діяла, хоч і не мало місця постійної дислокації, орендуючи приміщення, яке в подальшому стане геодезичним корпусом. Саме близь нього знаходилося стародавнє місце сили, підземний храм давніх божеств, який нині є головною залою Товариства. Усі ж приміщення, починаючи від Бібліотеки, й закінчуючи експериментальними й тренувальними кімнатами, було спроєктовано між фундаментом вузу та цією залою.

В цілому, історична тяглість та мережа зв’язків видаються мені більш комплексною та масштабною, але, знову ж таки, детальне дослідження потребує явно більшого, аніж висвітлення в щоденнику. Та й мені знадобиться більше часу, аби у всьому цьому розібратися.

15 травня 2009 р. ЛАУНЖЕРОН

Хай мене назвуть моржем, але я все ж долучився до поїздки в Одесу на травневі свята. Водичка була все ще прохолодною, та це не завадило мені скупатись.

Я відпочивав зі старими друзями, що, хоч і були в курсі моїх містичних та окультних практик, завжди відносилися до цього скептично. Про Товариство, звісно, що не знали. Та, хоч за три доби ми в основному добряче так веселилися, в тому числі й із місцевими дівчатами, я зміг виділити півдня на поїздку до Одеського Будівельного. Я знав, що в ньому також є осередок Клубу, і це проглядалося в тому числі й в історії його створення: принципи «трійки» також тут були присутніми, й мали свій вплив. Але місцеві містики не мали такого місця сили, яке мали ми, тож і потужність діяльності «герметрів» була мінімальною: максимум, на що ми спромоглися, це прогулятися університетом та посидіти за філіжанкою з кавою.
Занотую, що відсутність яскравих лідерів віддзеркалювалось навіть на гербах цих установ, а точніше, на їх відсутності. Жоден із трьох «донорів» ОДАБІА, а саме – ані Політехніка, ані Художка, ані Вечірній Робочий Інститут, не мали гербів, тож недивним було те, що ані в ефірному, ані в астральному просторах, я не зчитував присутності божественних герметистів тут.

Академія Будівництва та Архітактури, хоч і мала герб, та не несла в ньому жодної тяглості: це була радше емблема, чи значок який. Це наштовхнуло мене на деякі думки, змусивши замислитись над глибинним символізмом Товариства. Усі три «донори» КНУБА мали герби, що несли історичну тяглість: герб КПІ відображав чотири основні базові факультети, які породили мережу інших факультетів, інститутів і навчальних закладів, герб художки відображав міфічного Сирина і, виконаний відомим українським психофізіологом, формував тяглість до козацького бароко, а герб КІЦІ – Золоті Ворота – трансформувався в подальшому в емблему КНУБА, до якої додався образ Київського князя Ярослава Володимировича. Усі ці символи та знаки я достатньо легко зчитував у тонких світах у Києві, але не тут.

29 липня 2009 р. ПАЛОМНИКИ КРАЇНИ СХОДУ

На початку літа пан Юр повідомив мені, що настав час допомогти Товариству не словом, а ділом. Мене чекала поїздка в Гурзуф, де я мав провести ритуал поєднання світів. Для нормісів, звісно, що ця поїздка мала виглядати звичайним буденним відпочинком на морі, тож через університетський профком мені оформили квитки та путівку. Вже через тиждень я мав трястися в потягу, їдучи на зустріч Чорному Морю.

Для проведення Ритуалу було достатньо лишень кількох годин, та відпочинок був розрахований на два тижні: їх мало бути достатньо, аби не тільки відпочити, але й підготуватися. Членами Товариства було передбачено якісь події, які зчитувалися різноманітними діагностичними та мантичними системами, на кшталт оракулів, карт Таро, Астрології чи Рун, як катастрофа. Наявність каналу до іншого світу могла направити енергію цієї катастрофи в більш-менш позитивне русло.

До ритуалу я готувався кілька тижнів, ще тут, у Києві, вивчаючи всі його складові та елементи, аби не схибити, адже шансу на повторне його проведення чи виправлення помилок не було. І зараз я готовий.

2 вересня 2009 р. ПОНТ ЄВКСИНСЬКИЙ

Сьогодні розпочався новий навчальний рік. Я вже відійшов від поїздки на півострів, тож маю достатньо сил, аби описати, як усе було насправді.

(записи пошкоджено: дві сторінки заплямовані чорнилом)

«Вітаю вас, духи Землі, Води, Вогню та Повітря…» – почав я промовляти регламентовані слова, кланяючись на всі чотири боки. Курильниця, свічка, стакан із вином, а також багатогранний аметист, зайняли свої місця в накресленому ритуальним клинком колі, після чого я став камлати, фіксуючи промінь своєї уваги на тріщинах в ефірній та астральній реальностях. Ці камлання супроводжувалися проговоренням та кресленням рунічних ставів та ґальдрів, що в сумі своїй ініціювало закриття більшості тріщин та щілин. Та енергія напруження, що їх створила, мала бути кудись направлена. Ціллю для неї стала найбільша така тріщина, яка під впливом моєї свідомості, звукових вібрацій, рухів тіла та енергетичних взаємодій із нею стала перетворюватися на портал.

За дві години справу було зроблено, портал – зафіксовано, вино – частково випите мною, а частково – духами, а всі інші речі поховані в місці проведення ритуалу, поєднавшись із артефактами місця сили. Це стабілізувало параметри коридору між реальностями доти, доки хтось цим проходом не скористається. Опісля була вимога про ритуал по можливості не згадувати, аби своїми мислєформами не заважати його роботі, тож останній тиждень відпочинку я був поринутий в алкогольні та сексуальні пригоди, про які розповім хіба що в мемуарах, а не в цьому, доволі таки спеціалізованому, щоденнику.

8 березня 2010 р. ГАРМОНІЯ І ПОРЯДОК

Мені завжди вистачало паранормальних здібностей для того, аби реалізувати вплив на матеріальність – як на грубі, так і на більш тонкі її шари. Біоенергетика, рунічні практики, та темні чаклунства допомогали мені в цьому. Та Товариство базувалося на засадах, більшість із яких були мені невідомі. Тож, після успіху в Гурзуфі, я сконцентрувався на синхронізації своєї картини світу з «клубною», аби гармонічно вписатися в егрегоріальну структуру цієї організації й отримати можливість росту в ієрархії спільноти.

(виходячи з нумерації, тут має бути 3 сторінки записів, наразі відсутніх)

Та найбільше мене вабила остання кімната, з працями по допотопній архітектурі. У порівнянні з ними креслення да-Вінчі чи Піранезі здавалися роботами початківців, а замальовки Вестерфельда набували інших значень та сенсів. Тут я проводив більшість свого часу, а вчора навіть консультував інших членів Товариства що до конструктивних особливостей допотопних споруд.

Я відчував, що за цей час повністю вписався в спільноту цього закритого клубу. Але межі для досконалості не існує, тож як мінімум до кінця навчального року планую зробити цю бібліотеку своїм другим домом.

25 серпня 2010 р. БЕЗСМЕРТЯ

Я знову відвідав Крим, і цього разу то був мис Сарич. Теоретичне підґрунтя й самоосвіта в рамках Товариства – то, звісно ж, корисні речі, але й про реальну практику не варто було забувати. А де, як не на езотеричних фестивалях, формується велике поле для подібних практик? Власне, за ці два тижні я суттєво розширив ракурс своєї містично-магічної діяльності, починаючи з астрологічних чи нумерологічних аналізів, і закінчуючи тантрою, холотропним диханням, шаманськими та кабалістичними практиками. Але суттєвим відкриттям для мене стала концепція досяжного безсмертя, принципи якої я й занотую.

Принцип «трійки» закладений і тут, адже безсмертя можливе фізичне, фізіологічне, та ментальне. Кожен із цих типів також розділяється за принципом «трійки». Ментальне безсмертя, до прикладу, має три типи: безсмертя свідомості, коли формується внутрішній мікровсесвіт у посмерті, а наступна інкарнація може взаємодіяти з вами, як зі своїм союзником, суцільна свідомість, за якої вся пам’ять і особистість зберігається в наступній інкарнації, без формування нової, та вихід за межі циклу інкарнацій із усвідомленням себе над свідомістю. Фізіологічне безсмертя напряму пов’язане з часом збереження тіла: це не тільки магічні способи збільшення довжини життя, на кшталт включення чи виключення енергій Смерті в тілах, сповільнення біологічних процесів до нескінченно малих величин в процесі занурення в глибоку медитацію, або ж різноманітні способи прибирання помилок, що, накопичуючись в енергоструктурі тіла, призводять до старіння й хвороб. Це іще й суто матеріалістичні способи подовження життя, опис яких я лишу менеджерам відповідних компаній. Що ж до фізичного безсмертя, то воно базується на зміщення параметрів свого існування в таку позицію, де смерті не існує за визначенням.

Так, чи інак, а, збагатившись новими містичними практиками, я, врешті, повернувся до навчання й до Товариства, зі сподіваннями, що в підземеллях «Клубу» я зможу реалізувати деякі з експериментів, про суть яких я зміг дізнатися цього літа.

14 лютого 2011 р. ІМХОТЕП ПОЛУМ’ЯНОЇ ЗОРІ

На основних поверхах Товариства, окрім Бібліотеки, існує іще безліч кімнат, ізольованих від зовнішнього світу, для різноманітних тонкоенергетичних практик. У них молоді експериментатори мали змогу не викривати себе й не шкодити оточенню. Тут можна було експериментувати з руйнівними стихіями, прикликати небезпечних іншовимірних істот, створювати викривлену геометрію, тощо. Для отримання права користування такою кімнатою, кількість яких була обмеженою, необхідний був особливий дозвіл Котермака.

Кожна кімната мала свою кодову назву, а член Клубу, який отримував до неї доступ, разом із ним отримував і особливий статус. Моя кімната носила назву «Полум’яна Зоря», а іменем, що я отримав разом із доступом до неї, стало «Імхотеп». Цей дозвіл значно підвищив мій статус в ієрархії членів спільноти: на пальці з’явився новий перстень, на мантії – нові нашивки, а після додаткової посвяти в головній залі, моє ефірне тіло отримало особливі відмітки.

Цілий семестр я експериментував із технологіями безсмертя й продовження молодості та життя, й за цей час кімната Полум’яної Зорі перетворилася у щось на кшталт мого особистого кабінету. Були деякі результати й досягнення, та надто незначні, аби згадувати тут. Другий семестр я збираюсь продовжувати практикуватися з цими сферами, а літом – знову на фестиваль, за новими знаннями та осяяннями!

16 жовтня 2011 р. КАМЕНЯР

Останнім часом я розлінився зовсім, адже про щоденник згадую все рідше. Мабуть, це через завелике обтяження справами. Тож занотую тут тезово основні моменти, що відбулися за останні півроку.

(лист просякнуто водою, чорнила розмилися до невпізнаваності)

Кілька місяців тому я знову був у Криму, розвіртуалізувався з кількома своїми учнями, а також знову занурився в марафон езотеричних практик різноманітних «конфесій», так би мовити. Цього разу фестивалили довкола фортеці Чобан-Куле, тож привидів, місць сили та всіляких древньотехнологічних аномалій було більш ніж достатньо. Власне, кілька тижнів тому я отримав найвищий з можливих статусів у товаристві, ставши справжнім «масоном-каменарем», як би пафосно це не звучало, тож зараз для мене будуть відкриватися якісь зовсім нові аспекти діяльності. Я став більше контактувати з вампірами, перевертнями та іншими істотами, яких прийнято вважати містичними. Маю представницьку роль у ритуалах. Я не знаю, до чого це призведе, тож час покаже.

17 червня 2012 р. ПОРТА ПІРЕТОС

Офіційне моє навчання в КНУБА завершене, але надто багато контактів та справ Товариства тепер зав’язані на мене. Юр Котермак збирається в довгу подорож Європою, слідами батьків-засновників Товариства, і вмовляє мене тимчасово зайняти його місце. Я, тим часом, знову збираюсь у Крим: відчуваю, що зовсім скоро півострів стане для нас недоступним. Це знову фестиваль, знову близь Севастополя, та тепер у мене є конкретна громадська мета, пов’язана з Клубом: вивчити й дослідити містичну геометрію Севастопольських пірамід.

(пропалено: 1 лист, записи – пошкоджено)

Нині в мене розписаний цілий перелік магічних вишукувань, пов’язаних з Кримом, які я хотів би реалізувати. В ідеалі – відкрити філіал Товариства – Логрус, чи як би він там не називався – безпосередньо на півострові, який буде формувати кримськотатарський аспект світобудови, адже цієї деталі в божественному механізмі явно не стачає. Загалом, сумніваюсь, що Клуб відпустить мене у «вільне плавання»: одного разу ввійшовши до цього світу, ти вже не повернешся до нормального життя. Не тому, що не зможеш, а тому, що не схочеш.

21 грудня 2012 р. ЕКВІЛІБРІУМ

Сьогодні медіа анонсували кінець світу за стародавнім майянським календарем, але я б його назвав початком кінця. Я роблю цей запис опівночі, тож багато нормісів уже пережили цей день, видихнувши спокійно. Та я відчуваю: дещо, все ж змінилось. Я побачив, як рух ментальних сфер спотворився, тож зовсім скоро, протягом кількох тижнів, це віддзеркалиться на вищому астральному плані, протягом кількох місяців ці зміни докотяться до нижнього астралу, протягом кількох років, себто у чотирнадцятому десь, це буде видно у вітальному та ефірному планах. Тож протягом найближчих кількох десятиліть матеріальний план будуть супроводжувати жахливі потрясіння, навіть якщо прям зараз виправити деформацію в світі ментальному. Можливо, навіть, світ вже знищено, і все, що буде відчуватися віднині – розтягнута до нескінченності агонія.

Написання щоденника виявилося справою доволі виснажливою, тож цей запис буде останнім. Можливо, за кілька десят років, як буду перечитувати його, переконаюсь у своєму прогнозі, чи навпаки. Так, чи інак, та початок кінця того світу, який ми знаємо, проглядається доволі чітко.
Що до Товариства: Юр дійсно махнув за кордон, тож я став аспірантом. Тепер моєю задачею, як керівника Клубу, що носить червоне, є підготовка народу до того, що має статися. Чи впораюсь я з цим, покаже час.