«Чарівність твоїх очей не варте того…»

Чарівність твоїх очей не варте того,
Щоб сльозини стікали на студінь землі.
Кожна сльоза тримає у собі добро,
Яке хочуть забрати їх дикі мечі.
Бо ти — демониця.
Для них — ти дрібниця.
Ба безцінна мені.

Так журно вбачати хмурні роги твої,
Що закручені з болем у думах журби.
Болить від закути темних крил без зорі
Й хвоста, що зв’язався в чудернацькі вузли.
Твої зубки прекрасні сміх збули в імлі,
Через людські без кохання думи гнійні.
Забудь про них, мила, йдуть їх душі весні.

Нехай знову ж кричать нам образи бридкі,
Втопить їх скрегіт ніжність моєї душі.
Нехай нас кидають на дощиці хисткі,
У прірву не впустим ми довіри ключі.
І нас не лякає злоба люду й церков:
Від них ми втечемо поміж віри покров,
Та зачарують нас двох блаженства пісні.

Притулком нам стане непотрібний їм ліс,
Який будем любити на злобу усім.
І перед нами двома не буде завіс,
Все погане відкиньмо, а кохання лишім.
Хоч ти — демониця.
Усе ж — чарівниця,
Що прегарна мені.