1. У сутінних склепах каміння тріщить від мовчання,
2. Алхімік прокинувся в пилі й забув сподівання.
3. Над ним мерехтять непритомні герметичні знаки,
4. А з відблиском лампи повзуть привиди, темні й ніякі.
5. Він чув, як глухий Деміург шепотів у стіні,
6. Про зламану сутність світу, що гине в труні.
7. Зашерхла ртуть у ретортах, стискається кров,
8. Й колись невмируще бажання зникає, немов.
9. Та пам’ять про Орфіка дзенькнула в сонній свідомості,
10. Про яйце, де в тривозі народжені боги й бездомності.
11. Алхімік бреде крізь тунелі, щоб знайти там зерно,
12. Що вивільнить іскру життя з-поза темних вікон.
13. Десь тінь Архонтів блукає над зрушеним склепом,
14. Сбиває душі, мов лезо проходить по реп’ях.
15. Короткий ковток із колби — отрута чи благо?
16. У радості згине чи в мороці згасне відвага?
17. Палає горнило, і в нім видніється сяйво червоне,
18. Герметичний закон ожива, наче полум’я в лоні.
19. Крилата істота, здається, зітхає над площею мурів,
20. А алебарди дрімають, чекають імли від чаклунських отурів.
21. Алхімік бере найтемнішу руду та ковтає страх,
22. Трансмутація душі пульсує в зневірених чарах.
23. В ретортах народжується зола замість золотих плодів,
24. І кожна молитва до неба витає, немов беззвучний спів.
25. Та раптом крізь серце проймається світло забуте,
26. Що дужче за темряву, архонти стають відступити.
27. Камінь філософський блиснув у попелі, зблиснув на мить,
28. І Алхімік у чорному світі востаннє зумів згоріть.