Коли огруб мій почерк,
наче глина у межирічній печі
вперше стверла
в’язка моя хода
у трясовині,
як зав’язь кроку,
як просипане насіння
в розчахнуту пащеку Тіамат,
я кличу сонце, а чекаю тіні.

Коли вирубується клином
із тіла знак,
і сотні тисяч знаків у ґрунтах
складають допотопні письмена,
щоб ті збувались, —
я чую воду, що змиває імена.
Я чую воду, як змія,
що добровільно
склада кінцівки,
пожира свого хвоста,
щоб виглядати безкінечно
й зледеніти углиб себе.

Й найбільше
боїться сонця,
плоскої поверхні озерних плес,
людських долонь,
що приручають безмір
й обпалюють в печі у Межиріччі,
щоб мати знак й писати імена.

2 відповіді

Залишити відповідь

0
    0
    Ваш кошик
    Ваш кошик порожнійПовернутись до книжок