Довгувате худорляве тіло схоже на гілля.
Кострубате із чорними очницями,
На голові з-під капелюха стирчить бадилля.
Немає розуміння, бачу це на власні очі,
Чи мені мариться посеред ночі…
За дві години до цієї химерної ситуації,
Сидівши біля багаття, заготували дрова для експлуатації.
Нанизавши на застругані палиці сало,
Ми частувалися, пили й, як завжди, взяли із собою замало.
Артему вже досить, він спати пішов.
Іван не витримав, блювати відійшов.
Лишились одні «леви» і левиця серед них,
Перепити її потрібен неабиякий хист.
Та Микита, раптом, вирішив відлити.
«Куди ж воно стільки пити тай пити!»
Знайшов дерево, подалі від людей,
Навколо ніч темніша всіх темних ночей.
Ліс видає химерні звуки,
Вітер підтримує какофонії ноти.
Але алкоголь груди розпрямляє.
«Такого козака нічого не злякає!».
Хрусь.
«Я не боюсь…»
Трісь.
«Але, напевне, трішки до вогнища тай пробіжусь»
Нога заледеніла, почувся дихання шум,
По шкірі, аж до потилиці, вдарив струм.
Закляк, рота, наче рукою прикрили,
Відчув, як тіло ковдра темряви оповила.
«Давно щось Микити не чути,
Мав би давно вже він повернутись».
Підійнявся Микола, глянув у темінь.
Погукали пропажу, ковтнув звук ліс вічнозелений.
Від ватри залишилися одні жаринки.
Біля вогнища лежали людей половинки.
Відблиски вуглинок в мертвих очах,
Роздерті нутрощі, дерева в кишках.
Жодного писку, жодного шуму,
Лісовик зробив із людей собі шубу.
Із шуби тече ще тепла Микитина кров.
Не варто було торкатися дров!
🤍