Місяць старий у човні з туману
Пливе між порваних хмар, мов крило.
Виливає з келиха срібну оману,
Сіє думки, мов розбите скло.
Хмари тремтять, мов зів’ялі вуалі,
Під веслом плетуться нитки сліпі.
Човен летить у безмежній спіралі,
Де час застиг, як у сні, на воді.
Зорі, як перли, вплітає у воду,
Сни розкладає в кожній господі.
Тиха і щира, мов пісня глибин,
Ніч огортає світів безгомін.
А дочка його, із сяйва й печалі,
Спускається вниз між трави й гаїв.
Хто побачить її серед ночі в долині,
Від серця до серця несе жалі.
Вітер заглянув у сяйво незриме,
Захлинувся в мовчанні її тепла.
Відтоді блукає в полі й за ними,
Шукає в тінях, де грає імла.
Та місяць старий усе пливе в човні,
Сіє світло й думки в морок нічний,
Лишає свій слід у мовчанні бездоннім,
І вишиває в снах зоряний пломінь.
Гарно
Справді, наче в тумані.