Світив на небі місяць золотий,
А зорі, наче квіти променисті,
Так вабили в прекрасний світ нічний,
Незнанний світ, незвідано-іскристий.
Пригадую, опівночі було,
Я вийшла в сад на зорі подивитись,
І ночі літньої п’янким зелом,
Як теплим трунком досхочу упитись.
Так тихо-тихо навкруги було,
Завмерли яблунь чудернацькі тіні.
Все спало мертвим непробудним сном,
Застигнувши в єдиному сплетінні.
Та вмить яскрава зірка чарівна,
Від неба, мов перлина відірвалась.
До мене наближалася вона,
А я, безпечна, навіть не злякалась.
Стояла, зачарована вогнем,
Яскравим світлом, що разило очі,
Під сяйвом, що здавалося дощем
І розвидняло чорний морок ночі.
На землю впала зірка золота,
Розкрилася, мов квітка пелюстками,
Із неї вийшов зоряний юнак
В плащі, що був засіяний зірками.
До мене підійшов, за руку взяв
І я легка зробилась, як хмарина.
Полинула туди, де спів лунав,
Немов на крилах, наче та пташина.
Лише одного разу з висоти
Я глянула на землю під собою,
Так само спали трави і сади,
Блищала тиха річка під горою.
Не знаю, скільки наш політ тривав,
Та ось ми опинились в дивнім місці,
Траву шовкову вітер колихав,
Цвіли там квіти пишні та барвисті.
Свої вінчальні лагідні пісні
Співали ельфи там, на арфах грали.
Юнак у очі зазирнув мені,
Його вуста мені слова шептали:
– Ти будеш мати щастя, але знай,
Воно таке, як зірка та, що гасне.
Ти у житті лише любов шукай,
Вона не дасть згоріти передчасно.
Мені лілею він подарував
І щез кудись, а я немов прозріла.
Пішла туди, де ельфів хор співав,
Мені лілея сонцем душу гріла.
Мій погляд впав на чисте джерело,
Що визирало з трав’яної гущі.
І так приємно, трепетно було
Змочити руки у воді цілющій.
Я наче зачарована була
І відчуття незнанні пережила.
Напевно, вічність на землі пройшла
За мить одну, яку я там прожила.
Поринувши на хвильку в забуття
Я знову опинилась серед саду,
Серед земного сущого життя,
Під прохолодним листям винограду.
Та я змінилась, стала вже не та,
Збагнула струни магії казкові.
В моїй руці лілея золота
Світилася, нема зоря любові…
🤍