Відьма і князь

***
Подзвін і брязкіт. Залізні лещата, ржавий ланцюг на стіні.
Кров на підлозі, на лицях, на шатах… Cталь червоніє в вогні.

— Ну ж бо, зізнайся, ти, бісова потороч, — князь озвіріло ревів,
— нащо хвороби каліцтва і пошесті ти принесла у наш дім?

— Сина мого поховали ми вдосвіта — хтось підітнув стремена.
Дочка моя, не чекатиме посагу — трунок був в чаші вина.

— Вбий її, вбий, — шепотіла княгиня. Очі холодні й сухі,
в кіптяві біла вуаль почорніла, помах нервовий руки.

В світлі червоного полум’я зблиснуло сріблене лезо меча.
Кисті збіліли, кайданками стиснуті, вогник надії зачах.

— Чорта прислужнице, віснице єресі! Вже зачекалася сталь! —
князь закричав. — Ну ж бо, відьмо, сповідайся — твій день розплати настав!

— В храмі з тобою були ми обвінчані, — голос з вуст бранки луна.
— Богом клянуся, мій княже, не відьма я. Відьма, мій княже, вона!

Помах меча — ледь помітний, поривчастий — нитку життя перетнув.
Враз засміялася княгиня пронизливо, князь мов збудився зі сну.

— Що ж ти, мій княже, забув, як удосвіта ремені різав тугі?
Як отруїв, ти, вино в кубку поспіхом, дочці своїй дорогій?

— Княже, забув, ти, що власну княгиню тут прикував до стіни?
Що катував її поки не згинула, коси палив у вогні?

— Чи вже забув, як мене, чортом свячену, ти цілував уночі?
Доторк шовковий і шепіт гарячий, стогін злітав в височінь…

— Плач же, мій княже, стенай же у відчаї — ти ж бо родину прирік.
Бійся, мій княже, о бійся, бо відьма я! І ти мій, княже, на вік!