Я стою на вратах, що ведуть в небуття, темна стежка петляє в міжсвіття,
І зачинена брама ховає літа, наче попіл в добу лихоліття.
Я стою на вратах, де стирається тінь, там де пам’ять забула скрижалі,
Світлі душі ідуть в паутинні провин, в катакомби, завали, провалля.
Тут не кличуть назад, не планують вперед, час безжальний в байдужій оправі,
Я тримаю ключі від прокляття і меж, і дрижать мої пальці кістляві.
Я тримаю ключі не від брам і дверей – від надій, що не стали словами,
Від доріг, що не пройдені і від ідей, що блукають порожніми снами.
За спиною гуде марно втрачений час, як розбита холодна дзвіниця.
Там історія стерла обличчя і нас… залишивши лиш тінь на сторінці.
Не рахую гріхів і не знаю заслуг, я не міряю світла пітьмами.
Я дорогу впізнаю по дотику рук, і всліпу повернусь між світами.
Я стою на вратах і прокляттям лежить гіркий досвід моєї роботи,
Я показую шлях, тим хто в чорній пітьмі загубився від болю й скорботи.
Хто мовчить – той почув. Хто відпустить – пройшов. Як межа. Як кордон. Як сторожа.
І лиш пам’яті нетрях надію держу. Ту що сили дає, і тривожить.

неймовірна поезія 😍 чудова рима, чіткий ритм – читається на одному диханні. як людина, що сповідує слов’янську рідну віру, можу сказати, що образ Велеса передано неперевершено 🔥наче перед тобою привідчиняються двері, що дають змогу заглянути у світ бога, поспостерігати за його нелегкою працею та внутрішнім монологом. слов’янське язичництво – це цілий багаж цікавезного фольклору, який ще обов’язково популяризується в українському мистецтві. дякую, що сприяєте цьому
Гарно, але тексту стільки наче це міні-оповідання у поезії
P.S.: це більше щодо подачі тексту