Сповідь Велеса

Я стою на вратах, що ведуть в небуття, темна стежка петляє в міжсвіття,
І зачинена брама ховає літа, наче попіл в добу лихоліття.

Я стою на вратах, де стирається тінь, там де пам’ять забула скрижалі,
Світлі душі ідуть в паутинні провин, в катакомби, завали, провалля.

Тут не кличуть назад, не планують вперед, час безжальний в байдужій оправі,
Я тримаю ключі від прокляття і меж, і дрижать мої пальці кістляві.

Я тримаю ключі не від брам і дверей – від надій, що не стали словами,
Від доріг, що не пройдені і від ідей, що блукають порожніми снами.

За спиною гуде марно втрачений час, як розбита холодна дзвіниця.
Там історія стерла обличчя і нас… залишивши лиш тінь на сторінці.

Не рахую гріхів і не знаю заслуг, я не міряю світла пітьмами.
Я дорогу впізнаю по дотику рук, і всліпу повернусь між світами.

Я стою на вратах і прокляттям лежить гіркий досвід моєї роботи,
Я показую шлях, тим хто в чорній пітьмі загубився від болю й скорботи.

Хто мовчить – той почув. Хто відпустить – пройшов. Як межа. Як кордон. Як сторожа.
І лиш пам’яті нетрях надію держу. Ту що сили дає, і тривожить.