Я сиджу на старому місточку,
на дошках, що пірнають у море.
Примружую стомлені очі. Чекаю.
Підпливає Солона —
вже близько.
Поглинає край берега.
Сонце стрічає його у пащі диво-кита.
І мене, і місток, і каміння,
і іржаві покручені цвяхи —
запоруку людської надії.
Заповзає Солона у дошку,
облущує фарбу,
вгризається в серцевину,
до серця, до ніжної м’якоті.
Пульсує, помпує крізь мене,
покриває лускою дрібною —
чи клаптями фарби.
Але я — все одно рибина, весела,
із очима, мов кульки кристалів.
Заблукаю в підводному лісі,
заховаюсь в норі, у щілині,
загублюсь між коралів гіллястих,
зкам’янію, застигну, зостанусь.
І коли припливе добрий дайвер —
наполегливий, спраглий,
він очі мої повільно
собі
відірве…

Гарна казочка, але над ритмом варто працювати