Солона

Я сиджу на старому місточку,
на дошках, що пірнають у море.
Примружую стомлені очі. Чекаю.

Підпливає Солона —
вже близько.
Поглинає край берега.
Сонце стрічає його у пащі диво-кита.

І мене, і місток, і каміння,
і іржаві покручені цвяхи —
запоруку людської надії.

Заповзає Солона у дошку,
облущує фарбу,
вгризається в серцевину,
до серця, до ніжної м’якоті.

Пульсує, помпує крізь мене,
покриває лускою дрібною —
чи клаптями фарби.

Але я — все одно рибина, весела,
із очима, мов кульки кристалів.

Заблукаю в підводному лісі,
заховаюсь в норі, у щілині,
загублюсь між коралів гіллястих,
зкам’янію, застигну, зостанусь.

І коли припливе добрий дайвер —
наполегливий, спраглий,
він очі мої повільно
собі
відірве…