Наталя Черкас
ВОСКРЕСІННЯ
Хто без гріха – хай першим кине в мене камінь…
Відчай безпросвітної багаторічної самотності майже зламав мене, опустив на самісіньке дно. Так я відчуваю те, що зі мною тепер відбувається. Чому все так несправедливо? Чому я, молода, вродлива, з блискучою освітою і хорошою кар’єрою, така нещасна і принижена?
Всі ми, жінки, з юності мріємо про взаємне кохання і затишне родинне життя. Всі створені для щастя. А я ще й гори зрушила, тяжко гаруючи, щоб бути гідною того омріяного жіночого щастя. Але далеко не всім посміхається доля…
Мама виховувала мене в строгості, майже пуританськи. Років з десяти наші задушевні розмови кружляли навколо мого старанного навчання задля майбутньої вищої освіти, що гарантує навіть слабкій жінці можливість «міцно стояти на ногах», бути заможною, незалежною, і ні перед ким не гнути спину. Моя ж напрочуд вродлива, але бідна й самотня мама все життя почувалася нещасною і приниженою. Через свою восьмирічну освіту і покидьків-чоловіків. Вона була впевнена в цьому. Тож і мене змалечку застерігала десятою дорогою обходити чоловіків, а в юності – думати не про кохання – зітхання (базіканням про яке розпусні ловеласи задурюють голови наївним дівчатам, ламаючи їм долю), а про реальні практичні речі. А щоб марно не мріяла і не гаяла час на ліричні вірші, мама не втомлювалась повторювати, що я некрасива і можу сподіватись тільки на свій розум.
Тож я виросла цілеспрямованою відмінницею з непереборним прагненням з принизливої бідності вибитися в люди, але дуже закомплексованою і сором’язливою в спілкуванні з юнаками, навіть з однокласниками, а пізніше – з університетськими однокурсниками. По іншому й бути не могло, якщо зовсім нічого не знаєш про чоловіків, крім того, що всі вони дуже небезпечні лихі створіння з іншої планети.
До двадцяти шести років я мала не тільки престижну вищу освіту, а й науковий ступінь. Власним розумом і важкою працею, без будь-якої допомоги і підтримки долаючи життєві труднощі, численні перепони й підлі підступи недоброзичливців. А от особисте життя вперто не клеїлось. Знайомі дивувались: така вродлива (років в двадцять я сама це усвідомила з реакції залицяльників), добре освічена, при хорошій посаді порядна дівчина – і незаміжня? А я просто панічно боялась мати справу з чоловіками. Мамині зусилля не минули марно.
Однак, і на мою долю знайшовся наполегливий залицяльник, якого підкорила моя така несучасна скромність і «незіпсованість». Поспішне заміжжя під заклинання хору родичів «Давно час заміж! Залишишся старою дівою!» – не принесло ні кохання, ні щастя. Народили дитину – і розлучились. Тепер мама невтомно співала іншої: «Повторюєш мою долю! Будеш жити заради дитини, бо кому ж ти потрібна в тридцять років та ще й з причепом?»
Далі були п’ять років гарування на трьох роботах задля власної квартири. Жила в маминій тісній хрущовці, постійно дякуючи їй за допомогу з синочком, тому навіть не думала протестувати, коли та безцеремонно втручалась в моє особисте життя, рішуче припиняючи будь-яку спробу залицяння до її самотньої дочки. А коли нарешті перебралась з дитиною у щойно придбану окрему квартиру, почувалась загнаною клячою, знесиленою і зневіреною. Але мужньо трималась, багато працювала – заради синочка і мами.
Відокремлення від мами нічого не змінило в особистому житті, бо я вже кілька років була таємно закохана в одруженого колегу по роботі. А хто з привабливих гідних чоловіків не одружений на четвертому десятку? Гріх навіть мріяти про його взаємність! Страждала, мучилась, світа божого не бачила навколо себе, не те що інших чоловіків, але хіба серцю накажеш?
Коли випадково познайомилась з Сергієм Івановичем, навіть уявити не могла, що між нами можуть бути якісь стосунки. Значно старший, розлучений чоловік не справив на мене ніякого враження. Але з часом завоював довіру, оточивши увагою і майже батьківською турботою, якої я ніколи не знала. Запрошував до театру, в кафе, на прогулянки разом з синочком вихідними, дарував квіти, а потім освідчився. Я спочатку розгубилась, бо вважала табу стосунки без кохання. Але ж я ніколи й не була щасливою в коханні, ніколи не відчувала шаленої радості взаємності. Тільки біль нерозділеного почуття. А тут поруч хороша інтелігентна людина, турботлива, порядна, любить мене, добре ставиться до дитини. Сама не знаю як, але ми стали близькими, хоч я й не почувалась щасливою. Навпаки. Наче багатотонна глиба безнадійної приреченості впала на душу…
Свинцево-холодне небо тихо плакало над чорними стріхами нашого Богом забутого села. Липка багнюка огидно хлюпала під ногами похмурих людей з однаково землистими, знедолено-хворобливими обличчями, що мовчки збиралися на Пустирі брудно-сірими злиденними зграйками.
Моє серце розтинали пекучий біль і жаль до них, до себе. Так більше не можна жити! І чи можна взагалі називати життям наше нікчемне існування?
Це я попросила громаду для вирішення нагального питання зібратися на Пустирі в таку мерзенну погоду. Але іншої погоди в нашому селі не пам`ятають навіть старі.
Колись дуже давно, покійна бабуся, тримаючи мене маленьку на колінах, розповідала чарівну казку про те, як в далекі часи її дитинства над нашим селом прозорою блакиттю сяяло високе чисте Небо, а на ньому ласкаво мружилося весняне сонечко, ніжно обіймаючи весь світ теплими променями. І урочисто-радісний благовіст великодніх дзвонів піднімав її дитячу душу на Небо, прямісінько до Бога. Люди тоді були здорові, веселі, добрі та щасливі. А на місці теперішнього заболоченого, порослого чортополохом та чорнобилем Пустиря – височів Храм і сам Христос по-батьківські оберігав наше село і всіх його мешканців.
А потім прийшли антихристи з червоними зірками на лобах і висадили Храм в Небо. Темна мряка того вибуху і досі не розвіялася. З тієї жахливої миті ніхто більше не бачив блакитного високого Неба і яскравого сонця. Бог покинув нас. Не було більше сміху, веселощів, не було радості і щастя. Страшними розправами і погрозами антихристи заборонили не тільки молитися, – навіть згадувати про Бога. Непокірних знищували…Страх і зневіра оселилися під кожною стріхою. Поступово майже всі забули про Бога, а Бог забув про наше сплюндроване село. Люди тяжко хворіли, страждали душею і тілом, але тільки деякі здогадувалися про справжню причину наших нещасть. Антихристи ж придумали інших богів, назвали їх вождями і силоміць заставили їм вклонятись. Щойно Люди перестали згадувати про Бога, втратили Віру – вони стали просто людьми. Беззахисними, немічними, безпорадними…
Ось яку казку тоді розповіла мені бабуся. І тільки багато років потому, вже дорослою, зрілою жінкою, пройшовши крізь безліч випробувань і страждань, я нарешті зрозуміла, про Що вона говорила.
Так більше не можна жити… Господи, чому Ти залишив нас? Що нам робити, щоб повернути Твою милість і заступництво? – стукало у скронях.
І раптом неочікувано для самої себе я голосно і впевнено сказала:
– Люди, давайте збудуємо Храм! Цей Пустир – найкраще місце для нашого Храму!
Натовп, що вже починав роздратовано гудіти, від несподіванки завмер. Не просто прикро здивовані, – вкрай шоковані люди дивилися на мене – наче вперше побачили. У моторошній тиші чула тільки відчайдушний стукіт власного серця. Нескінченна мить важкого мовчання на непроникних обличчях з вічною печаткою байдужої зневіри – і моє серце готове було вистрибнути з грудної Клітки…
І враз обличчя ожили! Голоси загули, задзвеніли, зашипіли, завищали, загриміли!!!
– Божевільна! Нам ніде жити, нічого їсти, гинемо від хвороб!! А ти – Храм будувати?!! – Гамір, обурення, знущання, злість вщерть затопили Пустир.
– Нема ні сили, ні грошей, ні здорових людей. Це утопія!
– Як можна збудувати Храм в багнюці, серед болота, на цьому Пустирі?
І тільки найстаріші – ті, котрі ще пам`ятали – мовчали. Але тьмяні, майже сліпі очі їх ожили…
– А може тому і бідуємо, що в нашому селі немає Храму?..- тихо спитала – ствердила сива жінка, висушена роками злиденного життя. – Бог забув нас, коли зруйнували старий Храм і Віра покинула наші Душі.
Десятки очей – здивованих, гострих, насмішкуватих, злих, – але вже живих, – дивились на мене. І звідки тільки взялась сміливість і сила в голосі:
– Люди, давайте всім миром збудуємо Храм! Це важко, та ми зможемо, осилимо. Нічого, що болото, – закладемо надійний фундамент. Зведемо міцні, високі білі стіни, над ними – золоті куполи з хрестами в Небо. І дзвіницю – щоб наші дзвони було чути і всім людям на Землі, і святим на Небі! Тоді Бог повернеться до нас і життя зміниться на краще. Люди, давайте збудуємо наш Храм!
Люди напружено мовчали. І так же мовчки розійшлися, хлюпаючи багнюкою, своїми темними злиденними хатами…
А на ранок – диво! – вперше за довгі роки Небо трішки просвітліло і до нашого села таки пробилося кілька променів сонця! І як за командою потягнулися на Пустир Люди з лопатами і вози, важко навантажені глибами каміння.
Робота закипіла! Тяжко працювали не один місяць. Заклали міцний фундамент, на очах росли високі білі стіни…У міру їхнього зростання світлішали темні обличчя, випростовувалися від народження згорблені постаті, веселішали натхненні успіхом втомлені працею Люди. Було дуже важко, але й весело! Разом із сонцем в наше село повернулися сміх і радість…
Ось уже над білими стінами вознеслися в Небо куполи з хрестами і засяяли золотом під урочисто-яскравим сонцем. Господи, яка неземна краса посеред жалюгідних чорних хат! Які щасливі, красиві, сяючі від радості і гордості Люди зібралися навкруги вистражданого ними Храму!
А коли ударили в дзвони – благовіст поплив над світом в чисте Небо. Люди обнімалися, ставали навколішки і плакали від захоплення перед творінням рук і душ своїх…
І раптом сталося щось незбагненно-жахливе: просто на очах враз скам’янілих Людей Храм здригнувся, ожив і почав повільно відокремлюватись від землі. Білі стіни танули в повітрі і разом із золотими куполами, хрестами спрямувалися вгору і …розтанули в Небі!
Жах і відчай охопили Людей. Вони кричали і плакали, даючи волю своєму горю і розчаруванню. І я разом з усіма ридма побивалася: «За що?! За що?!!!».
І тут несподівано ридання припинились і всі обернулися до мене. О, жах! Знавіснілий від горя натовп обрушив свій гнів на мене!
– Ти надурила нас! Ми повірили тобі, працювали з останніх сил, до знемоги, побудували Храм. Де він тепер, де?!! Відповідай! – Люди, як завжди, знайшли винного…
І я відповіла, вже не ридаючи, приголомшена раптовим відкриттям:
– Храм – в нашій душі!..
Потрясіння було настільки великим, що я миттєво прокинулась – аж підскочила! Прокинулася в холодному поту – в чужому будинку, в чужому холодному ліжку, поряд з чужою мені людиною. На самому дні самотності і зневіри. Далі падати просто нікуди…
Сумніву не мала: щойно спілкувалася з Ним, Самим! Він протягнув мені, нещасній грішниці, що самотньо блукала спраглою Пустелею безцільного існування, свою рятівну милість і всепрощення. Зрозуміла: моє життя тепер тільки починається. Може початися, якщо прийму цей Божественний Порятунок.
Авторко, здається, ви видали себе в цьому анонімному конкурсі.
Стосовно оповідання. Трохи не зрозуміла кінцівку – жінка вирішила обрати не шлюб із уважним, але не коханим чоловіком, а присвятити себе служінню церкві?
Добрий вечір!
Дякую за увагу до мого твору. Щодо анонімності – не турбуйтесь, ще не моє ім’я.
Щодо кінцівки: жінка на роздоріжжі у віщому сні зробила для себе відкриття: “Храм – в нашій душі!”. Нове життя не має ніякого відношення до служіння церкві. Жити – не пливти за течією, щоб відповідати чиїмсь сподіванням на “відмінно”, а будувати своє життя, виходячи з своїх власних потреб, надій, мрій, сподівань. Тобто наше щастя залежить не від зовнішнього, а від внутрішнього Храму душі.