ПРОВІДНИК

Я бачу чудовий сон. Це напрочуд чітке і мальовниче видіння. Осінній пейзаж на фоні гірських краєвидів. Безмежне море з граційних лип, елегантних смерек і могутніх дубів. Серед цього буйства брунатно-золотистого й малахітово-сріблястого кольорів можна уздріти численні острівці смарагдово-фіалкових полонин. На лінії крайнеба височезні бескиди шкряботять своїми маківками об поодинокі хмаринки. Легкий вітерець ніжно куйовдить крона дерев розносячи навкруги аромати перстачу, ломикаменю і шовкової косиці. Серед багатоголосого гомону лісу вчуваються віддалений клекіт хижого беркута й миролюбне дзюркотіння стрімкого потічка.
Неспішно прямую стежкою котра ледь помітною стрічкою звивається серед густої трави. Весь шлях мені добре знайомий, тож проходячи його, я можу не відволікатися на всілякі дрібниці, а просто милуватися красою навколишньої природи. Он попереду привітно змахує своїми вітами великий кущ ожини. За ним, мовчазним вартовим бовваніє гранітна брила у вигляді зуба казкового дракона. А коли проминути поворот то можна побачити два високі буки, що своїми розлогими кронами майже приховують прямовисний стрімчак. На його, рясно поцяткованій заростями моху, сірій стіні видніється невеликий чорний отвір. Це вхід в підземну печеру, і своєрідній фініш моєї мандрівки уві сні.
– Микитович, прокидайся, – тихий голос і легкий штурхан владно виривають мене з солодких тенет Морфея.
– Чого тобі? – так само неголосно запитую я, хоча вже й так чудово знаю з яких причин мене розбудили.
– Маємо відвідувачів, котрі прийшли за допомогою.
Крекнувши від натуги повільно піднімаюся з постелі. Що й не кажи, але коли тобі під сімдесять, то і сили вже не ті, що в молодості, і юнацької спритності бракує, а про колишню гнучкість суглобів та міцності кісток вже краще й не згадувати. Та нарікати на старечу неміч мені ніколи не було властиво, а жалітися на всілякі болячки взагалі поготів. Тож проганяю останні залишки сну зі свідомості, беру в руки вірний костур і неспішно шкандибаю до вхідних дверей. За ними, на подвір’ї мого обійстя, на мене очікують чергові прохачі про допомогу.
Ще переступаючи поріг вловлюю схвильоване перешіптування гостей. Коли ж опиняюся на дворі то голоси замовкають, та тих кількох миттєвостей мені вистачило, щоб визначити що їх сьогодні шестеро. Від того що стоїть справа, і найближче до мене, лине густий аромат чоловічого парфюму, який однак не здатен перебити сморід страху яким просякнута кожна клітинка його тіла. За кілька кроків від нього завмерли дві жіночки. Перш чим побачити мене одна з них запитувала іншу: «А то правда, що дід такий помічний?». На що друга відповіла: «Не знаю, та сусідка мені дуже його розхвалювала». Зліва вочевидь знаходиться молодий хлопець. Роблю таке припущення через запах моторного мастила й шурхіт шкіряного одягу. Мабуть це один з тих невгамовних шибеників яких називають байкерами. Звісно мої здогади це радше підказка інтуїції, ніж реальні факти з яких можна зробити остаточний висновок.
Скласти враження про те хто такі ще два відвідувачі я не встигаю, бо представляти їх береться мій помічник Степан.
– Ще раз добридень, шановні гості! – соковитим тенором промовляє він. – Давайте будемо знайомитися і розповідати з якими проблемами завітали до нас. Від цього залежатиме чи зможемо ми вам допомогти.
– Зачекай, Степанку, – перебиваю помічника. – Спершу я маю розповісти трохи про себе. Це потрібно для того, щоб ви визначили самі для себе чи варто мені довіряти чи ні. Якщо у когось є якісь сумніви або вагання, то краще відразу відмовитися від цієї затії. Мій досвід каже, що у такому випадку ви не отримаєте того за чим прийшли до мене. Тому послухайте мою розповідь і визначіться чи готові ви мене прийняти за свого провідника.
Відвідувачі тривожно мовчать і щоб розрядити обстановку я мовлю до помічника:
– Степанку, люди мабуть втомлені з дороги. Будь добрим, принеси з погреба журавлиного морсу. Нехай вгамують спрагу й трішки відпочинуть перед нашою мандрівкою.
Помічник слухняно береться виконувати моє розпорядження, і поки він дістає з погреба прохолодний напій я, спершись на ціпок, починаю свою розповідь:
– Кожен з вас прийшов сьогодні до мене для того щоб вирішити якусь свою проблему й отримати відповідь на пекуче питання пов’язане з його власним життя. В свій час я теж опинився в такій ситуації коли від одного рішення залежало все моє подальше майбутнє. А якщо говорити відверто, то щиросердно зізнаюся його у мене взагалі могло і не бути. Так склалася доля, що більше тридцять років тому, я втратив зір. Сліпота прийшла через мою нерозсудливість, можна навіть сказати – гріховність.
Я ніколи не був праведником, а тоді й поготів. В молодості входив до складу банди рекетирів, котра тероризувала приватних бізнесменів та регулярно вступала в «розбірки» з такими самими як і ми «братками». В одній з сутичок отримав важку травму голови, результатом якої стало те що я більше не міг милуватися цим світом. Разом з темнотою прийшло відчуття власної нікчемності і непотрібності. Колишні «друзі» швидко забули про моє існування, і єдине що в мене залишилося це холодна самота й нескінченна депресія.
Про це село я почув випадково. Один з тих нечисленних приятелів, котрі ще інколи провідували мене, якось розповів що начебто існує таке місце де кожна людина може отримати відповіді на свої найсокровенніші запитання. Я не надто йняв віри його словам, та втрачати мені було нічого. Навпаки, їдучи сюди був переконаний, що востаннє розчаруюся у всьому і врешті-решт наважуся на той рішучий крок, що допоможе мені розпрощатися з цим світом і своїм життям. На щастя я глибоко помилявся і поїздка сюди врятувала мене від фатального вчинку.
Тепер ви знаєте мою історію і можете для себе вирішити чи варто мені вірити, і чи готові пройти до кінця той шлях на початку якого зараз знаходитися. Тож поки ми ще тут робіть свій вибір.
На обійсті ще кілька хвилин панує напружена тиша, після чого чоловік від якого і досі линуть хвилі страху дивує мене своїм рішенням:
– А хай йому грець. Я піду з вами до кінця.
Його слова діють на всіх присутніх наче своєрідний каталізатор. Після них, мої вуха відразу вловлюють недружній хор інших відвідувачів, котрі погоджуються довести до фіналу те заради чого приїхали до мене. Що ж, відкладати нашу подорож більше немає ніяких причин, тож спираючись на костура я перетворююся на того ким вже є останні десятиліття – провідником.
Мабуть для моїх гостей все виглядає наче як якийсь абсурд. Сліпий старигань став поводирем для гурту людей на вузькій, лісовій стежці. Та я вже стільки разів пройшовся цим шляхом, що закарбував у пам’яті кожен зворот, кожен кущик, кожен камінець який нам доведеться зустріти. На випадок чого є ще Степан, та він в основному для того щоб заспокоїти наших супутників, а насправді я завиграшки можу з усім справитися і самотужки. До появи помічника так воно зрештою й було.
Біля входу в підземну печеру ми зупиняємося і я запитую у переляканого чоловіка:
– Як вас звати і чи готові ви першими увійти в підземелля?
– Іван Степанович, – відповідає чоловік і трохи провагавшись погоджується. – Так я готовий іти куди скажете.
Ми потрапляємо в печеру. Тут помітно прохолодно й пахне сирістю. В підземеллі панує непроглядна темрява. Мені це неважливо, та щоб заспокоїти свого супутника беру його попід руку і починаю пояснювати:
– Нам тут недалечко прямувати. Прохід доволі просторий і долівка без перешкод, тож ніяких неприємностей не буде. Ми просто підійдемо до невеличкого озерця. На його бережку буде щось на зразок ложа. Ви вмиєте собі обличчя водою з озерця, зробити кілька ковтків, вляжетеся на ложі і спробуєте заснути.
– І це все? – здивуванню Івана Степановича немає меж.
– Звісно що ні, – подумки посміхаюся на це запитання, яке вже чув незліченну кількість разів. – Коли заснете, то уві сні до вас по черзі прийдуть три сутності. Мушу зізнатися, що я не знаю ні їхньої природи, ні справжніх імен, ні тим паче якими силами вони володіють. Мою цікавість вони категорично відмовилися задовольняти, тож не думаю що вам варто діймати їх такими несуттєвими дрібницями.
Першим кого ви побачити може прийняти вигляд доброї старенької чи молодої дівчини з тихим заколисуючим голосом. Я зову цю сутність – Дрімотою. З її допомогою ви зануритеся в ще глибший сон де зустрінетеся з наступним створінням. Зазвичай воно нагадує велике багаття, але інколи з язиків цього полум’я можуть скластися фігура знайомої вам людини, улюбленої тваринки, або якоїсь іншої речі. Не бійтеся та не переймайтеся тим що будете бачити. Просто сконцентруйтеся на своєму і задайте те запитання яке вас найбільше цікавить. Намагайтеся бути максимально конкретними, щоб отримати чітку й однозначну відповідь. Навіть якщо ви відразу не збагнете її сенсу, то нічого, згодом все почуте зрозумієте. Ну і на кінець за вами прийде третя сутність. Буде це маленький чоловічок з лукавим поглядом і кирпатим носиком. Завдяки його допомозі ви зможете повернутися в реальність, а не заблукати десь у вихорах всіляких сновидінь.
– Не думав я що все буде так просто й легко, – в голосі Івана Степановича відчутні нотки ледь прихованого розчарування.
– Це на словах все так просто та легко, а як буде насправді ніхто не знає. У кожного все відбувається по різному.
– То можна розпочинати?
– Звісно. Озерце біля ваших ніг, а ложе неподалік, справа від вас.
Чую плюскіт води, шурхіт одежі, а незабаром і тихе сопіння. Чоловік поринув у сон і скільки він перебуватиме в цьому стані мені невідомо. Втомлено прихиляюся до стінки печери і невдовзі й сам потрапляю під вплив дрімоти. Видіння з’являються практично миттєво, тільки-но я заплющую очі. Перед мною стоїть старенька жіночка, що своїми рисами обличчя дуже нагадує мою давно покійну матір. Саме в такому вигляді ця сутність показалася мені коли я вперше потрапив у це підземелля. Тоді образ мами радше налякав чим заспокоїв мене. Та тепер я не боюся. Щиросердно всміхнувшись істоті я доброзичливо вітаюся з нею.
– І тобі всього найкращого, Провіднику! – голос у сутності схожий на шелест листя під подихом легкого вітерцю. – Бачу знову не один завітав до нас?
– Так. Привів черговий гурт тих хто має свої життєво важливі запитання і чекає відповідей на них.
– Хочеш дізнатися з чим сюди прийшов ось цей чоловік?
– А хіба так можна? Хіба мені це дозволено?
– Сьогодні так.
Дрімота бере мене за руку і за мить ми опиняємося на березі вже зовсім іншого озера. Замість хлюпотіння води тут палахкотить яскравий вогонь. Тільки на відміну від того полум’я, до якого ми всі звикли в реальності, від цього несе не нестерпним жаром, а крижаною прохолодою. На березі вогняного озера стоїть Іван Степанович і жваво щось розказує. Нашорошую вуха і дізнаюся всю розповідь чоловіка.
– Справа в тому, що я бізнесмен. Маю свою фірму, яку рік тому вирішив розширити. Кредити в банках дорогі тож один знайомий напоумив мене позичити гроші в нелегальних лихварів. На жаль справи пішли не так успішно як я спершу планував. Прибутків практично немає, а борги віддавати потрібно. Кредитори люди «круті», вимагають назад свої гроші, вже навіть почали погрожувати розправою мені та моїй родині. То як мені вчинити? Може чкурнути закордон? Там у мене є невеликі збереження, так би мовити «на чорний день». З голоду не помру.
– Як тобі цей жук? – іронічно хмикає Дрімота, а потім неабияк дивує мене своїм запитанням. – Яку б ти йому відповідь дав?
– Чого жук? Звичайна людина зі своїми слабостями та недоліками. На його місці я б все таки розплатився з боргами. То не життя коли весь час треба ховатися і озиратися через плече, чи немає за спиною якоїсь небезпеки.
Яку відповідь отримав невдаха-бізнесмен мені так і не судилося дізнатися бо Дрімота, не промовивши більше й слова, швидко повернула мене в підземну печеру. І не встиг я прийти до тями від того що сталося, як почув солодке позіхання Івана Степановича, котрий повільно повертався з царства сну в буденну реальність. Чоловік ще кілька хвилин вовтузився на ложі, а потім ми разом мовчки вийшли з печери.
Наступною хто спускається зі мною до підземного озера стала жіночка котра цікавилася на моєму обійсті чи насправді я є таким помічним. Зовуть її Ганна, у неї приємний оксамитовий голос і від неї лине солодкаво-квітковий аромат. Супутниця уважно слухає мої інструкції, а потім без будь-яких запитань виконує все як потрібно. Хвилин-дві і вона вже занурена в глибокий сон.
І знову до мене приходить Дрімота з тою самою пропозицією, почути те за чим прийшла щойно заснула візитерка. Не встигаю хоч щось відповісти як ми опиняємося у видінні Ганни. Я бачу що це статечна жінка, середнього віку котра стоїть навколішки біля чаші над якою мерехтливі язички вогню сплелися в обриси обличчя якогось чоловіка.
– Васильку, прийшла я до тебе за доброю порадою, – не відводячи погляду полум’я мовить жінка. – Виросла наша Іринка, стала дорослою, хоче розпочати самостійне життя. На днях прийшла до мене й заявила, що бажає поїхати за кордон, щоб там продовжити навчання. Я знаю що вона у нас розумниця і на чужині у неї будуть кращі шанси на майбутнє ніж тут, але ж вона така ще молода, наївна та недосвідчена. Боюся щоб там не сталося якесь лихо і її не скривдили. Сам же знаєш які тепер непевні часи настали. То як скажеш вчинити мені любий муже, відпустити доньку в далекі краї чи втримати дома?
Вогонь в чашу ніяк не реагує на слова жінки, а Дрімота штурхнувши мене під бік шепче на вухо:
– Дай їй свою пораду.
– Хіба мені можна це робити? – ошелешено мовлю я. – Та й звідки мені знати, що їй порадити.
– Сьогодні можна. А що саме маєш сказати тобі підкаже твоє серце.
Я якусь мить вагаюся, та потім розумію, що мушу це зробити і знаю як саме. Заплющивши очі думкою лину до танцюючих в чаші пелюсток полум’я і ментально поєднавшись з ними в одне ціле кажу:
– Не хвилюйся так дорога жоно і не переймайся майбутнім нашої доньки. Як всі дозрілі пташенята вилітають з гніздечок у яких з’явилися на цей світ, так і наші діти з роками залишають батьківські домівки. Іринка вже сягнула того віку коли хоче пізнати весь світ й нерозумно буде їй забороняти це робити. Вона розумниця й дасть собі раду зі всілякими неприємностями та проблемами, бо без них життя не буває. А ти підтримуй її, давай мудрі поради і люби та лелій за нас двох.
Вочевидь я сказав жінці все що було потрібно бо в наступну мить Дрімота повернула мене в підземну реальність. За лічені хвилини до тями прийшла Ганна і ми неспішно пошкандибали до виходу. Два занурення в чужі видіння відібрали у мене чимало фізичних сил. Вибравшись назовні печери я довго не міг перевести дух та відновити хоч якусь міць в своїх старечих м’язах.
Як тільки-но відчув себе в змозі продовжувати свою справу то дізнався, що наступним добровольцем котрий готовий здійснити мандрівку в країну снів є хлопець, якого я визначив як байкар. Представився він Анатолієм і до потрібного місця добрався без моєї допомоги. Вислухавши мої пояснення що робити дальше він нервово хіхікнув, однак точно виконав все що було потрібно.
Коли хлопець стиха захропів на ложі, Дрімота без всяких попереджень перенесла мене в його видіння. Тепер я був вогняним тигром, що завмер перед стрімким стрибком. Мій химерний вигляд ніскільки не налякав Анатолія. Чому так я відразу зрозумів тільки-но помітив, що все його праве передпліччя вкрите татуюванням з зображенням цього хижого звіра.
– Тигре, тотеме нашого дорожнього товариства, скажи чи повинен я остерігатися свого брата-товариша Мангуста? – шанобливим тоном запитав він.
– А для твоїх побоювань є підстави? – рикнув я у відповідь і полум’яні пасма моєї гриви грізно заколихалися зі сторони в сторону.
– Здається так, – невпевнено промовив хлопець і після нетривалої паузи додав. – Хоча, якщо добре розібратися то я ні в чому не винуватий. Ти ж добре знаєш які суворі привила панують в нашому товаристві. Дівчина твого дорожнього брата табу для тебе. І повір мені Тигре я ніколи не порушував цієї заборони. Лисичка першою стала загравати до мене. Поки ми в компанії вона вірна кохана Мангуста, а як залишаємося наодинці то відразу починає пускати мені бісики, своїми великими, блакитними очима. А коли ще й мило всміхнеться, то я вже ледь стримуюся щоб ніжно не пригорнути її до себе. Поки що нічого такого між нами не було, та Мангуст здається вже почав щось підозрювати. Хлопець він крутої вдачі, якщо щось то «розбірок» між нами двома не уникнути.
– Боїшся, що він віддухопелить тебе?
– Є трохи, але головне не це. Якщо він привселюдно заявить про те що я зазіхаю на його дівчину, то мене неодмінно виженуть з нашого товариства. А це для мене найстрашніше. Та й втрачати такого доброго друга як Мангуст мені не хочеться.
– В тебе є якісь серйозні і щирі почуття до цієї дівчини?
– Ні. Я ж кажу що Лисичка просто спокушає мене і я ледь стримуюся від її зваби. А так мені подобається інша. Тільки вона не з нашого братства і я не наважуюся їй зізнатися в своїх симпатіях.
– Ти ж син братства мужнього Тигра, а ведеш себе мов боязке кошеня. Якщо впевнений у своїх почуттях до цієї дівчини то наберися сміливості і розкажи їй про все. Так ти вирішиш більшість своїх проблем. Збережеш дружбу вірного Мангуста, позбудешся домагань Лисички, а найголовніше матимеш шанс відкрити нову сторінку в своєму житті. І не переймайся тим що твоя нова дівчина не з нашого дорожнього товариства. Братство Тигра завжди готове прийняти в свою компанію ще одну сестричку.
Зі сну ми на цей раз вийшли майже одночасно. Анатолій аж горів від нетерплячки і буквально на руках витягнув мене з печери. Коротко подякувавши й попрощавшись він поспішив у село щоб звідтам продовжити дорогу до свого нового майбуття.
А мені довелося взяти нетривалий тайм-аут для перепочинку, після якого поцікавився, хто стане четвертим відвідувачем підземелля. Згодилася жіночка, котра була впевнена що я не якийсь дурисвіт, а насправді можу зарадити її проблемам. Звалася ця пані Ольгою і вона виявилася неймовірною балакучою людиною. Поки ми дошкандибали до озера вона встигла розповісти, що сама родом з невеличкого містечка і про мене дізналася від сусідки. Начебто ця жіночка минулого року була цій печері і отримала відповідь на питання від якого вирішилося все її життя.
Чесно кажучи, я дуже сподівався, що цього разу Дрімота не потягне мене у видіння цієї невгамовної базіки. Якби ж то. Не встигла Ольга затихнути на ложі, як я опинився у її сні у вигляді розкішної вогняної троянди. Побачивши мене такому образі жінка вражено охнула і вже не зводила захопленого погляду до кінця нашої бесіди. А розмова між нами відбулася доволі своєрідна. Розпочала Ольга зі скарги на своє хронічне безгрошів’я. Мовляв хоч і успішно закінчила університет, та хорошого місця роботи за своєю спеціальністю так досі і не знайшла.
– А якої професії ви навчалися в університеті? – поцікавився я.
– Бухгалтер-економіст, – коротко відповіла жінка.
– Самі обирали цю професію, чи батьки нав’язали своє рішення?
– Батьки звісно, – сумно всміхнулася Ольга. – Мріяли, що після університету я стану великим цабе, буду сидіти в кабінеті й отримуватиму велику зарплату, та користуватимуся шаною людей. Як бачите не склалося і я не виправдала їхні сподівання.
– А вам в душі що найбільше подобалося робити?
– Вирощувати квіти, – знічено мовить жінка. – Це моя пристрасть ще з дитинства. Обожнюю цю справу.
– То чому не перетворите своє захоплення на діло яке окрім задоволення приноситиме вам ще й хороший прибуток?
– Як це? – дивується вона.
– Почніть вирощувати квіти не лише для себе, але й на продаж. Так будете дарувати радість іншим, а натомість отримуватимете грошову винагороду.
– Думаєте в мене вийде щось путнє з цієї ідеї?
– Цілком можливо, що так. Та знаєте як ото мудрі люди кажуть, не спробуєш – не дізнаєшся. Тож раджу відкинути всякі сумніви і взятися за справу.
– Гаразд. Неодмінно зроблю так як ви радите.
Останні слова долітають до мене мов крізь сон, бо Дрімота владно повертає мене в реальність. Я знову опиняюся в підземному гроті і відчуваю ще більше виснаження і знесилення. Хитаючись від втоми ледь спромігся вибратися назовні, щоб впасти в обійми свого помічника.
– Микитовичу, з тобою все гаразд? – стурбовано запитує Степан всаджуючи мене в тіні одного з буків.
– Замучився я трохи? – відверто зізнаюся і щоб перевести розмову в інше русло запитую. – Ти часом не прихопив з собою щось попити? В горлі дуже пересохло.
– Маю пляшку з морсом.
Помічник всуває мені в руки ємність з прохолодним напоєм. З насолодою роблю кілька великих ковтків відчуваючи, як кисленький напій швидко вгамовує спрагу і добавляє дещицю енергії в тіло. Крекчучи піднімаюся на ноги й запитую хто ще готовий пройти в печеру. Зголошується молода жінка, з якимось на диво сумним голосом. Мабуть вона надзвичайно сором’язлива і нерішуча, бо за весь час до того не промовила ні одного слова. Що ж, хоч ця не дійматиме всілякими розмовами під час мандрівки в підземелля.
Мовчки вислухавши мої інструкції вона не стримується й стривожено перепитує:
– А там зі мною насправді нічого небезпечного не трапиться?
– Не хвилюйтеся. Ви просто трохи поспите і уві сні отримаєте відповіді на те запитання яке для вас найважливіше. Якщо щось, я весь час буду поряд. До речі, як вас звати?
– Світлана.
– Все буде добре, Світлано, – запевняю я жінку й всідаюся на долівку печери, бо навчений гірким досвідом вже не сумніваюся, що Дрімота затягне мене у видіння і цієї жінки.
Так воно і сталося, тільки тепер я здається заснув навіть дещо скоріше за саму Світлану. Цього разу невідомі сили надали мені образ дитячої ляльки зітканої з міріаду крихітних вогників. Причини сором’язливості жінки і саме такого мого вигляду стали відразу зрозумілі, як тільки-но я побачив обличчя Світлани. Воно було все вкрите червоними пігментними плямами, дуже схожими на важкі опіки. Ох, напевне і нелегко складається життя у людини з такою незугарною зовнішністю, з гіркотою подумалося мені.
– Які запитання маєш до мене? – обережно поцікавився я й спробував наскільки це можливо зменшити блискіт іскорок з яких складався.
– Хочу дізнатися, чи вдасться мені стати щасливою в цьому житті?
Наївне питання жінки загнало мене в глухий кут, бо звідки я мав знати яке майбутнє на неї чекає. Досі моїми обов’язками було бути провідником, котрий просто показує шлях до цієї печери і його незвичного озерця. Ніяким провісницьким даром я не володів і до сьогоднішнього дня навіть гадки не мав, що колись буду змушений відповідати та задовольняти цікавість візитерів. Що ж мені сказати цій бідоласі?
– А яке значення ти вкладаєш в слово «щастя»? – питанням на питання відповів я затягуючи час і гарячково міркуючи над тим, що ж мені говорити дальше.
– Те що всі інші нормальні люди, – трохи провагавшись промовила Світлана. – Коханий чоловік, дружна сім’я, милі дітки.
– Ти щось робила для того, щоб ці побажання стали реальністю?
– Знущаєтеся з мене? – в голосі жінки забриніла сльоза. – Ви хіба не бачите яка я бридка? Ні один чоловік навіть не гляне в мою сторону, не кажучи вже про якісь серйозні стосунки.
– Звідки така впевненість? Чоловіки все-таки бувають різними.
– Маю гіркий досвід ще з тих часів як навчалася в школі. Тоді єдине, що чула в свою сторону від хлопців-однокласників це – образливі прізвиська.
– Коли це ще було. В такому віці підлітки зазвичай бувають жорстокими та немилосердними. Потім світогляд у людей кардинально міняється. Зрештою зовнішній вигляд в стосунках не найголовніший чинник. Той хто має життєвий досвід цінить в інших перш за все чуйну і добру душу. А у тебе мені здається є щире серце.
– То що мені робити?
– Спробуй не зациклюватися на своїй зовнішності і не перетворюйся на відлюдника. Живи активним життям, відвідуй дружні вечірки, спілкуйся з людьми, розважайся і веселись. Поводься як казкова принцеса, а не гидке каченя, і тоді всі мрії неодмінно збудуться.
– Ви насправді думаєте, що я зможу стати щасливою? – повторює своє запитання Світлана.
– Так, – без найменшого сумніву в голосі відповідаю я, хоча в глибині душі не зовсім впевнений в своїх словах. Та єдине що можу дати зараз цій жінці це надію і віру на майбутнє. А все інше вона нехай вже спробує досягнути самотужки. Якщо цього не трапиться, то репутація підземного озерця буде суттєво зіпсована, а якщо хоч щось справдиться, то в суєті буденних клопотів вона й не згадає про візит сюди.
Назовні я вибираюся з останніх сил. І вже ледь не втрачаючи свідомість чую голос помічника:
– Все Микитович, хоч лайся хоч ні, але більше я тебе одного туди не відпущу.
Я не перечу йому, бо знаю що самотужки вже не зможу здійснити ще один спуск в печеру. А ще чомусь твердо переконаний, що цю мандрівку ми мусимо зробити разом. Так-сяк прийшовши до тями кажу Степанові що час в дорогу. Опершись на його плече шкутильгаю в глибину підземелля. Біля озера помічник допомагає мені всістися на долівку. Прихилившись до прохолодної стіни, я пропоную йому проінструктувати нашого останнього візитера, що тому робити зараз і як потім поводитися уві сні.
Поки Степан виконував, це завдання я незчувся як і сам почав клювати носом. Традиційно знову не забарилася з’явитися Дрімота. Критичним поглядом оцінивши мій жалюгідний стан вона стурбовано запитала:
– Дуже втомився? Зможеш побувати в ще одному видінні? Цього разу вже в останньому.
– Так, втомився, але постараюся справитися з цим завданням.
Дрімота журливо всміхається і вже наступної миті я опиняюся уві сні чоловіка похилого віку з худорлявим, блідим обличчям і хворобливо-синюшними губами. Він непорушно завмер втупившись очима в вогник звичайної свічки. Звісно, язички полум’я, що танцюють на кінчику гніту це моє нове перевтілення, а завмерлий спостерігач саме той візитер, що прийшов за відповіддю на свої запитання.
– Як вас звати і що ви хочеш дізнатися від мене? – вирішую розпочати першим щоб даремно не витрачати час.
Чоловік здригнувся наче отримав електричний удар, а потім перевівши подих здивовано промовив:
– То це все таки правда? А я думав, це лише вигадки легковірних людей, котрі серйозно вважають, що під час сну можна дізнатися щось важливе для себе.
– Однак хоч і сумнівалися, та все ж прийшли сюди.
– Так, бо це все що можу тепер дозволити собі. Звати мене Ярослав і ще донедавна я вважав себе чи не найщасливішим чоловіком на світі. Це не перебільшення, бо в недалекому минулому мав все що потрібно для звичайного людського щастя. Любляча дружина, затишна домівка, престижна робота, повага і шана оточуючих. А потім все практично водночас полетіло шкереберть. Несподівано захворіла жінка яку я буквально боготворив. Вона була моїм першим коханням і тою, про яку кажуть, що її тобі послали самі небеса. Разом ми прожили в любові й злагоді майже три десятиліття поки клята онкологія не забрала її від мене.
Недуга і смерть дружини підкосили мене як морально так і фізично. Я втратив смак до життя, все стало таким сірим й одноманітним. Робота перестала приносити задоволення, домівка стала такою холодною і чужою, спілкування з колегами і знайомими перетворилися на справжню муку. Я не бажав бачити жалю в їхніх очах та не хотів чути слова співчуття, бо все це тільки ще більше роз’ятрювали рани на моєму серці. Врешті-решт воно бідолашне не витримало і в мене трапився інфаркт. Лікарі ледь спромоглися повернути мене до життя, але навіщо, якщо я тепер не бачу в ньому ніякого сенсу. То скажіть який сенс в моєму подальшому існуванні? Таке буде моє запитання.
– У мене немає відповіді на це запитання, – чесно зізнаюся я і пояснюю. – Кожна людина визначає сенс свого існування сама. Маю для вас лише одну пораду.
– Яку?
– Поки ще не визначилися як бути дальше, залишайтеся в цьому селі. Краєвиди тут мальовничі а природа взагалі неймовірна. Зможете не тільки відновити свої фізичні сили, але й добряче поміркувати над тим як влаштувати майбутнє життя.
– Та де ж я тут притулюся? – дивується моїй пропозиції Ярослав. – Хто мене пустить до себе хоча б просто переночувати?
– На початку зупинитеся в тих людей які вас привели сюди, а згодом вже самі знайдете собі прилисток. Головне усвідомити хочете ви цього насправді, чи ні…
Поки чоловік роздумує над моїми словами Дрімота здійснює чергове переміщення. Тепер на березі підземного озерця лише ми двоє. Схилившись над поверхнею води старенька деякий час малює на ній пальчиком якісь загадкові знаки. Не припиняючи своєї роботи вона раптом запитує мене:
– Важко було сьогодні? На складні запитання довелося шукати відповідь?
– Так. Непросто вирішувати долі інших.
– Але ти успішно справився з усіма завданнями, і довів що достойний вищого рівня.
– Якого ще вищого рівня? – дивуюся я хоча підсвідомо вже здогадуюся що незабаром почую.
– Не вічно ж тобі бути Провідником, – мовить бабця і лукаво підморгнувши мені додає. – Час передати свої обов’язки наступникові, а самому зайнятися новою справою?
– Кому я віддам свої обов’язки і якою новою справою маю зайнятися?
– Степанові. Він вже дозрів до того щоб самому стати Провідником. За помічника і учня у нього тепер буде Ярослав. Тобі ж судилося стати Відогонем, тим хто відповідатиме на запитання наступних відвідувачів цього місця. Не хвилюйся, буде важко, але ти справишся з усім. Я і Будінтай будемо допомагати тобі при потребі. А зараз повертайся в реальність і заверши те що маєш завершити.
І ось я знову очунюю в підземному гроті від того що помічних шарпає мене за плече і злякано волає під вухом:
– Микитовичу, що з тобою? Прокидайся.
– Все гаразд, Степанку, – мовлю я і вражено відзначаю, що втоми й знесилення у мене наче й не бувало. – Не хвилюйся так. Де наші візитери?
– Легко сказати не хвилюйся, – полегшено зітхає помічник. – Ти вже тут більше години безтями лежиш. Я вже грішним ділом подумав, що помер. А візитери назовні чекають.
– То веди їх в село, а я ще трохи тут побуду. Потім сам повернуся додому.
Кажу це таким владним тоном, що Степан не насмілюється мені перечити. Він залишає мене в спокої і поспішає до виходу з печери. Коли луна від кроків чоловіка стихає, я підводжуся і підходжу до озерця. Нахилившись вмиваю обличчя і роблю кілька ковтків води. У неї солодкувато-терпкий смак, такий самий як тоді коли я вперше її скуштував. Потім влягаюся на кам’яне ложе і заплющивши очі чекаю на прихід Дрімоти. Знаю що це буде той останній сон, з якого старий дідусь Будінтай ніколи не виведе мене в реальний світ.