Дракон

Я із захопленням дивилася в його великі зелені очі. Вони іскрилися життям і силою, притягували мене, пробуджували досі незнане, але дуже приємне відчуття. Зеленоокий дракон так само заворожено дивився на мене. Його важке дихання обпікало плечі, лишаючи гарячий мороз на моїй шкірі, від маківки до п’ят. Серце шалено калатало, як калатає тоді, коли має трапитися щось довгоочікуване. Я мимоволі потягнулася вперед.
– Кидайте, хлопці! – татів голос повернув мене в реальність.
Не встигла я отямитися, як кілька важких кобальтових ланцюгів приземлилися на створіння переді мною і прибили його до землі. Крізь зімкнену щелепу вирвалося глухе ричання. Дракон опинився так близько до мене, що я могла дотягнутися до нього рукою. Він відкрив очі, і розлючені зелені іскри заблищали прямо перед моїм обличчям. Через кілька секунд дракон почав підніматися, намагаючись скинути металеву пастку.
– Фіксуйте, не дайте йому встати!
Чоловіки зачиняли ланцюги з обох сторін на такі самі кобальтові замки, міцно притискаючи дракона до землі. Створіння вертілося, гарчaло, намагалося спалити пастку і своїх нападників. Але чоловіки вміло ухилялися від вогняного дихання, а жаростійкі ланцюги впивалися в тіло дракона все сильніше. Я не могла поворухнутися, але відчувала, що так не мало бути, що це неправильно.
– Тікай звідси! Біжи до хати! – крикнув мені батько, зачиняючи останній замок.
Я змусила себе відвернутися і побігти геть від пронизуючого крику спійманого створіння. Опинившись у своїй кімнаті, я залізла під ковдру і закрила вуха руками, як робила, коли була малою.
Дракон прилетів у наше містечко не вперше. За легендою, у давні часи дракони прилітали постійно. Ніхто не знав, чому і навіщо, але кожного разу їх ловили у металеві ланцюги, позбавляли їжі, а найголовніше – свободи. Без свободи дракон швидко помирав, тож людям не доводилося навіть руки бруднити, пасивно спостерігаючи, як створіння повільно згасає.
У наші дні дракони стали великою рідкістю, і їх можна було побачити лише раз на десятиліття. Останній раз дракон прилетів дванадцять років тому, коли мені було вісім. Тоді він так само приземлився біля нашого будинку і голосно загарчав. Він нічого не руйнував і не спалював, здавалося, просто очікував. Його рик заспокоївся, коли до нього вийшла моя сестра. Вона казала, що він був найпрекраснішим створінням, що вона бачила у своєму житті: очі блищали, як мед на сонці, а тіло переливалося чорним і золотим кольорами.
Сестра змогла відволікти і заманити дракона до ланцюгів, щоб чоловіки закували його, як і зеленоокого. У містечку було кілька таких місць із підвішаними на спеціальних механізмах ланцюгами та замками. Багато механізмів вже заржавіли, бо потреба в них з часом зникала. Але коли доводилося їх використовувати, все містечко кидало справи, щоб подивитися на звіра.
Я пам’ятаю ті кілька ночей, коли дракон відчайдушно кричав, намагаючись вирватися з пастки. І пам’ятаю, як страждала моя сестра. Вона по-секрету зізналася мені, що їй стиснулося серце, коли дракона спіймали. Після того, як на сьомий день все закінчилося, вона більше ніколи не згадувала про нього.
– Ти ж розумієш, що дракон прилетів до тебе? – подруга витягнула мене з роздумів.
Ми вийшли у парк випити кави. Сонце встигло піднятися до зеніту, і його промені припікали всі неприкриті ділянки наших тіл.
– Що ти маєш на увазі?
Я зробила вигляд, що не розумію. Дракони вважалися злом, і робити припущення, що вони прилітають до людей, заборонили. Я не хотіла зізнаватися, навіть подрузі, про те, що відчувала незрозумілий зв’язок з цим створінням.
– Я бачила, як він дивився на тебе, – сказала вона. – А ти на нього.
– Не кажи дурниць, я просто злякалася.
– Ти даси заморити його, як твоя сестра?
У голосі подруги чулося розчарування та неприховане засудження. Я відвернулася, допиваючи каву. Пекуча рідина лишила гарячий слід від горла до шлунку, наче проклала стежку із вогню.
Шлях додому пролягав повз спійманого дракона, але я навіть не глянула на нього. Здалося, що він завмер, коли я проходила поруч, але потім його боротьба відновилася з новою силою. Краєм ока, я помітила кілька жінок з дітьми, які сміялися та голосно обговорювали “жалюгідність” дракона. Люди періодично приходили подивитися та поглузувати з нього. З дивною злістю і роздратуванням я подумала, наскільки їм пощастило, що його пащу теж закували у ланцюги.
Коли я зайшла у свою кімнату, мій погляд, як завжди, впав на запилені картини у кутку. На свій подив, я підійшла і дістала їх, протерши пил. Це було абстрактне мистецтво – лінії та геометричні форми, які перепліталися і складалися в образи того, що жило всередині мене. Пам’ятаю, з якою пристрастю малювала раніше: я могла годинами сидіти за картиною, після чого батькам доводилося витягувати мене з кімнати. Вони постійно казали, що зі мною щось не так, питали, чому я не проводила час з іншими, не думала про щось більш приземлене. Я протестувала, намагаючись довести, що моє захоплення не безглузде, але з часом я втомилася, тому мовчки погоджувалася, ховаючись з фарбами за можливості. Малювання було єдиним способом вилити те, що накопичувалося всередині, а потім я зовсім закинула його.
Я розглядала чорно-зелені фігури і чим довше я дивилася, тим чіткіше бачила яскраво зелені очі, що дивилися прямо у мої.
Тієї ночі я не спала, які і всі попередні п’ять ночей. Приглушений плач створіння розривав моє серце. Усередині осіло тягуче відчуття, наче органи потонули у в’язкій смолі; я відчувала себе зрадницею.
Коли усі заснули, я тихенько піднялася з ліжка і в одній сорочці вийшла надвір. Я знала, що маю зробити, не могла по-іншому. Босі ноги обережно ступали по холодній вологій землі, а в руках подзенькували важкі ключі.
Стогін дракона стишився, коли він побачив мене. Він лежав на землі, притиснутий залізною пасткою, але його очі світилися яскраво, незламно. Спочатку я зняла ланцюги з його пащі, вивільнячи здавлене гарчання та вогонь, а потім підійшла до кожного напівіржавого замку і відчинила, дозволяючи створінню нарешті скинути важкі окови.
Дракон піднявся і струснув своїм звивистим тілом; його темно-зеленою шкірою пробігли хвилі, ніби він потягнувся кожною лусочкою. Гострі шипи на спині один за одним стали дибки. Я очікувала, що він полетить, але його голова повільно повернулася у мою сторону. Наші очі зустрілися знову, і його шкіра почала спадати.
Переді мною стояв чоловік, прекрасний, як і в подобі дракона. Довге волосся розсипалося по спині, чорні пасма злегка прикривали плечі та груди. На оголеному тілі де-не-де блистіла темно-зелена луска, переливаючись при місячному сяйві смарагдовим кольором. Зелені очі так само іскрилися, а на голові залишилися стирчати чорні звивисті роги.
Моє серце пришвидшилося, бажаючи чогось незвіданого. Я дивилася, не зводячи очей, як він повільно йшов до мене – рухи плавні, але впевнені, наче змія скрадалася по розпеченому піску. Я не могла поворухнутися, але і не хотіла. Я чекала на нього.
Коли його тіло опинилося в сантиметрах від мого, мене сколихнув жар. Він передавався мені, повільно просочуючись у кожну клітину тіла. Я могла відгадати, як течуть мої судини, бо у них закипала кров. Тягуче відчуття всередині поступово плавилося. Чоловік посміхнувся – задоволено і містично. Кінчики пальців торкнулися моєї щоки, і від його доторку шкіра запалала ще дужче. Я затримала дихання, бо боялася, що якщо видихну, то замість повітря вирветься вогонь.
Тіло напружилося, провокуючи знайоме відчуття тривоги, як ніби ще трохи – і втрачу контроль. Усе своє життя я боялася цього. Батьки повторювали мені, що я маю тримати себе в руках, що я занадто емоційна. Тому я старалася робити все правильно, вести себе стримано, не виділятися, щоб мене не відкинули, поки всередині горів бунт. Я думала, що якщо випущу його, то знищу все на своєму шляху. Те полум’я, подавлене стараннями затушити його, руйнувало мене з-середини. І тепер, дивлячись у палаючі очі дракона-чоловіка, я зрозуміла, що не я боялася вогню – а інші.
Його рука ковзнула донизу, ледь-ледь торкаючись мене, але змушуючи усе тіло здригнутися від палкого сліду. Пальці чоловіка переплилися з моїми, і він нахилився вперед. Усередині мене завирувало життя, коли наші гарячі вуста зімкнулися, і я нарешті дозволила собі видихнути.
Я прокинулася від гомону навколо. Не поспішаючи, відкрила очі. Біля мене зібрався натовп; я бачила перелякані та розчаровані обличчя, просякнуті огидою. Повільно піднялася. Ланцюги забриніли, спадаючи додолу, нагадуючи минулу ніч. У животі з новою силою спалахнув вогонь, розливаючи оксамитове тепло по всьому тілу.
Хтось відвертався, а хтось прикривав очі чоловікові, коли моє оголене тіло випросталося; посмішка грала на моїх вустах. Крізь натовп пробиралися мої батьки, і коли вони вийшли наперед, їхні обличчя застигли у мовчазному жаху. Ніхто ніколи не випускав дракона. І я знала, що це означало для мене. Але ловлячи погляди батьків, сусідів, людей з усього містечка, у мене не було страху. Я дала їм дивитися на мене, не прикриваючись і не ховаючись.
Натовп розступився, ніби вогонь, яким пашіло моє тіло, прокладав мені шлях. Я повільно рушила, із захопленням дивлячись вперед; мої зелені очі іскрилися життям і силою.