Скінчилась гра

Секунда. Одна, дві, п’ять. Ти мовчиш, і я мовчу. Ніякої скорботи у цій тиші, лиш дешеве віскі й гіркота опісля. Ти ж не спромігся навіть на помини придбати щось краще. На помини всього, що було колись між нами. Того що ми вважали за любов. Всього, що ми з тобою знеживили: ти душив, а порала ножем те тріпотливе щось у грудях. Гадаю, то було бажання пробачити. Та вже й неважливо. Разом ми цю історію почали, разом і болем її довершили.
Кажуть, у любов не грають, то не азартна гра. Та коли ми забули про це? Сидимо навпроти у півмороку. Між нами стіл. Із смарагдовим сукном та стопками фішок – тим, що поставили на кін. Червоні, найбільший мізер серед усіх – то пристрасть і близькість. Доторк гарячих тіл, що не дійшов до душі. Зелені – це наївно грандіозні наші плани на спільне майбутнє. Чорні – дні розпачу й горя, коли ти був плечем, яке стало мені опорою. Та як виявилось, не такою вже й надійною. Фіолетова купка – миті безтурботності, коли від радості до всього було байдуже. Фіолетово на все, як і мені зараз на тебе. Жовті – ті самі крупиці тепла, що я тобі віддавала в скрутні миті. З глибини серця, не шкодуючи. Та й собі, дурепа така, не лишила. І врешті небесно блакитні, найвищого номіналу. То усі чисті сльози що я через тебе, виродку, ночами на постіль проливала!
– Ва-банк, – кажу я, бо втрачати геть нема чого.
Ти зрадив мені, і не пробачу ніколи. Нічого не втрачу, та хоч відіграю своє. Хоч зараз витягну з тебе частинку того, що так бажала від тебе. А як ні… щож, це справа принципу. Ти підтримав собі на користь – зрівняв внесок. Перший і останній раз, коли ми доклали однакових зусиль в цій історії. Доля стала нам дилером, прийнявши ставку. Вона ж нам і роздала карти – п’ять відкритих на столі. Це те, що ми знали одне про одного. І чотири закриті – чотири таємниці, що ми приховували. Не знала твоїх я, не знав моїх і ти.
Закололо в пальцях і розлилось тепло нутром – до легкого запаморочення. Кутик губ тягнеться догори в хитрім вишкірі – флеш-рояль. Справедливість зі мною, так тобі й треба! Та спинив мене удар холоду з твоїх очей. Не буде у цій грі переможця – лиш двоє переможених, що втратять усе в тому казино. Встаю, бо сидіти не витримую, киваю:
– Вскриваємось.
Карти на столі – пала завіса секретів. Немає недомовленостей, таємних листувань, зрад, брехні й образ. Під столом у кожного пістолет. Уже заряджений кулями із усього, що хочеться сказати, побачивши правду. Не мовчати, не кричати, зриваючи голос – просто спустити курок. Вдарити востаннє, у саме серце. Залишити все в цій кімнаті без вікон, годинника і свідків.
Наводимо приціл одне на одного. І який у цьому сенс? Сказати все водночас, або поховати ці думки. Холодніє рука й тяжіє зап’ястя, та ніхто й не спустив слів з язика. Як до цього дійшло, навіщо було це все? Та ціну ми вже саплатили – не бажали мучитись від розбитого кохання. Сльози стікають, зуби стиснулись, палець занімів на гачку.
Секунда. Одна, дві, п’ять. Ти мовчиш, – спалах і хлопок. Стало важким повітря з ноткою пороху в диму. Обм’якло тіло.
– Я прикидався. Не любив я тебе, – прошило груди наскрізь.