Крізь імлу, попри забуття

Я йду…
Легка моя хода. Cпокійна. На серці тихо. А в думках порожньо.
Хто я? Де я?
Не знаю. Та це й не надто непокоїть.
Навкруг туман.
У млі тінь ковзнула. Обертаюся. Здалось?
Аби все ж збагнути де я — роззираюся —
та довкола більше немає туману. Довкола ліс.
Ранішня осіння тепла галявина. Всі кольори яскраві,
сонячні й грайливі. З гілля сиплеться листя.
Обабіч, на галявині, квіти йдуть раптово в ріст,
цвітуть, перецвітають, в’януть, засихають,
з сухоцвіту вилущується дрібне насіння з життям всередині…
Мені стає цікаво, що ще є навкруг. Обертаюся…

Але мені в обличчя летить кажан.
З його стрімким наближенням, я розумію — це жінка.
З довгим сплутаним чорним волоссям,
що розлітається навкруг її нечіткого обрису.
І чорніше — лише її вбрання та зуби,
що стирчать з розкритої пащеки на спотвореному криком обличчі.
Вона простягає до мене свої пазуристі руки…

Я схопився зі сну…
Зісмикнув із себе ковдру і сів, віддихуючись.
Вся спина була в холодному поті… Було липко і вогко. Серце калатало, наче пташина в клітці…
***
Я намагаюсь пригадати, що мене так налякало тоді. В тому сні. Але пам’ятаю лише, що не чув жодного звуку… І це чомусь видавалося дивним.
— А де Кіра? — мама висмикує мене із звичних спогадів, хоч і не таких далеких.
Мама зайшла з цілим пакетом продуктів та готових обідів, які пакувала власноруч.
— Спить, — відповідаю я коротко, однією рукою тримаючи сина на плечі. Останнім часом спить він тільки так…
Іншою рукою забираю важкий пакет:
— Вона з малим усю ніч протовклася.
Мати тяжко зітхає:
— Морочать нашу дитинку…
— Не починай, мамо! — роздратовано огризаюся я. Ну, неможливо це витримати!
Мати знову зітхає, на цей раз розчаровано й безнадійно:
— Мовчу. Мовчу… — й справді мовчки йде на кухню заповнювати наш холодильник… А мене кольнула совість за надто різкий тон…
Я рушаю слідом на кухню зі своєю дорогоцінною мініатюрною ношею на плечі.
Тяжко зітхаю, намагаючись підібрати слова для вибачень… Завжди це мені нелегко давалося.
Але зрештою здаюся, тру обличчя та вимучено вичавлюю з себе те, що на поверхні змученої свідомості, те, що мало б бути правильним:
— Вибач, мам…
— Нічого, — усміхається вона, урвавши мої завжди незграбні вибачення. — Ти втомлений, я розумію. Тобі теж тяжко. Кірочка хоч і не спить ночами, поки ти відсипаєшся, але ти і працюєш, і дитину бавиш, поки матуся відпочиває вдень… Та й мама новонародженого — теж не подарунок. Ще й на грудному вигодовуванні…
Мама завжди знаходить необхідні мені слова так, як в мене ніколи не виходило…
— Так… — тяжко зітхаю я. Тяжко і вдячно. За все: і за розуміння, і за підтримку, і одночасно за дистанцію, котру мама ніколи не перетинала в спірних питаннях… І як у неї лиш виходить?
Завжди боявся, що в мене не вийде бути таким же хорошим батьком, як у неї — матір’ю…
***
Порожньо.
Світло відсутнє. Та в цій темряві немає спокою.
Звуків немає. Та це неправильна тиша.
Навколо мене немає запахів. Немає холоду чи тепла.
Та це не просто порожнеча…
Це вакуум, котрий хочеться заповнити.
Та мене одного не достатньо аби зробити це.
Наповнити пустку хоча б чимсь…
***
Я прокидаюся, ніби й не спав. Просто розплющую очі. Просто встаю. І… йду на крик немовляти.
Дивно… Як давно мені вже не сняться кошмари? Зараз я вже й не знаю що краще… Коли не сниться зовсім нічого, чи коли в сни приходить вона…
— Мучать нашу дитинку, — з журбою кидає мені мама, щойно я з’являюся в її полі зору.
На кухні вже звичні танці з бубном навколо маляти.
Мама намагається прикладати теплу пелюшку до животика дитини. Кіра намагається втримати під контролем власний вибуховий характер та знавісніле дитя, що, здається, от-от лусне від крику. А батько вештається неприкаяно десь на орбіті стрімких подій, намагаючись бути «корисним» і не потрапити під гарячу жіночу руку одночасно.
— Макс, благаю… — помічає мою появу й Кіра.
— Так, давай, — простягаю я руки до сина.
Кіра обережно перекладає його мені. А я вже звичним рухом, не панькаючись, розміщую клубок оглушливого вереску в найзручнішу позицію для нас обох: його голову кладу собі на плече, а живіт притискаю до своїх грудей, аби малий отримав шанс відпочити від власного крику.
Заспокійливо починаю розтирати мініатюрну спину, поплескую, заколисуючи сина.
Крик швидко стихає, залишилися тільки якісь залишкові схлипи й судомні посмикування… Довго ж він розривався…
— Чому не покликала? — докірливо дивлюсь я на дружину.
— Ти ще й трьох годин не проспав… — співчутливо зазирає вона мені в очі.
— Нічого, йди спи, — відвертаюся я до вікна, аби зорієнтуватися котра година взагалі…
— Я тут трав принесла для купання… Кажуть для сну добре… — намагається вставити свої п’ять копійок мама з уже непотрібною теплою пелюшкою в руках.
— Та у нього кольки… Чим ваші трави для сну допоможуть? Зрештою, ми вже пробували збори для чаїв… — тре безсило лоб і око Кіра відкритою долонею. — Для хлопчиків кольки — це нормальна ситуація…
— Йому вже більше трьох місяців… — не здається мама, намагаючись всучити трави для купань…
— Педіатр каже, що кольки в хлопчиків можуть мати затяжний характер, — з притиском відрізає Кіра.
— Він майже не спить… От хіба що у Максима на руках… — примирливим тоном, ніби лагідно вмовляючи, наводить черговий аргумент мама.
— І ми вже домовлялися не нашпиговувати дитину усім підряд! Потрібно вичекати поки подіють пробіотики… — перебиває Кіра, втрачаючи залишки терпіння.
— У Максима теж колись безсоння було. Що я тільки не робила… І кольки лікувала, і не кольки… — старається мама донести свою думку обережним тоном, ніби відступаючи, не нав’язуючись.
Кіра роздратовано цикає, й мама замовкає.
Я ж продовжую дивитися у вікно. В темінь. Вже й дитину не заколисую — затих син. Спить.
Кіра зітхнула:
— Добре… Спробуємо ваші трави.
— Не допомагають вони, — відсторонено кажу я, невідривно дивлячись у пітьму.
Тиша і порожнеча за вікном гіпнотизує. Затягує. Нестерпно нагадує… Порожнечу з моїх нинішніх снів…
***
— Знову одна, Цвітко? — як нізвідки вигулькнув з-за куща смородини Жадан.
— А ти знову за своє! — невдоволено огризнулася дівчина, відвернулася до куща, не бажаючи уривати роботу.
Але Жадан не був з тих, хто здавався за так. Ніколи не здавався. Затятий…
— Не сердься, Цвітуню, — повністю виліз із заростей парубок, сів поруч і зачав помагати, кидаючи ягоди в кошіль дівчини.
— Яка я тобі Цвітуня? — відбрикувалася дівчина. Та не була проти помочі, пом’якшала трохи. Поміч справді не завадить… — Цвітана я…
— Завтра на вечорниці йдемо. Баба Явдоха буде… — зачав знову свою пісню…
— Я не піду, — різко і рішуче урвала.
Парубок зітхнув коротко, замовкнув на мить, що бувало рідко, а тоді поглянув в темні, як сама ніч, очі дівчини:
— Тоді і я не піду, — рішуче, напружено.
— А ти вже чого? Хочеш, абись пальцем тикали? Як на мене? — от чого-чого, а щирості дівчині не бракувало ніколи.
— Чхати мені на тих самодурів. Хочу на вечорниці з тобою. Або ж не піду зовсім! — твердо заявив хлопець.
Дівчина покосилася на парубка й знову схилилася над кущем.
Сиділи й мовчки обскубували смородину, збираючи ягоди в єдиний кошіль. Її кошіль.
— Я завтра на ярмарку піду, — врешті дала отвіт дівчина. — Хочу наміняти всячини. З неділі до матері гості якісь… Наготувати треба. Та й на зиму бодай щось зробити…
Жадан нашорошив вуха.
Цвітана знову покосилася на нього. Добре він скумекав до чого вона хилить. Але ж хоче на власні вуха почути…
«Ще й припрошувати… Хех… Ну, що ж… Добре. Хай…» — зітхнула.
— Як хочеш, ходім зі мною. Матимеш одмовку чом на вечорниці не явивсь.
Розцвів капосник, почувши це.

***
— Макс! — висмикнує мене зі сну Кіра.
Здається, снилося щось… Далеке… Щось… Неясне… Здається, навіть звуки були…
Я тру обличчя, намагаючись отямитись.
— Що? Знову відімкнувся? — я починаю підійматися, рефлекторно утримуючи маленьке сонне тільце на плечі. — Вибач, — зовсім нещиро вибачаюся я… Коли це слово перестало мати для мене хоч якусь вагу?
— Давай я побуду з ним, — простягає дружина долоні до дитини, беручи вже того під ручки.
— Не треба! — рішуче уриваю я це дійство. — Йди спи!
— Ти не можеш носити його на руках цілодобово! І я вже виспалася… — пробує сперечатись.
Та не те щоб вона не права… Просто зараз же знову кричатиме.
— Прокинеться, тоді принесу до тебе годувати, — рішуче заперечую я, таки не дозволивши, забрати сина. — А ти мені розігрій там щось, будь ласка. В мене ще правки висять… На вчора.
— Тим більше!.. — обурено викрикує Кіра.
— Не треба, — я таки віддираю себе від крісла з чадом на руках. Випрямляюся, але ненадовго — знову схиляюся, на цей раз аби лишити поцілунок на губах Кіри, намагаюсь не забувати і про неї: — Люблю тебе.
— Не чесно так… — змучено просяює дружина, на мить прихиляючись до іншого плеча.
А в наступну хвилю вона вже йде на кухню. Я намагався бути з нею щирим… І в мене певний час виходило… Мабуть, до народження дитини. Доки окрім мене, нічниці та Кіри, не було ще й сина та тих снів…
Я дивлюся вслід дружині. Але мої думки вже не тут… Цей сон… Не вперше сниться… От тільки не можу пригадати, про що ж були всі ті сновидіння до цього… Пам’ятаю тільки, що були вони сповнені звуків…
***
Цвітана, як завше, стомившись на кухні за день, мусіла вислуховувати звуки застілля в хаті. Матір геть казиться останнім часом… Ніякого спокою.
Тому-то дівчина набирала з криниці воду, намагаючись удати, що це зараз, посеред ночі, конче необхідно.
«Як же я втомилася… Як же хочеться покинути це обійстя вже врешті-решт… Та кому я треба? З такої-то сім’ї.»
Цвітана гупнула відром об землю, відсмикнула гачок з мотуззям, прикрила криницю дверцятами. І… не змогла підняти злощасне відро. Сльози бризнули, а руки так і опустилися.

***
Я скидаю дзвінок, роздратовано кидаючи мобілку на обідній стіл, поруч з тарілкою. Іншою рукою тримаю дитя на плечі (я уже старюся не відпускати його, поки не прокинеться. Вже і сплю з ним). Нарешті всідаюся на стільчик, наготувавшись і собі щось кинути в рот. Та мене відволікла незвична тиша: піднявши очі, розумію, що вся родина дивиться на мене.
— Що? — я явно щось пропустив.
— Дивно, що малий тільки в тебе на руках не кричить. Я ж так само його пробую носити, — пояснює батько, вдивляючись прямісінько мені в очі, ніби намагається видобути з мене якийсь секрет.
— Дитина батька відчуває, не ревнуй, старий, — махає на нього мама рукою, явно відволікаючи від мене увагу.
— Який я тобі ще старий?! — очікувано обурюється цей самолюб.
Я ненароком усміхаюсь. Але на мене вже ніхто не звертає увагу, повністю зосередившись на такій звичній жартівливій сімейній суперечці — «А хто ж в домі найпрекрасніший, найчудовіший, і в повному розквіті сил»…
Здається… Нарешті я справді відчуваю. Що саме? Сам не знаю… Життя?
***
— Та що я забула на тих вечорницях?! Одчепися! — вкотре відмовилася Цвітана.
А Жадан уже й звично якось зітхнув, але за словом в кишеню не поліз:
— А що ж? Боїся?
Та ляпнувши це, бажаного не досяг: Цвітана лише спантеличено зиркнула на парубка.
— Чого мені там боятися?
— Ну… — зам’явся він.
— Що «ну»? — не зводила Цвіта свого смоляного погляду з синіх очей напроти.
— Що побачить хто… — засоромився.
— Що побачить? — таки не могла дівчина второпати чого від неї хоче цей непосида.
— Ну… Забави, — вичавив з себе, наче сік з порічки — з натугою.
А тоді геть розчервонівся й викрикнув:
— Усе, забудься! Не хочеш — не підемо! — чомусь приплів він ще й себе до рішення Цвітани.
Натомість дівчина якось гірко осміхнулася, поглянула на хлопця з сумом. І одказала тихо:
— Та що я на тих ученнях баби Явдохи не бачила. А ти сходи. Подивись. Може й надивишся собі якусь ліпшу дівку, аніж «пустоцвіт».

***
— Що там в тебе, ма’? — зазираю я через плече.
— Оберіг, — просто відповідає.
— Знову ти за своє… — зітхаю я, опускаючись в обмиловане вже крісло.
Прикриваю повіки. Сил вже й справді немає. Скоро моїм мішкам під очима навіть Учіха Ітачі позаздрить. Пора б уже поспати трохи… Немає сил опиратись. Та й… Якщо чесно, в моїх снах все не настільки погано, як завжди: ні тобі кошмарів, ні порожнечі. Не зрозуміло, правда, що саме це за сни…
— Спробуймо, — обережно мовить мама, вмощуючи ганчір’яну ляльку в дитячій колисці. — Не обов’язково казати що це: як Кіра питатиме, скажеш, що обіймашка. Я читала на сайті для сучасних мам, що це популярно зараз. Іграшка вбирає запах матері, якщо її потримати біля тіла, і дитина спить спокійніше.
— Тільки в нашому випадку треба запах татка вбирати, — посміхаюся я жартівливо, намагаючись перевести остогидлу за всі роки тему.
Та на матір це не діє:
— Тобі це допомогло свого часу.
І я точно знаю, що вона зараз хмурить брови.
— Чому ти думаєш, що допомогло? — таки відкриваю я очі й підводжу голову.
Її обличчя змінюється на очах. Зрозуміла, що брехав. Що приховував — усі ці роки…
***
— А от і прийду! — обурювався Жадан, що дівчина йому не вірить.
— Ага, звісно, прийдеш, — не стала перечити Цвітана, відмовляючись сприймати обіцянки серйозно.
— Та чому не віриш? От діждемо осені, так і прийду! — супився парубок.
Цвітана лиш поглянула на нього, осміхнулася на один кутик іронічно та й відвернулася, повертаючись до своєї вічної невдячної роботи…
— Та хто тебе пустить до такої, як я?
От тільки од Жадана не укрилася та надія в погляді його Цвіти, блиск в очах…
***
Мама, здається, вже переборщує.
І мотанки по всіх вікнах і в’язочки трав де не глянь… І ловці снів — хоч це взагалі з іншої опери…
Ледве дочекавшись, коли вже Кіра піде спати, я підступаю до матері:
— Мам… Ну, знову ти за своє…
— Послухай, нічниці* — дуже емоційні істоти! — намагається мама достукатись, не підбираючи тон. — Вони ображаються, якщо їх виганяють — і йдуть. Вони реагують на нашепти й трави…
— Годі, мам. Не діє це. Ми все це вже проходили, — шархаю я рукою по спині свого сина. — Це не діє.
— І що ж ти пропонуєш?! — переходить на підвищений тон вона.
— Тихо! — цикаю на неї я. Тоді покосившись на двері, стишую тон: — Кіру не збуди.
— Й досі не можу повірити, що ти мені брехав… — дорікає.
— Ти б не заспокоїлась. В снах нічниця мене мордувала, а наяву — ти. Нагадати тобі, як ти тягала мене по психологах? — стискаю я губи.
Нависає пауза.
Знову совість нагадує про себе… Вона ж не винна, що саме я став жертвою цього демона…
— Вибач… — намагаюсь я реалізувати звичну процедуру, що більш нагадує приниження, аніж щось інше…
— Не треба, — уриває мене мама. — Вибачайся, коли справді так відчуваєш. Я тобі не раз уже казала — не вийде бути хорошим для всіх. Та й не варто удавати те, чого немає.
Западає тиша.
— Це ти мені пробач, синку, — тихо мовить… — Я просто… — схлипує. — Хочу допомогти, — починає плакати.
— Не плач, мам. Ти зробила все, що могла, — я намагаюсь втішити її, гладячи по плечах вільною рукою. Дійсно щиро. — А тепер вже я татко. Моя черга, гаразд?
— Думаєш… — піднімає вона на мене очі, повні сліз, — в тебе вийде краще?
— Неодмінно, — усміхаюсь я, доклавши зусиль, аби ця обіцянка не виглядала порожньою.
…
Пішла нарешті.
Я довго вже стою перед вікном, що дивиться у темряву.
«Емоційні…»
«Емоційні істоти, що реагують на нашепти…»
«А й справді, чому він спить тільки в тебе на руках?..»
«Нічого не допомагає…»
Ніч непроглядна… Така ж… Як порожнеча з моїх теперішніх снів… Снів, коли сплю з сином на руках.
— Ти ж мене хочеш, так? — відчиняю я вікно: — Ну так бери!
Я акуратно перекладаю дитину в колиску:
— Тепер вже я татко. Я подбаю про тебе, — обіцяю я змучено, погладивши сина по голові. На цей раз, я дійсно вірю, що спрацює.
Насправді я прекрасно розумію, чому мені більше не сняться кошмари — бо тепер вони сняться йому… Моєму первістку.
Коли ж намагаюсь відвернути увагу нічниці на себе… Вона й приходить до мене, що закономірно. Але замість звичних кошмарів з демоном…
Натомість бачу щось інше…
Не зовсім розумію, чому так виходить… Але…
Але годі. Досить прикриватися сином. Досить робити вигляд, що захищаю його. Адже, буду відвертим з собою: я просто насолоджувався… Тишею. Я насолоджувався тим, що нічниця покинула мої сни. І… Чи справді соромно мені зізнатися? Але я… Десь там… В глибинах душі… Я радів. Я…
Чомусь сльоза покотилася по моїй щоці — я злісно витираю її — не маю я права на жалість до себе.
Я просто хотів жити. Відчувати.
Я просто хотів радіти… Як всі.
Я дивлюсь в колиску, де спить немовля. Мій син… Він рефлекторно повторює у сні смоктальні рухи. І не потрібно бути надто здогадливим, аби побачити — спить спокійно. І сниться йому щось приємне. Нічниця почула мене?..
Нехай буде, що буде. Нехай хоч він живе спокійно. Нехай отримає своє дитинство. Своє життя.
— До мене… Приходь до мене! Я чекаю на тебе, — кажу я в порожнечу прочиненого вікна, обернувшись. Та знаю. Мене почули.
Я йду до власного ліжка та кидаю своє знесилене тіло на матрац.
Затримую ще один довгий погляд на стелі. Я настільки втомлений, що заснути — не проблема. Я й так уже ледь у свідомості.
Цікаво… Тепер, коли сам її запросив, коли не опиратимусь, не проганятиму. Коли впустив її… Як довго я спатиму?.. Чи відпустить мене взагалі? Мені буде боляче? Яке це відчуття, коли пазурі нічниці таки досягають твоєї плоті там… Уві сні.
***
З чергового застілля Цвітану не одпустили. Мусіла сидіти і дивитися на це жалюгідне видовище.
Та якби ж тільки дивитися? Принеси, подай, підлий, наклади. Знову підлий…
Не одразу Цвітана зрозуміла, що щось не так…
— Так що ж, Хівре? Як там? Не передумала дочку заміж видавати? — з якогось переполоху поцікавився дядько Ярослав.
— Та що ж тут думати, — заусміхалася вже добряче захмеліла мати, — дівка на виданні, а цей товар перетримувати не можна. Швидко псується.
Й мати зайшлася реготом, ніби й справді сказала щось дотепне.
Цвітана насторожилася. Вслухалася в розмову.
— Ну, так ти маєш дівку, а я жениха! — вказав дядько Ярослав на… І Цвітана похолола… Він вказував… на дядька Йосипа.
Дівчина затамувала подих й перевела широко відкриті очі на матір.
— А що ж… Парубок пригожий… — зачала вона відому всім пісню…
Цвітана не повірила спершу. Затерпла вся. Заклякла.
Ні…
— Ну то що ж… Значить, як там… — спробував дядько Ярослав зібрати хмільні думки до купи: — Ми тут полювали… А, заждіть.
І тут він звідкись з-за пазухи вивалив на стіл замотаний в якусь ганчірку шмат хліба…
Цвітана ледь слізьми не залилась, заледве стрималась: «Не може бути… Ну, всьому ж є межа!»
— З добрими намірами прийшли, — незграбно розвалився дядько Ярослав за столом.
— Та-ак… — заледве підняла мати своє тіло з-за столу й нахилилася, поцілувавши хліб. — З чим прийшли, дорогі гості… — ліниво бухнулась назад на лаву.
— Так от. Полювали ми… З нашим князем, — вказав цей недолугий захмелілий чолов’яга на бісового “князя” Йосипа… — і піймав наш князь лисицю.
І тут Цвітана наче схаменулася. Ніби студеницею з ополонки облили. Спохопилася і кинулася навтьоки з хати.
Вискочила надвір. Роззирнулася. І сльози так невчасно бризнули.
Ні.
Куди їй бігти? Що робити?. Роззирнулася. Сльози рясно збігали по обличчю.
В хаті заворушилися.
Ні. Цвітана рішуче стерла сльози, і хоч вони все ще непроханим струмочком збігали з її очей — погляд з розгубленого став рішучим і злим. Ні!
Вона не дозволить.
Дівчина метнулася в комору.
Де ж це? Вона стала переривати все, що встигла виміняти на ярмарках на зиму: пів мішка з немеленим зерном, а це тушківець під смальцем (примудрилася зварити та залити тихцем од матері), а ось сушка… Та де ж це бісове гарбузеня?!
— Ти що тут робиш?! — вперлася в комору неповоротка матуся.
— Гарбуза шукаю! — гарикнула Цвітана.
— Не посмієш! — злісно вирячилася Хівря.
— Ще й як посмію! Не дозволю видати мене за старого Йосипа! — рішуче відрізала дівчина, навіть сльози вже, слава Богу, не текли.
— По світу пущу! Не посмієш! — пригрозила пальцем мати, злісно скосивши погляд.
— Він вдівець! Що має? Ані поля, ані двору! Тільки й знає, що пиячити то в тебе, то в шинку! Навіть діти на поріг не пускають! — спробувала достукатись Цвітана.
— А ти, можна подумати, бариня! Де я тобі жениха з обійстям найду? — щиро здивувалася матінка.
— Не треба мені шукати! Сама найду! Сама свататись піду! — на цей раз Цвітана була налаштована хоч і битися за себе. На цей раз не поступиться!
— Та в тебе навіть посагу немає. І кого ж це ти знайдеш, а? — звузила очі Хівря. — Кого це ти вже звабила? А?
Мати стала загрозливо наступати. Цвітана добре знала, що її чекає після того, як на лиці в матері з’являвся цей оскаженілий погляд. Й стала задкувати.
— Я тебе питаю! — рявкнула мати. — Кого вже здибала? На вечорницях справ натворила?
— Не була я на вечорницях! — спробувала для чогось виправдатись Цвіта, прекрасно знаючи, що марно.
— Ах ти ж розпусниця! — засичала Хівря, дихаючи в лице доньці відбірним самогоном. А тоді замахнулася, вже й не бачачи нічого перед собою од люті та хмелю: — Вже й під серцем певно носиш!
— Не було нічого тако… — тільки й встигла затулитися Цвіта, абись синців хоч на лиці не було.
— Ах ти ж негідниця! Покритка! — періщила по чому бачила й чим бачила. — Ах та ж…
Кляла. Била.
Та на цей раз в неї наче біс вселився — не спинялася.
— Та тебе… — задихавшись вже, але все ще не заспокоївшись, вичавила з себе мати. І з скаженим блиском в очах одступила: — Та тебе не заміж треба…
І налякало це дівчину дужче, аніж все, що було до того…
— Мамо!.. — видихнула нажахано дівчина. Хоч і хотіла закричати…
— Та тебе в світ… Треба… — і тут Меланія вихопила ніж, яким зазвичай вони капусту сікли. — Та тебе в покритки… Треба.
Стала наступати.
— Що ви робите? — спробувала Цвітана втиснутись в мішок з сушиною.
— Покриткам не належить косу носити, — холодно мовила мати. — От і побачимо, хто окрім Йосипа тебе прийме… — зловісно осміхнулась. — Без коси.
— Ні! — скрикнула коротко Цвітана перед тим, як її огрядна й сильна у своїй хмільній люті мати накинулась на неї з ножем.
Вхопила Цвітану за косу, а іншою рукою з ножем замахнулась. Та Цвіта вхопила ніж голими руками, не чуючи болю, лише, як щось гаряче біжить по руках.
— Спиніться! Я не покритка! Богом молю! — намагалася дівчина докричатись.
— Ах ти… Пусти! — видирала ніж мати з рук своєї доньки, тримаючи за руків’я. — Пусти! Бісниця!
— Зупиніться! — намагалася видерти ножа дівчина. Але це було складно — мати була сильніша. Вона навалилася на Цвіту своєю вагою, а іншою рукою дерла волосся.
— Не робіть цього! — з усіх сил відбрикувалася Цвіта, боронячи косу.
— Та як ти смієш соромити мене?! Ти, гімно не роздушене! — гнівилася мати, щохвилі роблячись злішою. — Я уже пообіцяла! Я кумою в Йосипа була!
— Благаю, зупиніться! — нарешті біль почав наздоганяти Цвіту, був пронизливим, різким і гострим. Але дівчина не пускала лезо попри кров, що бризкала їй на обличчя, попри нестерпний біль. І де тільки сили взялися? Ні! Вона не відпустить! Не на цей раз!
Ні!
— Ах ти ж бісова дитина! — зашипіла, як скажена. — Щоб тобі срака по шву розійшлася.
Й… Раптом пустила ніж і схопила держак від мотики:
— Щоб ти падло, всралося під парканом! — зачала молотити Цвіту. — Бодай тебе вхопила лиха година!
Цвіта перехопила ніж, аби звільнитися від леза на долонях. Але матінка замахнулася і вдарила її по голові — кров юшила уже з чола. Замахнулася вдруге — й Цвіта прикрилася.
Раптом все стихло.
Цвіта зіщулилась, чекаючи нових ударів.
Але їх не було.
Вона підняла погляд.
І… побачила матінку, що хапалася за шию.
Цвіта не одразу збагнула, що коїться, адже сутінки. Але наступної миті помітила щось темне, що розтікається по сорочці, а мати раптом почала захлинатися і кашляти, вирячивши очі.
Цвіта скрикнула, зірвалася і підлетіла до матері. Але… Не знала чим помогти.
Матір задихалася, тонучи у власній крові.
За кілька митей… Її не стало.
Цвіта перевела погляд на ніж у своїх руках.
— Спізнився ти… Жадан, — прошепотіла спустошено й встромила лезо собі у горло.
***
Я прокинувся. Серце калатало.
Це жесть… Не те що б я не знав, що таке в світі трапляється… Але одне діло — знати, а інше — відчути все на власній шкірі… Чи через власну шкіру… Не знаю, як правильно висловитись, але… Бідолашна дівчина.
Не пощастило їй.
***
— Марк! Не лізь туди! — зриваюся я з лавочки посеред парку.
Ледь віддерши сина від дерева і запустивши в пісочницю до спокійніших дітей, я повертаюся до матері.
— Оце вже непосида. То на дерево, то під лавку. То вже з бомжем знайомиться, то собаку за хвіст під гірку тягне… — жаліюся я мамі на сина. — А вдома просто мерва, ми вже й не прибираємо, Кіру за волосся тягає — підстриглася під каре…
Весело і дзвінко звучить мамин сміх:
— Рада чути, що воно так!
Відсміявшись, сидить дивиться на Марка з легкою посмішкою на вустах. В якусь мить мені здається, що посмішка застигла.
— Ти ж спиш, так? — питає вона притишено все з тим же виразом обличчя.
— Так, — кладу я руку на її долоню й стискаю не сильно.

Більше нічниця не приходила.
Я сподіваюсь, що нещасна дівчина знайшла спокій… Та якось не віриться.
Згадати своє минуле… Бути почутою… Розділити з кимось біль… Хіба ж цього достатньо?

***

Нічниці* — нічні демониці у слов’ян. Схожі на птахів, кажанів або хробаків примари, рідше — жінки з довгим волоссям у чорному одязі.
Нападають головним чином на дітей та не дають їм спати: б’ють, щипають, смикають. Нічниці змушують сумніватися, вірити в страхи, в погані сни. Доводять людей до божевілля, навіюють жахи. Можуть наслати безсоння, або летаргійний (непробудний) сон.
Проникають у будинок через вікно або двері, пролізають під колискою, стоять біля узголів’я або залізають в колиску.
Нічницями ставали ненароджені діти або ті, хто вбили свою матір.
Вважалося, що чистокровна нічниця істота небезпечна, але емоційна, а тому — керована.
Для рятування від нічниць дітей купали у настоях різних рослин, робили з ганчірок або пелюшок ляльок, ставили їх по 2-3 на кожне вікно, підкидали у чужі вози на базарі тощо. Вигнання нічниць звичайно супроводжувалося ритуальним діалогом через поріг, вікно або піч.