Сміття

Живе собі на світі білому людина.
І життя тої людини до такої міри непоказне, щео й зачепитися нема за що. Просто живе людина, може що й десь поруч с тобою.
Ну та й що з того ми ж с тобою хотіли б про високе поговорити, про силу творчої особистості, чи що.
Сильною творчою особистістю ж, погодьтеся ж, просто так не станеш. Тут навіть не везіння, потрібне, інтелект, моральний початок, а ще й здоров’я. Але якщо ти працюєш, наприклад, вантажником у магазині, або двірником у тому ж магазині, за сумісництвом, інтелект мало допоможе, так само, як і моральне начало. Користь суспільству принесеш, але чи оцінить суспільство принесену тобою користь, тим більше в довгостроковій перспективі.
Так ось, герой цієї невеселої історії, Петренко, та сама людина, яка живе десь поруч. Звісно приносить суспільству користь, у міру сил, звісно, а може, й випиває трохи, як кожен із нас. Навколишні намагаються його не помічати, якось воно, погодься, не комільфо за руку, та з двірником. Подумаєш якійсь там Петренко, може він чимось і живе, але чим, ніхто не знає та й цікавитися не бажає. Бо народ навколо не просто живе, а ще й радіє життю.
А Петренко живе, не радіє. Не до того, якось, усе робота, народ то, життю радіючи, продукти життєдіяльності своєї, у вигляді сміття, виробляє постійно. Втім, що зі звичайної людини в цьому плані взяти, їй би про піднесене що. Ну і ми не будемо відволікатися.
Петренко писав. Хто б міг подумати писав ночами. І якщо не такіми вже й безсонними, то безрадісними вже точно. І з-під пера його текла така ж безрадісна, чи то поезія, чи то проза. Відразу то й не зрозумієш, так воно було хитромудро, та розмито. Та й ясна річ, куди йому, двірникові до вищих матерій, або навпаки для близького земного, потаємного. Для цього справжні письменники чи ж то даремно держава вчить їх в інститутах літературних.
А Петренко ніде, крім школи, не вчився, хоча сам був дещо іншої думки: життя теж учитель, якщо учень старанний попадеться. Дозвільні язики подейкували, що Петренко і за кордоном побувати встиг, і на війні воював, і дітей поховав. Може, що з цих чуток було правдою, а щось саме чутками, яке це мало значення. Живе собі людина і добре.
Усі ми живемо, усі ми існуємо, а толку?
І що як трапися померти завтра?

Потихеньку, проте кількість списаних аркушів збільшувалася і змислився Петренко про книгу. Ну нехай не книжку, у звичному розумінні, можна і журнальною публікацією, або у складі збірки, або ще як, аби на папері. Помацати, відчути за життя свою думку закарбовану, на віки вічні.
І пішов Петренко у вихідний свій, для початку в редакцію газети місцевої. Приніс зошити свої пошарпані. Як відбуватиметься сам процес, навіть не уявляв. Однак прийняли його непогано, вислухали, запропонували заплатити. Ні, не за публікацію, а так у вигляді матеріальної допомоги. Часи важкі, і все таке, газети виживають, як можуть.
Петренко, хоч і людина небагата, але творча, а значить нехитра, заплатив скільки сказали. Залишив зошити. Обіцяли найближчим часом передзвонити.
Найближчим не передзвонили. Пізніше теж не передзвонили. А Петров усе чекав. Дзвінка ж не було і не було.
А газетка, як і належить їй, виходила, і на сторінках її жовтих друкували чого завгодно. І оповідання сумнівного штибу, і віршики не менш сумнівної якості. І вирішив Петров особисто навідатися, з’ясувати так би мовити обстановку на місці.
Що було далі, могло б стати темою найкрутішого, що не є навороченого роману. Перед Петровим просто закрили двері. Банально. І все. Хтось заходив, хтось виходив, але, коли той намагався увійти, йому ввічливо говорили: Вибачте товариш, але зараз у нас зайнято, – культурно так говорили, ввічливо і беззаперечно. Петров готовий був навіть ще раз заплатити, вірніше пожертвувати на розвиток газетного бізнесу, але ніхто не просив. Час минав і робочий день підійшов до кінця, Петров зібрався і пішов додому.
Удома було все так само, як і до того. Хіба, що настрою писати не було, можливо вперше за весь час. Просто не хотілося і все. Так буває, то просто хочеться, то просто не хочеться. Бо життя йде, набирає обертів. А ми старіємо. А сенсу все немає. Немає сенсу, немає щастя, нічого немає, навіть настрою і то немає. Із цими невеселими думками Петров заснув.
Йому снився великий, світлий будинок, саме такий, про який він завжди мріяв. На порозі, якого його зустріла красуня дружина, та сама яку він досі нестерпно кохав. Вона відчинила двері, а передпокій виявився під зав’язку набитий сміттям. Він виніс сміття з передпокою та коли відкрив двері першої кімнати вона теж була набита сміттям, за першою кімнатою слідувала інша і знову під зав’язку, за другою – третя. І Петренко все виносив та виносив з хати то сміття.
А вранці, як завжди він встав за будильником і пішов на роботу.
І вкотре все повторилося з початку, ось тільки, що вперше відійшла втома, і з’явилося відчуття легкості, навіть несерйозності всього, що відбувається. Просто життя, просто сміття, його розгребеш, а за ним нове і так до нескінченності, пардон до кінця життя. Хтось щасливий, навіть не знає про цей аспект життя, а хтось навпаки змушений жити з цим. Кожному своє.
А після роботи Петренко прийшов, як завжди, додому, розкалатав у чашці розчинну каву і сів за свій старенький стіл. І почав писати. Думка стікала в слова, слова складалися в речення, речення заповнювали сторінки, він брав нові аркуші, час летів. І непомітно перелетів із ночі в ранок і все. Задзвенів будильник. Петренко зробив коротеньку зарядку і пішов на роботу.
А коли йшов додому зупинився біля книжкових розвалів і чомусь купив старий, пошарпаний сонник.
Удома він відкрив навмання сторінку і прочитав, – Сміття – безглуздість чого-небудь. Будь то роботи, мрії, життя. Повна і беззастережна безглуздість.

Більше він ніколи не намагався що-небудь опублікувати.
Навіщо? Нарешті він зрозумів іронію сенсу життя, його просто нема. Усе несерйозно, і життя наше, і все що в житті нашому, і все що було, і все має бути, і все що створиш у муках душевних. Бо як помреш, залишиш у спадок цьому світові тільки сміття, пардон, своє мертве тіло, (сміття, яке підлягає утилізації), і пам’ять, хорошу чи погану, (що, скоріш за все теж сміття, і теж із часом підлягає утилізації).
Петренко знав, що йому робити. Буде просто жити, так само, як і жив раніше. А коли він стане зовсім старим, одного разу він збере всі свої старі зошити. Усі до одного. Усі, в які він вклав свою хвору, нікому не потрібну душу, і просто розпалить ними грубку.
А коли вогонь добре розгориться, він погріє біля цього вогню руки.
Погріє руки.