Біжи, Раю

У Емми паморочилося в голові. Їй здавалося, що вона провалюється крізь ліжко, під землю, до мерців. Вона вмирала. Це почуття було знайоме, але щоразу лякало. Коли в сорок вісім років в неї діагностували онкологію, Емма подумала, що це злий жарт долі. Адже вона завжди тримала себе у формі, їла лише корисну їжу, практикувала йогу. Та спочатку у неї народилася хвора донька, а тепер вона сама вмирає. Зараз її серце стукало десь у животі, а все тіло тремтіло. Ці панічні атаки робили життя нестерпним, але підтверджували, що воно ще живе. Вмирати вона не хотіла. Клацнула вимикачем, покликала Раю. Голос не слухався, з легень виривався свист. Світильник над ліжком засвітився і згас. Раптом сонну тишу прорізав дивний скрегіт. Так працюють незмащені механізми, які потребують уваги майстра. Тільки механізм був величезний та старий.

— Ма, там, там… — схвильовано закричала Рая, що вбігла в двері. Вона була боса, чорне коротко стрижене волосся нагадувало голки їжака. Дівчина вказувала на чорний прямокутник вікна. Все небо, на скільки вистачало погляду, закрила дивна штука, схожа на гігантське колесо. І це колесо крутилося і скрипіло. Тіло Емми нарешті почало її слухатися. Вона підстрибнула на ліжку, схопила дочку і забігла у ванну, зачинивши двері на клямку. Все ще не вірячи тому, що побачила, Емма просиділа там, обнявши доньку, дуже довго. Телефони були в іншій кімнаті, та й дзвонити не було кому. Чоловік покинув золотокосу Емму, коли їх доньці було всього 4 роки. Це сталося після того, як лікарі поставили їй діагноз «аутизм», з приписом «легка розумова відсталість». Мати і донька жили разом усе їхнє життя, усі двадцять п’ять років, не залишаючи одна одну надовго.

Почулися кроки в коридорі, але вхідні двері були точно замкнені. Коли у ванну увійшли два незнайомці, обидві жінки перебували в напівпритомному стані. Чужинці по-господарськи озирнулися, проте агресії не виявляли. Перший був кремезний сивий чоловік на вигляд років п’ятдесяти, чомусь із синцем під правим оком. Інший молодший і нижчий, темноволосий, у червоній куртці. Він заговорив першим:
— Мене звуть Еван, а це Джо Сонцеподібний. Ми трохи побудемо тут, поки наш транспорт буде на ремонті. Тон, яким це було сказано, не викликав заперечень, але і не був загрозливим.

Наступного ранку, що настав після довгої безсонної ночі (Емма не змогла заснути в присутності цих чужинців), прибульці начебто почали збиратися. Але потім передумали. Джо Сонцеподібний, свердливши старшу жінку поглядом, заявив, що ремонт затягнеться, але переживати не варто.
— Ти, Еммо, будеш тут із донькою, поки ми працюватимемо у дворі. Не треба хвилюватися, — перебив він її переляканий погляд, нічого з твоєю роботою не стане, скажеш в офісі, що захворіла. (Емма з жахом зрозуміла, що в цей момент її думки були про те, як сприймуть відсутність директора підлеглі). —І не думай про втечу, це неприйнятно.

Сонце тим часом тільки піднімалося над сонним містом, ніби нічого особливого минулої ночі не сталося. Емма кивнула і визирнула у вікно. Вона побачила випалене коло на траві, невелике, пару метрів у діаметрі. Воно точно описувало старенький білий «жигуль» без номерів, якого раніше тут не було. Оце і є їх прикриття, подумала жінка.

Чужаки тим часом господарювали на кухні. Вони перенюхали банки, висипали з пачок крупи та пластівці на стіл. Зацікавилася кавою. Еван, який поряд із величезною тушею Джо Сонцеподібний виглядав на зразок зброєносця, наказав приготувати «це». Він спробував майже киплячий напій і передав чашку напарнику. Емма інстинктивно відсахнулася, коли побачила, що в чорній глибині чашки разом із білою стелею відбивається якась дивна істота із сірою шкірою. Треба тікати. Але як? В кого просити про допомогу?

Годинник на кухні відміряв хвилини і ковтки. Еван вказав він у бік дороги: «Он, дивись, їде твоя допомога».
Справді, з боку міста їхала машина Ольги. Це була сувора жінка, доглядальниця Раї. Вона дивилася за нею, поки Емма працювала. Напевно, вона не додзвонилася до неї, то вирішила приїхати сама. Не встигла Емма додумати цю думку, як із «Таврії» буквально випав якийсь незнайомець. У нього з голови стирчав величезний ніж. Вочевидь, він був мертвий, але йшов, ніби його смикали за невидимі ниточки, неприродньо повертаючи ноги і закидаючи руки.

Емма закрила рота руками, відчуваючи нестерпну нудоту. Рая дивилася на машину радісно, наче ще сподіваючись, що ось-ось вийде Ольга і звично пригостить смаколиками.

Тим часом, з боку городу до них уже шкутильгав їхній сусід Ной. Придивившись, Емма побачила, що той теж неживий. Його очі були розплющені від жаху, але в них не було ні іскри життя. З рота текла кров. За ним слідувала його дружина, яка в останні десять років була прикута до ліжка. Немов лялька на ниточках, вона механічно переставляла паралізовані ноги, закидаючи голову набік.

— Підійшла ваша допомога, — промовив Джо, навіть не дивлячись на дивну процесію у дворі.

Емма скрикнула, а Рая затулила вуха руками. І тут мерці враз повернули голови. Так само одночасно їхні роти відкрилися і закрилися в німому крику. Вони рушили у бік будинку. Емма відчула, ніби ноги приросли до дерев’яної підлоги. Це страшний сон, це кошмар, який ось-ось закінчиться, треба тільки як слід постаратися і прокинутися… Далі був провал, начебто вимкнули світло і знову ввімкнули. Коли вона опритомніла, сонце вже сяяло в зеніті. Стояв спекотний полудень без подиху вітру. Чужинці ремонтували свій апарат. Весь світ за їхнім парканом ніби завмер, зіщулився і зник. Наче на всій землі лишилися тільки вони з Раєю. І ці двоє.

— Ось, — сказав Еван, не обертаючись. Ось що буває з тими, хто думає про допомогу чи втечу. Ви будете тут, доки ми тут. А не то… Він звернув свій погляд у бік дерева, і воно почало димитися та пускати іскри, наче запалили феєрверк. Рая засміялася і заплескала в долоні, адже вона любила вогники.

…Наступного дня чужинці так само хазяйнували у дворі та будинку, стягуючи необхідні інструменти для лагодження своєї тарілки. Тепер «жигуль» все більше і більше ставав схожим на щось округле. Біла фарба ніби полиняла, вицвіла, з-під неї проглядав обпалений місцями метал. Колеса провалилися всередину, набувши контурів ілюмінаторів. Загалом цей пристрій виглядав як малюнок п’ятирічної дитини, яка хотіла намалювати машину, але вийшла черепаха на колесах.

Сьогодні Джо Сонцеподібний виглядав жахливо. Шкіра лахміттям звисала з шиї, рук і щік, оголюючи сірувату плоть. Він увесь час мовчав, зрідка зиркаючи у бік переляканих жінок. Еван теж працював мовчки. Лише коли Джо зачинився в будинку, засвистів так пронизливо, що в обох жінок заклало вуха. Дім за декілька секунд спалахнув, мов від беззвучного вибуху. Емма впала, де стояла. Коли вона піднялася на ліктях, то побачила купу білого попелу. У повітрі ще висіло сморід як від горілого пластику, хоча будинок був кам’яний. Їхня хата згоріла вщент. І той Джо, хай йому трясця, теж. Емма беззвучно заплакала, побачивши, що її домівки більше нема. Рая витирала сльози матері брудним рукавом і теж схлипувала.

— Напевно, вони так самознищуються, коли підходить їхній кінець, — подумала Емма і прикрила повіки. От і нас так скоро… «Ми тут, поки що ви тут», — так сказав той, інший? Вона подумала, що краще вже смерть, ніж весь час тремтіти, як осиновий лист. Розплющила очі і побачила замурзане обличчя дочки. Хоч би її врятувати, а більше нічого і не потрібно. Нехай вона, Емма, помре, але Рая залишиться. Їй допоможуть люди. Аби тільки вона встигла.

— Раю, люба моя, я зараз побалакаю з тим чоловіком, а ти побіжиш у бік міста. Я тебе потім дожену. Ти зрозуміла? Повтори.
—Я біжу, ти доженеш, — повільно промовила молода жінка.
Емма кивнула.

Сонце доживало цей день, ховаючись за темною хмарою. Зловісна тарілка-жигулі поступово набувала все більш округлих форм. Еван стояв, обпершись на стовбур обгорілого дерева, і мовчки дивився на неї. Емма з жахом відзначила, що в нього теж почала сіріти шкіра. Вона легенько підштовхнула дочку у бік хвіртки і крикнула прибульцеві:

– Слухай, як тебе там, Еван чи Ейвон. Ми тут люди мирні, не хочемо ніяких конфліктів. Але якщо про тебе дізнаються з уряду, то можуть змусити здати твою штуку на техогляд, або на металобрухт. І тебе також почнуть досліджувати. Бо поки ти тут стоїш, то наші вже фотографують тебе з орбітального супутника… Емма запнулася, бічним зором проводжаючи самотню постать дочки, що бігла вулицею. І тому ти… повинен… негайно…

Еван дивився на Емму, не відводячи погляд. І тут вона відчула, як по краплині з неї витікає життя. Наче вино виливають на землю. Наче гасять у хаті вогні, від найбільш віддаленої кімнати до ґанку. Заплющила очі і приготувалася. Зараз. Просто зараз вона помре, але її смерть буде не марною. Лиш би Рая встигла.

І тут Емма крізь морок забуття почула якийсь потойбічний скрип і скрегіт. Наче незмащений механізм, який потребував уваги майстра. Відкрила очі, і з жахом побачила себе у кріслі, перед екраном, у якому дріботіли білими іскрами зорі.

— Ну що, полетіли дивитися твій супутник, — почула вона десь поряд голос Евана, і знепритомніла.