Любляна, або життя прекрасне!

Все почалось з війни. Війна — це коли у твій будинок летять бомби, на вулицях лежать тіла людей, всюди багато крові, яка яскравіша за ту, котру нам показують в кіно, а в окупованих містах починається холера.

Коли в тебе більше немає дому — це боляче. Коли твій чоловік говорить, що більше тебе не кохає — це боляче, хоч і менше. Взагалі, за два місяці військових дій було багато болю. І від нього хочеться тікати. Ми з Кірою вирішили тікати, бо нічого більше тут не тримало. Власне, ніхто більше не тримав. Коли однієї ночі п’яний коханий сказав: «Якби у тебе була гордість, ти б пішла», — вона пішла. Зібрала речі, взяла за руку десятирічну доньку, домовилась зі знайомими в Іспанії, посадила нас у машину і пішла. Точніше, поїхала.

Першою сусідньою країною була Угорщина. Країна, яка зрадила всю Європу у Першій та Другій світових. Країна, яка зрадила весь цивілізований світ і зараз. І в цю секунду вона купує газ за рублі. Ми їхали 7 годин, слухали нашу музику, курили у вікно і плакали. На всіх наших блокпостах, коли хлопці запитували, куди ми їдемо, ми плакали. Ридали, волали, вили. В цьому місці я припиняю писати, щоб погуглити ще синоніми цього дієслова. Рюмсали, нюняли, голосили. Так, цим ми займались впродовж всіх автострад Угорщини. До речі, єдина країна Європи, котра брала в нас гроші за пересування автобанами.

Але крім країни, були ще й люди. На одній із заправок я не змогла розрахуватись картою за вхід у вбиральню. Я притискала її до сенсора, де був намальований знак карти і безконтактної оплати. Такий знак, як вай-фай. Але воно не працювало. Через кілька хвилин я відійшла в бік, щоб пропустити людей, які стояли позаду. За мною був чоловік, що пропустив у вбиральню свою дружину, дитину, а потім приклав карту, показав мені зелену стрілку і сказав: «Проходь». Я подякувала англійською, яку він не розумів, зайшла в кабінку і розплакалась. Його вчинок коштував 100 форинтів.

Бути біженцем це принизливо. Не мати змоги пояснити свої елементарні потреби — це принизливо. Це все тиснуло. На мене тиснуло ще й кохання. Те кохання, яке ти відчуваєш, але не розумієш. Знаєш точно, що хеппі енду не буде з доволі об’єктивних причин, але не можеш припинити. Те кохання, в якому не можна розчинятись, не можна весь час думати, і тим більше не можна вигадувати імена дітям, від чоловіка, котрий ніколи цього не захоче. Але я це робила. Довгий час я трималась за цю ілюзію, як за останню соломинку, що з’єднувала мене з моїм колишнім життям. Я це робила аж до прибуття у Любляну.

Столиця Словенії виявилась розміром і устроєм з моє рідне місто — далеку периферію на Заході рідної країни. Ми зняли номер у спальному районі, хоча насправді все місто було, наче спальний район. Це був дешевий хостел, зі спільною душовою на два номери. В самому номері було двоповерхове ліжко, внизу повинні були спати ми, а на горі — Єва. Єві було десять, вона ніколи не називала мене тіткою, а лише на ім’я, і вона раділа, їй все подобалось.

Сидячи на ліжку Кіра мала необережність спитати, як я. Не хотілось відповідати, і я пішла в душ.

Кажуть, водичка змиває поганий день. Але того вечора водичка змила більше. Я розглядала плісняву на стелі поки істерика не опанувала мене повністю. Я задихалась, в очі, рот та ніс потрапляла вода, руки трусились. Відчула страшенну слабкість. Потім у мене заніміла половина обличчя і дико заболіла голова. Почало сильно нудити. Я не могла кричати, а потім все потемніло і я сповзла по стінці вниз.
Таким чином я опинилась мертва, гола, на брудній плитці душової в хостелі незнайомої країни. Я не отримала Оскара, чи навіть Пулітцера. Не заспівала жодної колискової, не відкрила таємниці Бермудського трикутника, жодного разу так і не приготувала борщ.

Приблизно за годину Кіра увійшла в душову. Двері там не замикались, тому проблем не виникло. Вона кричала, вона дуже гучно кричала кілька секунд, а потім замовкла. Кіра думала, що робити. Що робити з трупом сестри у чужій країні? Її втомлена донька міцно спала.

Кіра дістала з валізи спальник, якимось чином запхнула мене туди, було не надто важко, бо я ще не встигла охолонути. І через якийсь час сестра стягнула мене сходами з третього поверху, та заховала у багажник. Звідти я добре чула, як уже вранці Кіра розповідала своїй Єві, що я поїхала додому, бо не змогла. Єва повірила, бо як же не повірити мамі.

Ми їхали через Італію, зупинились в Мілані на ніч. Я весь час була у багажнику. Я, звісно, не відчувала нічого, і це було боже благословення. Кажуть, після смерті з людьми трапляється те, у що вони вірять. От моя мама обов’язково потрапить в рай, адже вона щонеділі ходить до церкви. Моя знайома буддистка, котру вбили в перші дні війни, переродилась в коня. Бо вона дуже любила коней. А я не вірила ні в що. Тому й лежала в спальнику в багажнику машини.

На наступний день я почала смердіти. Єва запитувала маму, що це за запах. А Кіра просто відкривала вікно сильніше, і говорила, що так пахне загниваюча Європа.

Наступна зупинка була у французькому місті Гренобль. Я не бачила, але чула. Кіра вголос дивувалась красі, описувала це місто, як середньовічну маленьку фортецю, котра вилізла з книги дитячих казок. Судячи з того, як вона лаялась за кермом, вулички були з одностороннім рухом. Судячи з шуму за вікном, поруч була річка. Або й море. Я подумки сварила себе за те, що не вчила в школі географію. Моя вчителька з цього предмету — Ірина Павлівна, була рідкісною сукою. Вона запізнювалась на урок, інколи приходила під шафе, і постійно чіпляла своїми довгими нігтями шкільну дошку, коли щось писала крейдою. І задавала малювати контурні карти. На кожен урок. На той час цього було достатньо, щоб ненавидіти її.
Ніч в Греноблі була важкою. Було дуже жарко, і я уже опухла. Здавалось, от-от порветься спальник, і я витечу з машини.

Але найстрашніше, для Кіри звісно, було на кордоні з Іспанією. Якби поліція нас зупинила, вони б перевірили багажник, і неодмінно запитали б.. А цих питань не потрібно було. Тому, коли я почула звук поліцейських машин позаду, машина рідко пришвидшилась. Звісно, їдучи по трасі, далеко не втечеш, тому зовсім скоро ми повернули в бік, а потім кружляли якимись вуличками. Нарешті машина зупинилась, і я почула, як Кіра щось пояснює людям, котрі не володіють англійською. Вони просили документи й гроші, потім щось гучно кричали, а потім я почула, як Кіра зачинила вікно і почала плакати. Це були не поліцейські, а люди, котрі ними представились. Вони не відкрили багажник, що було добре, але вони вкрали в неї всю готівку.

Коли ми доїхали до маленького міста на Півдні Іспанії, Кіра вийшла з машини та почала говорити з кращою подругою нашої мами, котра її зустріла — Оленою. «Ми втекли від війни, але моя донька голодна, мої гроші вкрали, а в багажнику труп моєї сестри, який я везу зі Словенії. Треба викопати могилу, і заїхати до поліції. Але спершу я вип’ю вина».

За пів року до цього я була у ворожки, і вона сказала, що я житиму за кордоном. Це було дивно чути, адже я не мала ні можливості, ні бажання, переїжджати. Видно, вона сказала не все.

Всі зібрались в Олени. Посеред її двору стояла розкішна, велика клумба. Батьки були на відеозв’язку, був присутній також знайомий священик, що давно переїхав до Іспанії. Він відспівав. Мене закопали.

І лише коли на мою могилу впала остання жменя землі, мені подумалося, що життя — прекрасне!