Містерії осінньої ночі

Навіть в сяйві осіннього сонця темний двоповерховий будинок виглядав моторошно, якось лячно. Затінений пожовклими деревами старовинний та величезний він височив на околиці маленького містечка. Відразу за ним виднілася невелика церква й занедбаний цвинтар повний плит з датами минулого століття. Після скромної церемонії саме в цьому домі з вузькими вікнами куди здається і світло ледве потрапляло мав оголошуватися заповіт Лідії Михайлівни. Від цієї думки сироти бігли шкірою. Я йшла останньою та тишком оглядалась, серед нечисленної компанії знайомим мені був лише адвокат Іван, який декілька днів назад повідомив про смерть бабусиної подруги та запросив приїхати. Він спілкувався приязно, але в чому справа так і не сказав.
Нас провели заплутаними, тихими коридорами де аромат свіжих квітів не міг затьмарити запах схожий на нафталін змішаний з гвоздикою. Стіни у вицвілих шпалерах тісно заставлені різноманітними шафами, а підлога то там, то сям вкрита витертими килимами. Здавалося це не оселя, а крамниця антикварних меблів. Коли ми дісталися приміщення схожого на кабінет я полегшено зітхнула, бо непогано б посидіти. Хвилюючись раптом кросівки видаватимуться недоречними на церемонії необачно вирішила взутися в гарні, але жахливо вузькі чорні туфлі на низьких підборах.
Кімната була просторою та світлою, величезний письмовий стіл біля вікна завалений різними дрібничками — книжки, журнали, викройки хаотично вкривали його лаковану поверхню. Адвокат дещо метушливо влаштувався на стільці з високою спинкою і запитально подивився на захаращений простір ніби прикидаючи чи можна туди покласти свої папери. Мить вагання і він вирішив що діло того не варте, залишив аркуші в руках та прокашлявся. Присутні жваво розташувалися на нечисленних місцях для сидіння. Тендітна дівчина з коротким вугільно-чорним волоссям і блідою шкірою втупила величезні, перелякані очі в юриста та аж зіщулилась на потертому кріслі. Огрядний та рум’яний чоловік невимушено посміхався, тримаючи за худорляву руку дуже гарну білявку, яка педантично розправляла складки на простій, проте вишуканій чорній сукні, вони зручно розташувались на низенькій канапі. Дуже худий чоловік середніх років з сивим майже по плечі волоссям вільно вмостився на кріслі біля парочки й повсякчас кидав нетерплячі погляди на Івана. Єдиний стілець зайняв кучерявий хлопець в темному худі, він сидів на краєчку сперши руки на коліна та зацікавлено дивися в телефон, не звертаючи жодної уваги на присутніх. Попрощавшись з мрією хоч трохи відпочити я стала біля стіни, по черзі піднімаючи ноги які на щастя прикривала довга сукня. Адвокат прочистив горло й нарешті урочисто почав:
— Маю оголосити останню волю Моркан Лідії Михайлівни.
Кучерявий хлопець відірвався від екрана та огледів кімнату, нібито не розуміючи як він тут опинився. Побачивши мене, кивнув та швидко підірвався з місця. Зніяковіла, я з вдячно посміхнулась та блаженно влаштувалась на стільчику.
— Моїм онукам Мелані, Лілії та Марку я залишаю по п’ятдесят тисяч доларів кожному, — повідомив Іван, а рум’яний чоловік на канапі почервонів ще більше і став гармоніювати з килимом на підлозі. Обидві дівчини сприйняли цю новину спокійно, хоча брюнетка трохи зблідла. Молодик що поступився мені місцем, певно Марк, легенько посміхнувся.
— Онуці моєї подруги Ларисі залишаю всю свою колекцію одягу й тисячу доларів, в пам’ять про товаришку, — промовив повірений та подивився на мене, а разом з ним і всі присутні. Недоречно зашарівшись від такої уваги, я втупилась у підлогу.
— Моєму молодшому братові Кирилу залишаю статуетку хлопчика з конем та репродукцію картини “Звільнення Андромеди”, як палкому шанувальнику мистецтва та прихованих сенсів, — прочитав Іван і вже збирався продовжити коли сивочолий чоловік запитав сухим, скрипучим мов наждачний папір голосом:
— Ці речі чогось варті? — він вимогливо вп’явся в юриста.
— В грошовому еквіваленті декілька тисяч гривень, — терпляче пояснив той, — проте вони в гарному стані й мають культурну цінність, — заспокійливий тон на Кирила вочевидь не подіяв на Кирила. Спадкоємець підірвався на ноги, його ніздрі загрозливо роздувалися, а сині очі палали.
— Клята стара відьма, дітям хвойди та вбивці залишила все, — показав довгим жовтуватим пальцем в сторону крісла, — навіть якусь дівку з вулиці не оминула, — погляд сповнений люті перепав й мені. — А рідному брату, зась, вперта карга, — він відкинув з чола довге волосся і продовжував стояти виклично дивлячись на кожного по черзі.
— Кирил, вгамуйся, — Марк підійшов до нього та поклав руку на плече. Але той негайно скинув її з ще більшим обуренням заволавши:
— Я буду це оскаржувати! Вона не тямила коли писала таку маячню, — чоловік гнівно втупився в Івана, — як взагалі можна було таке завіряти нотаріально. Я подам до суду!
— Прошу зберігаймо спокій, — аркуші в пухкеньких долонях адвоката тремтіли мов листя на вітру, але він рішуче продовжив, уникаючи дивитись на Кирила.
— Моїй компаньйонці Ірині я залишила свій будинок в подяку за чесну службу, — білявка тихо ахнула, а її рум’яний супутник розгублено озирнувся. — Всі документи оформлено місяць назад, помилки тут нема, — знизив плечима повірений.
Кирил на мить заціпенів, а потім голосно вилаявся.
Блондинка вибачливо подивилася на мене та сказала повіреному мелодійним сопрано:
— Іван Мирославович, продовжуйте, будь ласка.
Той з вдячністю подивився на неї та озвався:
— Дякую, Ліля. По спадщині це все. Проте є важлива умова для її отримання.
— Умова? — рум’яний чоловік розгублено підняв широкі брови.
— Саме так, свою частину спадку отримає той хто залишиться в домі до завтрашнього обіду, а сьогодні вночі відвідає декілька церковних служб присвячених пам’яті Лідії Михайлівни, — невимушено виголосив адвокат, складаючи папери в шкіряний портфель.
В кімнаті запанувала тиша. А він заспокійливо додав:
— Не хвилюйтесь церква тут за рогом, далеко йти не треба.
— Тобто нічні служби вас взагалі не бентежать? — брюнетка з коротким волоссям, нервово смикала краєчок свого чорного піджаку.
— Розумію ваші почуття, Мелано, однак умови є умови, — спокійно пояснив Іван. — Якщо хтось зі спадкоємців порушить їх тобто поїде раніше призначеного терміну або не відвідає служби він втрачає права на спадок. А його доля ділиться між іншими, присутніми тут. Ось розклад служб, — тонкий стосик надрукованих аркушів опустився на край столу.
— А хто буде контролювати виконання умов? — Марк підійшов та взяв собі листок.
— Я, — кивнув юрист, — нова хазяйка будинку не проти нашого перебування тут до завтра, вона поки відсутня. Через годину пропоную пообідати, все замовлено завчасно в місцевому кафе. Їжа невибаглива зате смачна, — він важко встав зі стільця показуючи що оголошення заповіту закінчено.
Я взяла свій розклад і вже збиралась виходити, коли мене покликав адвокат:
— Ларисо, можна на кілька слів? Вибачте, не мав нагоди познайомити вас з родиною, розумієте вони занадто збудженні через ці події.
— Все в порядку, — витиснула я з себе кволу посмішку.
— Для вас підготовлена кімната на другому поверсі, перші двері зліва від сходів. Щодо речей, які залишила Лідія Михайлівна, ви можете їх забрати в будь-який момент, тут номер Ірини деталі можете обговорити нею, — він простягнув мені аркуш з акуратно написаним цифрами. В мене було купа запитань, але замість них я вдавано спокійно кивнула:
— Дякую.
Озирнувшись у дверях побачила як з обличчя адвоката зникла послужлива посмішка, а погляд став тривожним, наче в передчутті небезпеки.

В пошуках свого тимчасового житла біля старих сходів ми зіштовхнулись з Меланою.
— Дивний видався ранок? — вона скорчила занепокоєну гримасу.
— Не типовий для мене, — я посміхнулась.
— Ніч буде ще цікавішою, — дівчина закотила очі, — хто б міг припустити що бабуня таке придумає. Знаєте вона завжди цікавилась всім містичним, ми разом з нею час від часу влаштовували спіритичні сеанси. Іноді могли поворожити на картах чи кавовій гущі, я не зустрічала людини котра ліпше бабуні могла розтлумачити побачене, знаєш всілякі знаки, образи, — на її обличчі промайнула легка посмішка. — Але щоб служба вночі, таке вже занадто навіть для неї.
— Ніколи не опинялася в церкві так пізно, якщо чесно трохи лячно.
— Еге ж, особливо з Кирилом під боком, — Мелана зітхнула. — Вибачай за цей концерт в кабінеті, бабця ніколи не приховувала своїх намірів, не розумію чого так заводитися, — вона провела тонкими пальцями по короткому волоссю від чого воно кумедно наїжачилось. Я промовчала і вже збиралась підійматися вузькими сходами, коли до нас підійшла білявка. Вона люб’язно посміхнулась та повернулась до мене:
— Ви Лариса, вірно? — до її гарного обличчя приклеївся вираз ввічливої цікавості.
— Лора, давайте на ти — поправила я.
— Іван Мирославович не встиг нас познайомити, я Ліля, а це моя молодша сестра Мелана. Сподіваюсь тебе не надто збентежили наші родині чвари? — вона підняла ретельно доглянуті брови.
— Та ні, — я стиснула плечима, — насправді це неочікувано, адвокат тільки вчора мене сповістив. Якби він попередив що збереться лише сім’я, то я б не стала приїздити.
Ліля з розумінням посміхнулась заговоривши діловим тоном:
— Наш дід не надто тактовний, особливо коли лютує, — блондинка зітхнула і поправила ремінець годинника на тонкому зап’ясті.
— А це трапляється часто, — підхопила Мелана, — він аж занадто полюбляє кричати всіляку гидоту, — вона скривилась та сперлася на дерев’яні поручні.
— Хоч ти не починай, Мелі, — старша сестра кинула на неї застережливий погляд.
— Та ну, Лора сама скоро дізнається, то краще вже від нас ніж трагічну версію Кирила, — відмахнулась дівчина та ігноруючи роздратовану сестру драматично розказала — ми сестри лише через батька, татусь у нас волелюбний птах, не вважав шлюб перепоною для розвитку особистого життя, — Ліля скривила акуратно нафарбовані губи. — Він зраджував з моєю мамою та деякий час спокійно жив на дві родини. Коли мама Лілі дізналась вона застрелила обох.
— Мені шкода.
— Бабуся взяла над нами опіку і ми росли разом, мені було три, а Лілі чотири.
— А що сталося з вашою мамою? — я подивилась на бліду дівчину.
— Потім вона застрелилась сама, усвідомивши скоєне, — вона відвернулась, щоб поправити квіти на маленькому столику, біля сходів, а сестра ніжно подивилась на неї.
— Тож хоч ми тут ні до чого, дідусь повісив на нас свої мерзенні образи й вічно їх витягає коли не в гуморі, — похитала головою Мелана. — Тому по можливості не звертай уваги на нього.
— А от це правда, — Ліля витиснула з себе кволу посмішку, — пішли переодягнемось, якраз покажемо Лорі кімнату.

Спальня була маленька, тісно заставлена, визначити її стиль виявилось неможливим, здавалось сюди принесли меблі які просто не помістились в інші місця. Запах нафталіну та необжитого приміщення не встиг вивітритися через широко відкрите вікно, зате холод проник без проблем. Та все ж приємно повалялась на ліжку, застеленому ковдрою з клаптиків й трохи розібрати робочі чати, така рутина дозволяла забути дивну ситуацію в якій я опинилась. З одного боку ідея залишатися тут на ніч ще брати участь в тих дивних службах захвату не викликала. Але безплатно дістати купу вінтажного одягу та грошей для мого шоуруму зайвим не буде. До того ж це бабусина подруга й отак поїхати геть було б якось грубо. Соромно визнати це навіть перед собою, але саме думка про одяг найсильніше впливала на мене, бабця завжди казала що її колежанка мала гарний смак та купу коштів на втілення своїх модних амбіцій, тому я вже уявляла які скарби на мене чекають в тих старезних шафах розкиданих повсюди.
Перевзувшись в зручні кросівки я не без зусиль знайшла їдальню, де вже всі зібрались. Довгий стіл заставили різноманітними наїдками. Перед обідом Ліля познайомила мене зі своїм чоловіком Миколою, який не зважаючи на сумний привід сяяв життєрадісністю і рум’янцем.
За трапезою розмова не клеїлась тож в пошуках безпечної теми білявка промовила до мене:
— Лора, а чим ти займаєшся, десь працюєш?
— В мене свій шоурум вінтажного одягу, — кивнула я.
— Цікаво, в такому юному віці мати вже свій бізнес, — в тоні Миколи промайнули дещо зверхні наративчики.
— А чому б ні? — Марк дружньо посміхнувся.
— Клас, а я ще завважила твою незвичайну сукню, — очі Мелани заблищали, — це з твого магазину?
— Так, ми з помічницею знаходимо одяг певних років, приводимо до ладу за потреби, а потім продаємо.
— Як ті коршуни які розривають секонди? — набундючився Кирил.
— Сподіваюсь ні, — кинула я і подумала що дочекатись завтрашнього дня буде важко.
— А як же енергетика речей, вплив колишніх власників? — серйозно та суворо уточнила Мелі.
— Сестра дуже цікавиться такими речами, — стишено пояснив Марк.
— Наскільки відомо поганих випадків не ставалось, — я знизила плечима, але її здається така відповідь не задовольнила.

Перша служба мала відбутися о сьомій вечора, тому мені хотілось покопирсатися в гардеробі. В коридорі напроти моєї кімнати саме стояло кілька підхожих шаф. Відкривши першу я ледве стримала вигук, там зберігався верхній одяг в доволі гарному стані: пальта, тренчі, шкіряний жакет та замшева куртка. Все добряче пропахло нафталіном, проте втриматись було неможливо, я дістала замшеву куртку та стала ретельно роздивлятись. В коридорі почулись легкі кроки, а потім крик:
— Що діється? — Ліля з розгніваним обличчям ледве не бігла до мене. На шум зі спальні напроти вигулькнула голова Мелани і здивовано подивилась на нас.
— Хотіла глянути речі, — я притиснула куртку до себе почуваючись злодюжкою.
— Ой, я не мала кричати, вибачай, — дівчина взяла куртку в мене з рук й розгладивши складки обережно повернула назад в шафу. — Просто бабуні щойно не стало, розумієш нам важко дивитися як хтось чіпає її одяг, — вона рішуче закрила скрипучі дверцята, які знов відкрилися. — Може продовжиш коли вся рідня роз’їдеться?
— Звісно, щось не подумала, вибач, — кров прилила до моїх вух, а обличчя аж пашіло.
— Ліль, хіба є різниця? — Мелана підійшла до нас, — це ж просто шмотки, може й ми собі захочемо щось взяти. Ти ж не проти? — вона подивилась на мене.
— Та ні.
— Все потім, зараз не час, — суворо глянула Ліля на сестру та сильно натиснула на дверцята, щоб нарешті їх зачинити.

В освітленій самими свічками церкві пахло ладаном, ще чомусь сіном, батюшка огрядний літній чоловічок проводив службу близько двох годин. Весь цей час довелося стояти і це аж ніяк не сприяло духовному піднесенню. На дворі оксамитова темрява де-не-де розганялась місяцем що вигулькував з-під хмар. Від храму до дому петляла занедбана алейка, повна пасток у вигляді дрібних, а іноді не дуже камінців чи то неглибоких ям. Марк йшов зі мною і Мелі присвічуючи телефоном, попереду нас яскраво сяяв ліхтарик у високо піднятій руці Миколи який підтримував під руку дружину. Позаду Кирил щось стишено торочив адвокату, той морщився ніби побачив рахунок після відвідин дантиста.

Втомлені та зголоднілі всі повертались у темний, тихий будинок. Перекусивши смачними канапками, припасеними завбачливою Лілею я вирішила піти до себе, залишивши родину у вітальні на другому поверсі. Здобувши на кухні термос з чаєм й зручно вмостившись в кімнаті з наміром трохи почитати, я все ніяк не могла зосередитись. Чужий та незнайомий дім вночі наповнювався загадковими звуками, скрипами та шурхотінням. Здавалося по коридору постійно хтось скрадається і все це під акомпанемент вітру, що скаженіло скиглив на вулиці. Я вже потягнулась за навушниками, коли почувся голос, від якого моє волосся стало дибки:
— Геть, геть, ти не гідна мого спадку, дурна дівка! — повний злоби вигук, а за ним протяжний скрипт розірвати на шматки осінню ніч. Почувся вереск та глухий стук мовби хтось впав.
Я швидко вибігла зі спальні та побачила, як бліда Мелана притиснувшись до дверей сусідньої кімнати сидить прямо на підлозі й нестямно дивиться на відкриту шафу. З іншого кінця коридору летіла Лілія, а за нею Марк.
Дівчина підійшла до молодшої сестри й погладила її по голові, Марк допоміг їй встати на ноги.
— Що трапилось? — розчервонілий Микола підійшов до шафи й закрив дверці, а потім сперся на них, відсапуючись.
Налякана дівчина говорити нічого не могла, тому довелось мені.
Кирил відсторонивши Колю від гардероба зі скрипом відкрив дверцята та з цікавістю зазирнув туди, пару хвилин попорпавшись він знизив кістлявими плечима:
— Нічого нема.
— То все бабця, не хоче, щоб я отримала ті гроші, — Мелі ледве не плакала спираючись на руку Марка. Той скептично подивився на неї.
— Якби не хотіла, то не заповіла б, — його голос заспокоював, — Ліль, принеси води, будь ласка. Лора, якщо не важко посидь з Мелі поки їй не стане ліпше.
— Не треба зі мною няньчитися, — зуби дівчини вибивали чечітку, але погляд був рішучий. — зараз же поїду звідси, не хвилини не залишусь. Заради грошей я на себе гнів бабусиної душі накликати не хочу.
— Допомогти тобі зібратися? — таким дбайливим Кирила я ще не бачила.
— Зай, не поспішай, це певно від перевтоми чи може жарт, — невпевнено припустила Лілі.
Адвокат схвильовано прокашлявся та підійшов ближче до спадкоємиці:
— Мелано, мушу вас попередити, у разі від’їзду ви втрачаєте всі права на свою долю, це значна сума, не варто приймати імпульсивне рішення засноване на химерному випадку.
— Тут нема ніяких привидів чи духів, певно хтось вирішив дурнувато пошуткувати, — Марк суворо подивився на всіх присутніх. — Давайте без такої дічі.
— Можемо залишитись в моїй кімнаті до наступної служби, — я легенько потягнула за холодну руку дівчину і на щастя вона піддалася. На мить мені здалось що Кирил знов вибухне, але минулося.

Мелана скрутилась клубочком під строкатою ковдрою та здається задрімала. Важко пояснити чого, але закриватись не хотілось, з прочиненими дверима видавалось спокійніше. Після химерної ситуації сон взагалі не йшов, до того ж трафік в коридорі не спадав. Спочатку рум’яний Микола пройшов повз здивовано зазирнувши в спальню.
— А ви чого не зачиняєтесь? — стишено прошепотів.
Я кивнула в сторону Мелани й притиснула палець до губ. Він похитав головою та пішов назад.
Після нього завітав Марк, правда не до нас, а до шафи. Схоже хлопець хотів перевірити її ретельніше, але я вчасно вигулькнула з кімнати схопивши його за руку.
— Мелану розбудиш, дверцята скриплять, — застерегла я.
— Єє, точно, — той розгублено посміхнувся.
Близько другої години ночі навідалась Ліля. Вона рухалась тихо та граційно, а в руках тримала стакан води.
— Принесла Мелі, — пошепки пояснила дівчина і вільною рукою поправила білий шовковий халатик. Поставивши воду на туалетний столик вона як і брат пішла до шафи.
Як медом намазано я подумки закотила очі.
Лілі відчинила дверцята які важко заскрипіли та почала оглядати шафу. В тьмяному світлі місяця що пробивався в маленьке віконце інспекція продовжувалась пару хвилин.
— Нічого не розумію, — вона скривила маленький носик добряче хапанувши нафталіну. Я подивилась на годинник і вирішила що час будити сусідку та коли повернулась побачила як вона ніби розкуйовджене совеня зиркає по кімнаті.
— Ви нічого не знайшли? — в хриплому голосі лунали істеричні нотки. — Знаю це бабуся, треба їхати геть поки не сталось катастрофи, — Мелана смикала краєчок ковдри та кусала нижню губу.
— Давай збиратися на службу, до того ж зараз ти нічим звідси не поїдеш майже третя ночі, — я подала їй кофту.
— Я побуду на вулиці, взагалі будь-де аби не тут, — скимліла дівчина.
— Почекаєш в церкві, закладаюсь батюшка підготував для нас програму на кілька годин. І це ліпше ніж деінде, погодься.
По її білому чолу пробігла легка тінь, втім вже через мить вона натягувала кофту.

Свічки яскравими острівцями палали в потемнілих від часу, колись золотистих канделябрах. По кутках гуляв примарний вітерець, а перший осінній холод охоплював з головою. Клацаючи зубами я не пожалкувала що накинула пальто. Дивно опинитися в церкві посеред глибокої ночі, химерні тіні скрадливо рухались по стінах, образи з ікон дивилися суворими поглядами зі слабко освітлених кутків храму. Ми стояли в самому центрі великої зали, по всяк час озираючись, бо почуття наче поряд хтось скрадається в ночі повній таємничих звуків не покидало.
Не дивлячись на пізню годину спати не хотілось взагалі, думаю через холоднечу. В цей раз служба тривала години півтори. Зосередитись на ній я навіть не намагалась. Озирнувшись на бліду Мелану, зрозуміла, тягнути нема куди, дівчина не витримає чергового карнавалу привидів.
— Прошу приділити мені трохи уваги і затриматися тут, — я говорила впевненіше ніж почувала себе.
З півтемряви показалося спантеличене обличчя рум’яного Миколи, його дружина кинула на мене здивований погляд, Кирил насмішкувато скривив тонкі губи, Марк зиркнув занепокоєно нічого не сказавши.
— Лора, ви впевнені? Можливо зараз не варто? — адвокат метушливо озирнувся в пошуках підтримки.
— Так, це необхідно, — твердо кивнула, — мова про те хто підлаштував химерні речі, щоб довести Мелану до відмови від грошей.
— Якісь дурниці, — похитала витонченою головою Ліля і вже розвернулась, щоб вийти з церкви, але Марк втримав її за лікоть.
— Знаючи підвищену чутливість спадкоємиці, її віру в потойбічне життя розроблено простий план. В шафу навпроти кімнати дівчини на самий край верхньої полиці поклали телефон, обв’язавши його міцною ниткою. Телефон попередньо поставили на вібраційний режим та встановили спеціальний звук виклику який мав імітувати голос з потойбіччя.
— Але ж шафка відкрилась, — безпомічно пробурмотіла Мелі.
— Ага, це стара шафа варто її хоч трохи зачепити вона зразу відчиняється. Тому нитку прив’язали до крючка з внутрішньої сторони на дверцятах. Коли мобільний завібрувавши впав на завчасно підкладені речі вони легко прочинилися, — я пильно оглянула присутніх, в сутінках церкви їх обличчя здавалися примарливими та блідими.
— Ми оглядали там все і нічого не знайшли, — з сумнівом в голосі протягнув Марк.
— Авжеж, але оглядав її Кирил, залишений без спадку йому хотілося здобути частину коштів для себе, — пояснила я.
— Ти бачив там щось? — онук вимогливо подивися на сивочолого, а той неохоче кивнув.
— Дідько! — вилаявся хлопець, священник що влаштувався трохи осторонь осудливо зиркнув на нього.
— Налаштувати такий механізм міг будь-хто для цього не треба мати ні спеціальної техніки, ні знань. Шафа стояла в спільному коридорі, тому з доступом теж проблем не існувало. Після неуспішної спроби вся задача полягала в тому щоб непримітно забрати єдиний доказ.
— Тому ти залишила двері в кімнату відчиненими? — на мить просяяла Мелі.
Я кивнула:
— В цю ніч непримітна шафка мала неабияку популярність, кожен пройшов повз неї, дехто намагався щось перевірити. Звісно я забрала телефон ще перед тим, — подив промайнув обличчями, — але не хотіла, щоб власник про це знав. Думаю зайвим буде просити кожного з присутніх показати свої гаджети?
— Та за кого ти себе маєш? — Микола гнівно зиркнув на мене. Всі крім адвоката та Марка також не поспішали виконати прохання.
Я зітхнула та дістала з сумочки смартфон в прозорому чохлі й продемонструвала іншим.
— Зразу після інциденту поки Мелана ходила у ванну випав шанс дістати його з шафи. Пароль мені не відомий, але видно від кого пропущений, — я кивнула в сторону Колі обличчя якого стало аж пурпурним. — А заставку можна не коментувати навіть.
— Це всьо підстава! — він бризкав слиною на всі боки, рішуче насувався на мене, на щастя бліда Ліля схопила його за плече.
— Саме Лілія заборонила мені огледіти шафу ще вдень, це видавалося дещо неприродним. Певно ви тоді вже вирішили сховати один з телефонів туди і хвилювались аби його випадково не знайшли. Припускаю ти використала свій мобільний, попередньо встановивши особливий звук виклику на номер чоловіка, все вірно?
Коля закляк на місці, а от його дружина легенько кивнула і опустила очі. Молодша сестра та адвокат ошаліло дивилися на неї.
— Потім прийшла ніби навідати сестру, а сама огледіла шафу, однак там не знайшлося нічого.
— Ліля, як же так? — стишено промовив повірений, а жінка сховала обличчя в тендітних долонях.
— Я б воліла уникнути всього цього, але якщо не помиляюсь десь в будинку підготована нова сценка з привидами аби змусити Мелану поїхати геть.
— Бляха це правда? — Марк стиснув кулаки та підійшов до Миколи.
— Ну і що з того? — виклично кинув він, — ми закон не порушили, а ця все одно приблуда, фіг їй, а не п’ятдесят штук. — Чоловік наткнувся на докірливий погляд дружини і ледве чутно пробурмотів — зай, ну ти ж сама так повторюєш постійно, — здається в мінливому сяйві свічок я побачила як вона закотила очі.
Кирил голосно засміявся, щиро насолоджуючись ситуацією. Марк взяв сестру за плечі та вивів з церкви.
Я віддала телефон розлюченій Лілі й теж вийшла у вітряну ніч. В присмерках виднілися обриси старовинного будинку, який оберігав свої секрети, проте вже не лякав.