***

*** В голові трохи запаморочилося. Так бувало, коли надто різко піднімаєшся з ліжка. Щоб відкрити очі, довелося докласти зусилля. Та коли по них вдарило сонячне світло, ті закрилися як зламані магнітні двері в супермаркеті -Довбані рефлекси.. – крізь сон промямлив парубок і безсило впав в обійми подушок.
Всі намагання ще трохи поспати, накрилися, коли ранкову тишу розрізав аж занадто різкий рев серени. Він нагадував комариний писк, та навіював те саме неприємне відчуття, що й ковзаюча дошкою крейда. Огидно…
Нічого незвичного, усе як завжди.
Злегка відкривши одне око, він заходився намацувати телефона. (Зимові ранки не такі вже й сонячні й життєрадісні, щоб з їх настанням можна було легко розгледіти усякий дріб’язок що розкиданий десь по кімнаті) Врешті решт знайшовши що шукав, хлопець натиснув кнопку, та глянув на заблокований екран.
*Півнавосьму* На екрані висвітилося стандартне оповіщення, телефон як той терорист – погрожував вимкнутися якщо негайно не підключити зарядний пристрій (29) “Самсунг… наче корейска річ, а в найважливіші моменти, наче спеціально встромляє в спину ножа. Нагадайте мені хтось більше не купувати усіляку хрінь у Москві” Світла як завжди не було.
Поки юнак подумки вів свій монолог, екран московського непотребу згас остаточно.
Тож попрощавшись з планами помастурбувати – хлопець потроху підвівся з ліжка і навпомацки, у темряві, почимчикував на кухню – порушуючи надиво умиротворюючу тишу зимового ранку.
“Треба вже купити новий. Може якось нашкребу на Ксяомі. Краще вже дешеве лайно з Китаю. Ніж таке саме, але з Москви” Остання зарплатня прийшла кілька місяців тому, тепер вже грошей не залишилось.
Треба було б економити, але здавалося що все налагодиться, а коли колл центр припинив роботу, то було вже пізно.
Усі работодавці з сайтів або найобують тебе обіцяючу непогану зарплатню і гарні умови праці, або ж найобують обіцяючи всьому навчити , а коли телефонуєшь – інтеллігентно шлють тебе до біса через твою недосвідченість.
Знаєте що таке етикет? Це вміння посміхатися і дякувати. Посміхатися і дякувати, коли з твоїх рук по троху висковзає надія накраще. Вміння розвернутися й піти своїм шляхом, коли хочется випадково впустити на ногу співрозмовника циглину. І хлопець володів цією навичкою досконало. Він телефонував, йому відмовляли. Він відповідав:”Дякую що приділили час. Усього найкращого” І йшов далі, не зрозуміло куди.
Добре коли є родичі яким на тебе не плювати. Попросити хоча б трохи грошей було соромно, але коли на балансі вже другий тиждень як 0, і мама вкотре допитуєтся номер картки, то важко встояти перед спокусою розколотися.
Без них він був просто безпомічний, і саме за це – страшенно ненавидів їх. Та разом з тим був вдячний за поміч.
В кухонних шухлядах майже порожньо. З півкілограма гречаної крупи, трохи картоплі.
Шматок білого хліба” Єдине чого було вдосталь це чаю. Повна коробка. 25 пакетиків.
На тиждень точно вистачить.
Він сидить на стільці вже мабуть хвилин 15. Трохи розвиднілося. Ранковий снігопад у самому розпалі.Він не пам’ятав коли востаннє їв щось м’ясне. Він любив м’ясо, та зазвичай не витрачавсь на нього навіть коли грошей було вдосталь. Приготувати гарнір, а потім перемити купу посуду, й розгрести весь безлад після своїх кулінврних звершень… ні, це занадто. Перейшов на рибу. Оселедець маринований в олії із вареною картоплею та цибулою. Набагато простіше, і нічим не гірше від смаженої курки. Навіть корисніше. А коли взагалі не хочеться нічого робити – варене яєчко зі шматком сала.
Останнім часом довелося увімкнути фантазію, і на заміну свинині й курятині – прийшли картопляні котлети, якщо можна їх так назвати.
Натерту картоплю перемішуєшь з борошном , з тієї липкої і не дуже приємної на дотик субстанції, нашвидкоруч ліпиш колобки, й те що вийшло, відправляєшь на пателню .
Ось і все (взагалі-то добре було б ще вбити туди яйце, та додати якісь приправи , але раптом що, можна обійтися і просто сіллю) Вийшло надиво смачно.
На годиннику вже майже дев’ята. Після недовгих роздумів, він вирішив що поки що з нього вистачить просто води Під столом стояв напівпустий пластиковий ящик. Він дістав звідти пляшку, відкрив і не знайшовши під рукою жодного кухлика, зробив кілька ковтків прямо з шийки. Ось і весь перекус.
Він підвівся зі стільця і почав вдягатися. Натягнув джинси, потім шкарпетки. Гольф зім’ятий, але нічого страшного, він же не в активному пошуку, та й Аляска усе прикриє, ніхто й не дізнається.
Вже в куртці. Залишилося взутися. Він став перед дзеркалом. Чистив зуби “Слід було б зробити це перж ніж надягати цю довбану куртку. Буде недобре якщо заляпається. Якщо не вийде відтерти, то буде схоже на застиглі краплі сперми… Похуй.
Жоден пересічний дибіл до цього не додумається. У решті решт, я не дівок зібрався чепляти, тож немає сенсу старатися виглядати бездоганно. А якщо мені судилося зустріти сьогодні ту саму, то вона прийме мене таким як є.. навіть з плямами схожими на застигшу сперму на куртці” Він сплюнув в умивальник, прополоскав рота водою з ковшика. Розщісуватися не став,лише поправив волосся рукою” Помилувався на себе у дзеркало.
“Красунчик;)” Двері підїзду замкнулися у нього за спиною. В обличча вдарив легкий зимний вітерець.
Сніжинки усе ніяк не могли вгамуватися, й кружляли у своєму танку, перш ніж завершити свій життєвий шлях, розтанувши й залишивши по собі тільки мокрий слід який врешті решт просто висохне, й ніхто про нього більше не згадає.
Двері підвалу досі замкнені, воно й не дивно. Вже скоро півроку як усі сусіди, дружньо припинили спускатися до сховку. Під час війни люди у тилових містах, усе що програмісти з зарплатнею у кілька тисяч долларів . Підвищення пенсійного віку, криза, невелика інфляція, усе це минає повз них. Бо коли у тебе на рахунку шестизначні числа, то деякі проблеми здаються крихітними неприємностями.А коли щоночі чуєшь рев серени, а звуки вибухів доносяться тільки з новин, бойовиків та комп’ютерних ігор, то страх може й не проходить остаточно, але ховаэтся у найвіддаленіші закутки свідомості, визираючи звідти лише зрідка.
Він вдихнув повною груддю й попрямував до місця пункту. Як завжди без шапки. Мати подарувала її кілька років тому, та вона виглядала надто безглуздо, тож він нечасто виеористовував її за призначенням, і зараз, поки він крокував вулицями міста – його кучері покривалися сніжно-білою сивиною.
Телефон разом із зарядкою лежав собі у внітрішній кишені його куртки. На думки спав рядок з відомого хіта:”Я тебе ношуу в кишені біля серця” “Ага, ношу. Бо переживаю щоб в отвори не потрапило снігу, і мене не йобнуло струмом.
Сподіваюся новий телефон з’явиться в мене раніше ніж у цьому остаточно до чорта погорять усі мікросхеми” Руки змерзли, він запхнув їх у кишені неспішно прогулючись вздовж площі. До пункту Незламності лишилося кілька кварталів.
Він переступив поріг продовгуватого намету. Тут було тепло. Він привітався з жінкою що сиділа за столиком.
Вона з ДСНС. Гарненька, сидить тут щоб запропонувати чаю тим хто соромиться попросити сам. Та йому вже нічого соромитися він тут не в перше. У телефоні не було нічого аж занадто важливого, і можна було спокійно зачекати годину чи дві, світло увімнули б і він би вирішив усі свої питання, але коли світла нема а телефон хоча б заряджений не до кінця, це слушний привід завітати до цього намету й безкоштовно випити чаю з цукерками та печивом. Він же не дурень, щоб проходити повз, особливо якщо в кишені вже довгий час порожньо . Крім того, якщо й перечікувати Блекаут, то вже краще у компанії приємної дівчини. Вона, наче однією своєю присутністю, вже створює атмосферу домашнього затишку, навіть якби тут не було усіх цих приємних дрібниць накшталт обігрівача, трави під ногами, пари крісел, електричного чайника, та купи ласощів на столику та в коробках.
Та не дивлячись на усі ці приємні дрібнички, тільки тут він зміг відчути що навіть до цього тихого містечка за сотні кілометрів від фронту, де ще досі не пролунало жодного пострілу – урешті решт також прийшла війна Бо коли змушений перечикувати блекаут сидячи за столиком й закусюючи чай шматочком печива,яке принесли небайдужі, та ще й у компанії кількох десятків таких самих людей, що як і ти усього лише заручники обставин -почуваєш себе як один з “внутрішньо переміщених” І з жахом розумієш, що ніяк не можешь знайти відповідь на запитання:”Що буде завтра” Телефон майже повністю заряджено. Він перекусив солоденьким, тепер життя здається не таким жахливим. Принаймні тимчасово. Можна закінчувати. Вже півгодини як мали увімкнути світло. ДСНСниця сиділа над якимись папірцями , а на канапі у кутку, лицем до стіни – спав бомж – Якось дивно що безхатьки майже не приходять. – Так, справді. Ми їх кликали, вони знають про нас та усе одно не приходять, не розумію чому так. – Ну хочь добре що тепер є кому про них попііклуватись. А коли увесь цей жах скінчиться ви ж продовжите допомагати?) – Мабуть що ні, ДСНС не зобов’язане такимзайматися. -Шкода Він кинув погляд на безхатька . Старий хворий чоловік , років 60ти , брудний, в поношеній одежі. Хіба він не заслуговує на добре ставлення?
ВІн поклав телефон та зарядне до кишені, всміхнувся, попрощався. вийшов на двір і поплівся у бік квартири. “Звісно бляха вони не приходять. З усіх щелин чутно “Єднаймося” Усі кому не лінь клянчать гроші на операції, збирають одяг та ]жу для біженців.А коли закінчиться війна , то на тих кому завжди потрібна була допомога, усі плюватимуть так само як і зараз.
Усі ці люди які задирають носа та називають себе суспільством – лише купа лицемірних виродків. Такі пристойні й праведні, що аж верне, і кожен гадає що має право вказувати іншим як жити. А коли доходить до діла, то не шкодують витратити 50 гривень, аби купити трохи поїсти для людей яким навіть від дощу ніде сховатися. Зате не проти облити тих нещасних брудом, чи навіть відлупцювати. Зручно знущатися з людей яким ніхто не допоможе” Поринувши у свої роздуми, він послизнувся та полетів у траву, але не забився, бо встиг спертися на руки . У снігу щось валялося. Недовго понишпоривши він дістав з під снігу якусь штуку схожу на смартфон, та витер рукавом.
-Хм . Це ж треба, Ксяомі