«Айс Лате»

Марія крокувала по парку Шевченка, збираючись на крутий підйом від набережної. Легкий вітерець гнав перші жовті листочки по бруківці, як по гірському струмочку, швидко та невпинно. Дівчина відчувала пульсацію судин у скронях, старалася вдихати через носа, а видихати через рота, та це мало допомагало. Шия під густим русявим каре змокріла, в роті пересохло і їй доводилося постійно облизувати сухі губи.
— Добре, що взула кросівки. — подумала вона про себе. — Але треба було не джинси, а нову шифонову спідницю одягти.
Вже був другий тиждень вересня, та того дня температура прогрілася аж до двадцяти семи градусів за Цельсієм. Десь попереду дівчина побачила маф з кавою й пришвидшила крок в надії взяти собі щось прохолодне. Якби не Настя, її найкраща подруга, вона б зараз спокійно сиділа в офісі під кондиціонером, а не лазила отут по зустрічах. Анастасія регулярно призначала дівочі посиденьки, на яких вони обовʼязково робили серію щасливих та веселих фото. Які потім Марія під тиском подруги постила в соцмережі, ставлячи дурнуваті хештеги про дружбу та щасливе життя в моменті.
До лоточка з напоями залишалося метра три, жінка відчула хвилю другого дихання і буквально підлетіла до нього, стала на пальчики, заглянула у віконце:
— Доброго дня, а чи є у вас «Айс Лате»?
— На жаль, вже не готуємо… типу осінь. — розвела руками бариста з яскравим синім волоссям та численним пірсингом на обличчі.
— Що, жодного холодного напою немає? — перепитала ще раз Марія.
— Лише вода у пляшці. — співчутливо відповіла продавчиня.
— Давайте.
Марійка відійшла на крок від мафу й випила одразу половину півлітрової пляшки «Моршинської Негазованої». Сіла на лавку перевести дихання. Дістала телефон. На екрані висіло кілька сповіщень про лайки в інстаграмі та коментар від самої ж Насті: Люблю тебе, зірочка. Дівчина роздратовано заблокувала телефон та кинула його в сумочку. Вона вже збиралася йти далі на роботу, як до неї підійшла молода і дуже вагітна дівчина. Її обличчя було скривлене гримасою болю, а руки тримали спіднизу живота. Колір шкіри незнайомки виглядав настільки білий, що на якусь мить Марія подумала, що на ній костюм порцелянової ляльки. Жінка плюхнулась на лавку й застогнала. У Маші волосся стало дибки від страху.
— Вам погано? — запитала вона, поки її долоні мокріли.
— Умм… — прогнала вагітна. — Так.
— Викликати швидку?
Стурбована Марійка нахилилася й намагалася відшукати очі незнайомки, що скрутилася так, наче всім тілом хотіла прикрити животик.
— Так. — тихо відповіла жінка.
Марія набрала тремтячими пальцями номер сто три, дочекалася зʼєднання, кусаючи шкірку біля манікюру.
— Доброго дня, парк Шевченка, вагітній жінці погано. Ми біля центрального входу.
Й тепер їм залишалося лише чекати.
— Скоро приїдуть, чуєте? Як вас звати? — Маша ніколи не ініціювала знайомства та зараз відчула гостру потребу в цьому.
— Дякую. Я Аміна.
Марії кольнуло під ребром та вона глибоко вдихнула й відкинула дурні думки з голови, що так і лізли, почувши імʼя.
— Я Марія. Купити вам води? В мене є трохи, може вмиєтесь? — руки тряслися, як і голос дівчини.
Аміна похитала головою — ні.
— Може чоловіку набрати? — невгавала Маша.
— Ні-ні. — прошепотіла жінка. — У нього важлива зустріч.
Швидка приїхала на диво хутко — чотири хвилини й вони вже були на місці. Лікарі обережно поклали Аміну на ноші та завантажили до авто. Маша дивилася й вагалася, що їй робити? Просто відпустити її та повертатися на роботу чи їхати разом? Вона зробила глибокий вдих, стисла кулаки:
— Я її сестра, я їду з вами.
Лікарка байдуже знизала плечима та махнула рукою, щоб та залазила. Аміна вже голосніше стогнала і ніяк не відреагувала. Водій швидкої включив сирену й помчав до найближчої лікарні. Вагітній незнайомці, що за хвилину стала сестрою, щось вкололи, поставили крапельницю. Перед цим парамедикиня в неї розпитувала деталі, оглядала живіт, мацала руками. Та Марія того всього не помічала, бо впала в ступор від свого рішення поїхати. Страх сковував її, як мороз, що змушує озерце замерзти. Марію лихоманило, кидало в жар і нудило.
Нарешті лікарня. Аміну відвезли в палату інтенсивної терапії. Марії віддали її сумочку. Вона вібрувала. Дівчина знову завагалася: чи має право вона заглядати в чужі речі? А що коли це її чоловік? Треба відповісти! Не треба лізти! Гармидер в голові перервали руки, які вже шарили в сумочці й діставали новенький «Айфон». На екрані світився номер з підписом Коханий і його фото. Марія закотила очі й пошепки вилаялася:
— От курва! Це таки була вона. — оглянулася, чи нікого не було поруч.
— Алло. — відповіла Марія.
— Де ти люба? Чого не береш трубку? — такий, колись рідний, голос тепер встрявав у серце колючими шипами.
— Господи ти й голоси не розрізняєш, не тільки вагіни? — жінка кипіла в середині, її долоня була так сильно стиснута, що побіліла.
— Маша? — здивовано запитав чоловік. — Де Аміна? Що ти з нею зробила? Ти що? — кричав чоловік.
— Заспокойся! — гаркнула дівчина. — Я не збираюся сідати в тюрму через тебе й твою… дівчину. Але, якби це не звучало, вона в лікарні. Приїзди в інтенсивку шістнадцятої на Центральній вулиці на перший поверх.
— В лікарні? Та що сталося? — голос Антона губився у неспроможності осягнути ситуацію. — Маша, якщо ти її хоч пальцем чіпала…
— Іди нахер. — Марія відбила дзвінок. Куди їхати вона сказала і їй залишалося лише придумати, як швиденько звалити, щоб уникнути зустрічі з колишнім.
Вона підійшла до стійки реєстрації:
— Дівчата, а чи можна у вас речі сестри залишити, мені треба бігти, бо діти вдома самі, а чоловік її вже зараз приїде.
Медсестра спідлоба глянула на неї й вже поморщила напудреного носика, щоб відмовити, та Маша дістала двісті гривень й привітно посміхнулася. Широка усмішка освітила обличчя жінки за стійкою й вона взяла спершу гроші, а потім і сумочку.
— Дуже дякую. — мовила Марія й помчала на вихід якомога швидко, щоб викликати таксі й безслідно зникнути.
Таксі у вигляді білого електричного безшумного nissan приїхав за пʼять хвилин. Маша за цей час була майже в істериці, їй так сильно не хотілося бачити Антона й пояснювати йому свою таку невчасну й недоречну доброту. По дорозі додому жінка прикидала, на якому терміні була Аміна й коли він зробив їй дитину. Дійшла до висновку, що вони були ще точно разом. Знайшла фото за той період, які ніяк не могла видалити з «Гугл» фото. Там вони щасливо відмічали Новий Рік, як справжня родина. Вона навіть памʼятала свій еротичний костюм снігуроньки та пристрасний секс після бою курантів.
З таксі Марія вийшла схожою на панду — туш потекла, а вона її ще й розтерла. Швиденько забігла у квартиру, в надії не зустріти сусідів. Клацнула світло й впилася очима в пʼять картонних коробок з речами Артема. З безглуздими його дитячими «Лего» фігурками, книжками та одягом. Вони стояли тут вже пів року. Маша часто перечіпалася через них вночі, коли ходила пити воду, страждаючи від безсоння. Але сьогодні вони займали особливо багато місця в її очах. Дівчина хутко одягла домашній велюровий сірий костюм, вимила розтертий макіяж, хильнула віскі з горла й понесла коробку за коробкою на смітник.
Втомлена, вона сиділа з чипсами й віскі на високому деревʼяному стільчику на балконі за підвіконням. Раптом на телефоні висвітилося повідомлення від «Падло»: Дякую й вибач. Аміна передчасно народила донечку…
Далі Марія вже не читала…