Знов той самий сон… Він з’явився у перший ковідний місяць, коли всі стали відчувати себе запертими у квартирах. Працюєш вдома, займаєшся йогою вдома, навіть на пробіжці люди, що зустрічаються, в масках, намагаються обійти тебе стороною. Шукаєш тоненькі стрічки зв’язку з людьми через інтернет, дзвониш рідним і радієш, коли бачиш їх на відео.
Цей сон приходить на повню, коли місяць як діжка, повниться та виливає своє примарне світло. Зі сном приходить Він. Бачу чорний розумний погляд хижих очей, білу шерсть з плямами крови, чую тужливий вий, від якого прокидаюсь. Подушка геть мокра від мого спітнілого волосся. Всередині гризуче почуття самотності, яке змушує мене підскочити на ліжку. Чоловік спить поряд, відвернувшись. Хоча б його я не налякала, як відбулося це минулої ночі, коли він пробудився від мого відчайдушного крика. Крізь вікно сяє повний місяць, цей сон буде підіймати ще два дні, поки місяць не почне спадати. Самотність підіймається із середини, починає переповнювати і не дає лежати спокійно. Я вистрибую із простирадла. Вже другу ніч я ходжу кімнатою як вовчиця, яку закрили у клітці, колами по краю килима, доки не падаю від втоми на постіль. Те що наростає в мені, рветься з грудей і не знаходить виходу.
Минулого місяця я звернулась до лікаря, але крім поради приймати антидепресанти, не отримала від нього нічого. Так, я спробувала, але тільки загнала свій страх ще глибше.
Пробую заспокоїтися. Випиваю стакан води і лягаю, звернувшись в клубочок. Сон поглинає мене, змінює свою сутність. Тепер я бачу себе в сутінках. Кімната темна, тільки мої руки освітлюються сяйвом місяця. Я підіймаю ліву руку і бачу чорні пальці з довгими кігтями. Кість руки відсвічує темною міцною шкірою. Дивлюсь на свою руку і намагаюсь змінити її уві сні уявою, повернути білу ніжну шкіру, жіночі нігті. Мені це майже вдається, але в цей момент щось торкається моєї щоки, чиєсь легке дихання зігріває обличчя і пробуджує! Сонце світить крізь прозору завісу, лягає на мої руки ранішнім теплом. Чоловік дивиться на мене довгим поглядом і запитує: «Знов?». Згадую свій сон, мовчки вскакую, кидаю на плечі сорочку і йду на кухню варити каву.
Вдень дзвінок від мами: «Доцю, де ти? Ти так давно не з’являєшся, тато хвилюється!» Мене це дратує, вона сама просила не виходити із дому без потреби, бо налякана ковідом. Мати не замовкає, поки не впевнюється, що я приїду. Доведеться зібратися та їхати через все місто. Батьки живуть на окраїні, в невеличкій домівці, що залишилася після смерті бабусі.
Ближче до вечора збираюсь, біжу до міської електрички. В електричці намагаюсь зосередитися, але погляд автоматично ковзає знайомими місцями за вікном, картини, що змінюються, не торкають. Задумливо йду доріжкою з зупинки.
Мама зустрічає мене на порозі дому, вдивляється в обличчя: «Ти погано почуваєшся?». Мовчки заходжу в дім. Мама не затримує мене, дивиться, як йду повз неї. Йде слідом, на кухні підставляє мені табурет. Сідаємо. Розповідаю їй свій сон. Мама задумується, згадує чомусь бабусю, яку я не пам’ятаю. Занадто маленька була, коли пішла за світ бабуся. Встаю, ноги ведуть мене домівкою, де мені відома кожна сходинка, кожна шпаринка. Підіймаюсь в кімнату, де раніше жила бабуся. Я не бачила ні її фото, ні її особистих речей, не цікавилась нею. В мене не виникало раніше думки, чому мама ніколи не розповідала мені про бабусю. Тихо стою біля відкритого вікна. Несподівано лунає голос за спиною, мати озивається до мене. Мабуть, відчуває мій настрій, неспішно говорить. Розповідь починає здалеку, з давніх років, коли бабуся була ще маленькою дівчинкою. Матуся сама почула цю історію від тітки, з тих пір зберігала її в таємниці від всіх, настільки дивним виявилось життя бабусі.
Колись давно, народилася в цьому будинку дівчинка. Народження її було настільки ж довгоочікуваним для батьків, як і до тієї ж міри налякало всіх, хто був при цьому присутнім. Саме появлення її на світ принесло з собою стільки загадок та непорозуміння, що поступово все менше
близьких людей стало з’являтися в цій домівці. Люди зазвичай лякаються того, що не розуміють. Дівчинка відрізнялась від всіх, хто її оточував. Чимдалі вона росла, тим дивнішою ставала. Рожеві м’які нігтики на правій руці та тверді гострі нігті на лівій що скоріше нагадували кігті. Дівчатко любило грати з дітьми. Доки була маленька, ніхто не помічав, як вправно копає в пісочку її ліва рука. Але іноді необережний змах лівою рукою, і вже дитина, що поряд гралася, біжить до батьків зі сльозами і подряпинами на обличчі. Що відбувалося в житті бабусі, коли вона стала дорослою, мама не знала достеменно. Але точно знала, що рідні обходили стороною домівку, де жила бабуся, не вітали її з заручинами та не запрошували на родинні свята. Лише батьки, потім чоловік були поряд з нею. Але нікого з них вже нема.
Після почутого я зрозуміла чітко одну річ: мені треба знайти фото бабусі, хоча би просто подивитися в її очі, зрозуміти, що відбувалося з нею. І якого дідька це коїться зі мною! Всередині загоряється: скоріше, скоріше, розгадка поряд! Коли мама залишає мене, відкриваю бабусин комод, один ящик, другий, швидко оглядаю речи. Ось, те що треба! Маленька шкатулка, в ній кілька старих знімків. Переглядаю зворотній бік фото. Нарешті, вона! Молода жінка з рішучим поглядом, мовчки запитує мене: «Дитинка, чим тобі допомогти?». Ховаю знахідку в кишеню куртки, збігаю сходинками вниз. Біля кухні кричу мамі: «Я додому!». Мама встигає тільки відкрити рота, як я зникаю за дверима.
Пробігає кілька днів. Я примудряюсь засинати хоча б в ранній час, коли сонце починає підніматися. Світло сонця робить повний місяць блідим, ховає в промінні. Чоловік починає нервувати через моє безсоння, з явним полегшенням їде в відрядження. До мене приходить пора, коли я залишаюсь сам на сам із собою. В один із днів щось схоже на минулий сон відбувається середодня! Застає мене зненацька. Я стою біля вікна з закритими очима, майже відчуваю свою ліву руку чорною, жорсткою. В уяві бачу ліву половину тіла, яка чорніє. Це не моє тіло! Схоже більше на істоту з потойбічного світу. З жахом відкриваю очі, дивлюсь на себе із відторгненням: цього не може бути…
Мої ноги працюють швидше чим моє усвідомлення, накидую куртку, кросівки, бігом на вулицю. Несусь вулицею до парка, у парку починаю трошки гальмувати. Поодинокі зустрічні відлітають від мене, як вода від пароплава. Бреду до лавки, сідаю, не дивлячись поряд. Крізь мою оглушену свідомість проривається спокійний твердий голос біля мене. «Дитина!» Так, мені це не здається! «Дитина, не пручайся! Дай відбутися тому, що живе в тобі!». Повертаю голову, бачу, як жінка зліва від мене встає з лави. Зупиняється на мить, дивиться уважно і йде. Бачу спину, трохи згорблену, в старому пальті. Щось мелькає в моїй голові, неясний образ. Шукаю по кишенях, де ж воно? Ось, фото бабусі! Судорожно вдивляюсь: так схожа! Але вже нікого переді мною, пуста доріжка, листячко підіймається вітерцем.
Не пам’ятаю, як я дісталася квартири. Чітко усвідомила себе вже уві сні. Як би не намагалась, він завжди буде зі мною, цей сон, який я могла помацати, відчути, як справжню реальність, що дійсно відбувалася зі мною. Я досі чую запах крови та шерсті, це запах сну. Глибоко дихаю і збираюсь із силами, щоб розповісти.
Сон. Чую м’яке, тепле дихання, ритмічно під шурхіт бігучих лап. Бачу свій чорний вологий ніс у світі місяця, відчуваю запах шерсті. Відмічаю, що шерсть в мене біла, лише ліва передня лапа з’являється чорною плямою перед очима і зникає знов. Хутко біжу місячною доріжкою що веде до скель попереду. Чим ближче до скель, тим більш відчуваю різкий запах страху та небезпеки. Горло зводить судомою. Біжу, доки не виростає скеля та силует зверху. Голосний вий зі скелі вдаряє навкруги, жбухає хвилею загрози та виклику. Хижа вовча голова повертається до мене, вишкіряє ікла, заворожує, не даючи змоги рушити з місця. Чорний вовчище кидається зі скелі. Клики його гучно клацають і боляче встромляються в мою шию. В глибині мене просинаються давно забуті відчуття бою без страху та меж. Наші тіла зчіплюються, звиваються в клубок з білої та чорної шерсті. Відстояти себе, свою гідність. Про життя не виникає навіть думок. Битися до останнього, доки дихає тіло, б’ється та гарячить кров. Останнє, що бачу – очі навпроти, що вливаються в мої та перемішуються. Життя просочується та витікає з мене легкою цівкою… Затухає мозок, думки зникають…
Приходжу в себе у своєму ліжку зі світлом ранку, що потрохи підіймається з-за домівок навпроти. Легкість в тілі. В голові порожньо, ця пустота чекає, тихо дзвеніть. Обережно піднімаю руки – мої, такі ж ніжні жіночі. Тіло – моє, торкаюсь чутливої шкіри. Щось стукає легенько в животі, кличе. Обережно кладу долоні на живіт і відчуваю биття нового життя в собі. Воно підіймається теплою хвилею всім тілом, наповнює любов’ю, озивається новим ім’ям до мене. В цей момент звучить дзвінок телефону. Бачу на екрані обличчя чоловіка. Тягнусь рукою до телефона і досі відчуваю в долоні серцебиття нового життя в мені.

11 відповідей

  1. Все таки варто вичитувати текст перед публікацією. Чимало помилок та кривих речень, тавтологій, російських слів – це відволікає. Щодо самої історії, то описи ніби і дають побачити картинку, але в розвитку подій прогалини все одно відстежуються. Після читання залишається багато запитань, але не про те, що далі, а про те, чого героїня ніби билася та помирала, а насправді завагітніла, для чого вона взагалі існує, для чого тими снами мучиться – щоб завагітніти та народити таку саму як і вона “незовсімлюдину”? Це весь сенс її життя? Відверто скажу: читати далі не стала би, мені не цікаво, не чіпляє.

    Можливо варто більш розвинути сюжет, додати більше сенсу та зв’язності, переосмислити його

      1. прикро, що в моїй прямоті, чесності та іншому баченні вашого твору все, що ви побчили, це мою “неповагу” та “вузьксть мислення”. Але це ваше право, так само як і моє – вподобати чи не вподобати чужу роботу.

        Шлях до майстерності непростий і всім не вгодити, так, але критика цінна, спробуйте дивитися на неї не як на ворога. Бажаю вам успіхів у ваших кроках (не видивляйтеся тут сарказм, це щире побажання)

        1. ви не побачили моєї подяки. Я дійсно вдячна. Просто відгук “взагалі” дає небагато сенсу. Коли пишуть конкретно, це допомагає набагато більше. Неповага до людини як такої, це я мала на увазі. О це вузьке бачення. Бо в історії не про “незовсімлюдей” йде мова. Чому це вас так заділо, це питання

  2. Хоча я не читала багато містики, але саме вона зачепила в цьому оповіданні.

    Особливо сподобалась кінцівка. Нагадала “Біле Ікло”, від якого фанатіла в дитинстві. Бій з вовком і динамічний, і описаний лаконічно, і питання після прочитання виникають. І вже продовження в моїй голові вимальовується)

    Що бачу в оповіданні:

    1) зв’язок поколінь і дещицю долі: не втечеш від того, що в тобі є;

    2) страх і бажання героїні все ж втекти і від своєї природи, і від страхітливих снів;

    3) цікавість до свого коріння і бажання вирішити свою проблему, вивчивши історію бабусі, яка дає знаки через сни;

    4) боротьбу зі страхом, нерішучістю і неприйняттям власної природи через бій з вовком, бажання заявити про себе і захистити своє право на проявлення та існування;

    5) винагорода за подолання страхів і сміливі доленосні вчинки – майбутнє і нове життя, вихід на новий рівень, розширення меж, більша свобода і прийняття своєї природи, навіть якщо вона “неканонічна” (незрозуміла для широкого загалу чи суспільства в цілому).

    Отже, мені сподобалося оповідання, разом з тим залишилося кілька питань: який сенс вклала авторка в цей бій? Що він означав? І чи бачу я те, що насправді не задумувалось?).

    Дякую авторці за занурення в інакший світ , за відчуття, передані в тексті. Бажаю успіхів на конкурсі й у творчості.

  3. Привіт!
    Як на мій смак кінцівка своєю теплотою “витягла” весь твір. Можна це підсилити, додавши якийсь медиумічний звязок із чоловіком. Може, він би подзвонив, та запропонував надзвати дитину, коли та буде, ВОВКою? 🙂 Щось таке.
    Описи гарні.
    Найбільшого допрацювання на мою думку потребує сцена у батьків. В першому абзаці написано, що героїня сумує через ковідні обмеження, їй не вистачає людей. Попри це запрошення мами її дратує. У читача складється враження, що нам або не дороповіли шматок предісторії, чому стосунки матері-доньки зіпсовані, або це значана розбіжність в тексті.

    Дуже куцо передана історія баби. “Спочатку поруч з нею були батьки, а потім чоловік”. Але ж мама головної героїні – це ДОЧКА баби. Вона з якоїсь причини не жила з рідними батьками? Чому вона нічого не може сказати про свої маму, бабу гг? Достатьо двох речень: гірке дитинство через те, що їх хату усі обходили боком. Баба мала безсоння на повний місяць.

    Отакі думки. Наснаги в допрацювані. База однозначно для цього є.

Залишити відповідь

0
    0
    Ваш кошик
    Ваш кошик порожнійПовернутись до книжок