Господиня країни ромашок

Господиня країни ромашок

«Але ж смерть добра. Тільки життя причиняє страждання.
Але ми любимо життя і ненавидимо смерть. Це дуже дивно».
Джек Лондон

***

Не знаю, як опинився тут, на вкритому ромашками та польовими травами літньому лузі. В одному місці геть нічого не росло, лежала нібито стара кора давно струхлявілого дерева в щілини якого прямо з-під землі виглядала мордочка мого кота. Так, мій улюблений кіт, в якому я душі не чув, він визирав то з однієї шпарини, то з іншої, метався, і йому терміново потрібно було прийти на допомогу. Схопивши коричнево-чорну кору, я став відгинати її кудись убік, але вона пружинила і поверталася на колишнє місце. Раптом поряд з’явилася незнайома дівчина і стала допомагати. Я не бачив її обличчя і не помітив, як вона була одягнена. У якийсь момент після спільних зусиль кора не витримала і з тріском відвалилася, у поглибленні землі стояв мій яскраво-помаранчевий смугастий кіт. Змахнувши з нього сміття, гілочки і присталого равлика, я взяв кота, притиснув до себе і посадив, як дитину, на плечі. «Додому, мерщій додому», з цією думкою рішуче попрямував геть від цього місця. Радісний кіт ніяк не міг заспокоїтися, переминався з лапи на лапу, переходив з одного плеча на інше і заважав мені йти. Я взяв кота на руки, але кіт все не вгамовувався.
– Дай допоможу, – дівчина знову опинилася поруч і акуратно взяла кота до себе на руки. Дивно, кіт відразу принишк. Ми пішли вдвох з дівчиною ледь помітною стежкою. Раптом мені привиділася картинка, погляд з висоти пташиного польоту – дві фігурки, що йдуть стежкою по вершині пагорба, одна з яких несла помаранчевого котика. Яскравий сонячний день, блакитне небо, і навколо багато-багато білих ромашок.
Нарешті, ми дійшли до ланцюжка великих каменів, це була межа. Дівчина зупинилася і передала кота мені. Мій улюбленець знову пожвавішав, став голосно муркотіти, виглядав він чудово, молодий, красивий, повний сил. Я все ніяк не міг побачити обличчя дівчини, вона примудрялася ховати очі, цьому допомагала накидка на голові. Настав час прощання.
– Дякую, без тебе я б не впорався, – тільки тепер я роздивився, що дівчина була одягнена в якусь подобу туніки з накидкою, яка приховувала обличчя.
– Можна на тебе подивитися? – моє питання прозвучало цілком природно і озвучив я його спокійним тихим голосом.
– Можна… – тихо відповіла дівчина і неспішно відкинула накидку двома руками. На мене дивилося красиве симетричне жіноче обличчя, юне, без жодної зморшки. Єдине, що було незвичним – шкіра мала ніжний трохи блакитний відтінок. Піднявши праву руку, я доторкнувся долонею до її щоки. І відчув приємну в літній спекотний день прохолоду шкіри. Так, незвичну прохолоду її шкіри. В одну мить перед моїми очима пролетіли роки життя кота, його старіння, місяці хвороби, смерть і те, як я його поховав у сосновому лісі під двома великими деревами.
– Чому ти допомогла мені?
– Неможливо зупинити душі тих, хто прагне бути разом. Рух не припиняється ніде і ніколи.
– Ти гарна. Ти і… твоя країна.
– Дякую, що побачив мене такою. Тобі час.
Зробивши кілька кроків, я перетнув кам’яну межу і обернувся. Дівчини не було видно, поле ромашок стало білим з жовтим відтінком світлом і марево гарячого повітря змішало все в єдиний світлий простір.

***

Цей незвичайний сон наснився мені на початку липня 2021 року. П’ятнадцять років тому я підібрав на вулиці маленьке кошеня, котика. Він виявився породистим британцем і пізніше досяг ваги понад шести кілограмів. Кіт був дуже розумним і вдячним. З віком у кота на слизовій повік стали з’являтися нарости, протягом півтора роки я лікував кота, нарости щезали і згодом поверталися знову. Через три місяці після останньої операції нарости повернулися у вигляді пухлини. Після чергової операції кіт став швидко одужувати, він був жвавий і з добрим апетитом.
18 листопада моя матуся прокинулася з високою температурою 38.6 градусів. Вислухавши її відмовляння і оцінивши ситуацію, я викликав швидку допомогу. Маму відразу відвезли у лікарню і відповідно до медичного протоколу підозри на коронавірусну інфекцію лікарі відмовили мені в можливості її супроводжувати і особисто спілкуватися. Мамі діагностували двосторонню пневмонію, в легких була рідина і нормально дихати вона могла тільки за допомогою кисневої маски. Через п’ять днів, коли з Полтави прийшов її негативний тест на коронавірус, маму перевели в кардіологічне відділення і нарешті я зміг до неї прийти. Змарніла, із згаслим поглядом, вона сиділа на ліжку зовсім розгублена, їй був потрібен кисень, а в цій палаті точки підключення до подачі цілющого газу не було взагалі. Далі була активна комунікація із завідувачкою відділення, переїзд мами в іншу палату з киснем, організація цілодобових чергувань разом з моєї рідною сестрою. Вдень з мамою перебував я, контролюючи ситуацію з процедурами, годуванням і покупкою необхідних ліків, ввечері мене змінювала сестра, яка майже не спала біля ліжка хворої. На все відділення була тільки одна точка підключення до подачі кисню, в палаті для тяжкохворих разом з мамою була потрібна подача кисню ще одній жінці. Персонал лікарні за допомогою трійника від стетоскопа зробив розділювач. Тиск кисню від такого поділу знизився, від кисневої маски довелося відмовитися і використовувати канюлю – коротенькі трубочки у ніс. При будь-якому русі канюля намагалася вискочити з носа і припиняла нормальну подачу кисню, тому постійно потрібно було бути напоготові. Рідини в легенях мами ставало дедалі більше. Моя сестра якось провела жахливу безсонну ніч, контролюючи випадаючу з носа трубочку, примовляючи «мамо, дихай! мамо, дихай!». Я витіпав всіх лікарських керівників і до нас пізно вночі прислали реаніматолога. Оглянувши маму, він прорік, що не все так погано, в реанімації є хворі в гіршому стані, але наразі вільних місць там немає. На наступний день у палату прислали хірурга, він зробив мамі прокол легенів і злив півтора літра рідини. Мамі стало значно легше, наш повноцінний з сестрою догляд і обачливе харчування давали надію на перемогу над хворобою.
На п’ятий день посиленого чергування біля ліжка матері в свій день народження я отримав від долі несподіваний «подарунок». Прийшовши додому пообідати, відчув, що «палаю», градусник показав температуру 38,8. Весь день був на ногах і відчував у собі сили доглядати за мамою. Але така температура могла бути ознакою зараження коронавірусом. Мені довелося зателефонувати сестрі і попередити, що захворів і змушений піти на самоізоляцію. Викликаний додому лікар послухала мене стетоскопом і констатувала «легкі чисті, збивайте температуру». Тиждень я провалявся у ліжку з високою 39 градусів температурою, повторно звернувся до лікаря, отримав направлення на рентген і з діагнозом «двостороння пневмонія» став лікуватися вдома призначеними лікарем антибіотиками. Якось одного дня кіт став млявим, лежав біля радіатора опалення і важко дихав. Не зважаючи на свій стан, я швидко приніс кота у ветеринарну клініку, йому зробили крапельницю, але улюбленцю легше не стало. Більш лікар нічим не змогла допомогти. Після важкої безсонної ночі важко дихаючий кіт помер у мене на руках. У лікарні, доглядаючи за мамою, я підхопив вірусну пневмонію, а кіт заразився від мене.
Ще через тиждень маму виписали з лікарні і, поки я відновлювався вдома після хвороби, сестра забрала її до себе. У наступний місяць ми з сестрою плідно доглядали за мамою, вона одужала, повністю відновила свою вагу і нарешті повернулася додому.

***

На початку липня 2021 року мама стояла на лоджії і дивилася на хатні рослини.
– Дивись, на кактусі з’явилася шишечка зав’язі! Як думаєш, буде квітка? – мама з цікавістю розглядала старий кактус.
– Думаю, буде, – відповідав я, знаючи, що цей кактус цвіте раз на рік.
– Напевно, зацвіте, коли ми повернемося з Києва.
До Києва їхати не хотілося, але це було необхідно. Три роки тому мамі було встановлено кардіостимулятор, а тепер місце встановлення чомусь набрякло і почервоніло. Хірург з Полтави після огляду зробив висновок, що прилад у тілі зрушився з місця, утворився пролежень, виписав направлення в київський інститут серця ім. Амосова, бо реімплантацію можуть робити тільки там.
Ближче до кінця липня набряк суттєво зменшився і почервоніння пропало, але зберігалася загроза, що кардіостимулятор може прорвати шкіру. Замовили квитки на вечірній поїзд до Києва на зручну дату. До вокзалу взяли таксі. Вид нічного міста зі світлодіодними різнокольоровими ілюмінаціями і підсвіченими вогниками лавочками відвернув маму від неспокійних думок. Нам попався новий вагон, провідник був привітний, в купе були тільки вдвох. Доїхали із задоволенням. Вокзальний хаос і штовханина на вокзалі у Києві трохи збили з пантелику, але швидко знайшли потрібний автобус і без пригод дісталися до інституту серця. Досить довго довелося чекати завідуючого відділення порушень серцевого ритму, але у підсумку дочекалися, встигли вчасно зробити тест на коронавірус і в той же день маму шпиталізували. Через добу мамі вдало видалили старий кардіостимулятор, запропонували його простерилізувати для повторної установки або за листом від інституту отримати новий з розподілених на Полтавську область лімітів. Переконав маму, що краще отримати безкоштовний новий кардіостимулятор, підписав у головного лікаря інституту ім. Амосова необхідний лист і поїхав до Полтави. У полтавському інституті ім. Скліфосовського на підставі київського листа за допомогою лікарів і старшої медсестри зробили наказ на надання мамі кардіостимулятора, для прискорення процедури я забрав наказ і пішов з ним до Департаменту охорони здоров’я області. Далі було спілкування з секретарем Департаменту, ходіння по кабінетах, о третій годині дня вже підписаний керівником наказ передав бухгалтеру полтавської лікарні. Весь цей час мама дзвонила, турбувалася і була дуже рада, що все складається як найкраще. Ще через добу я віддав новий кардіостимулятор лікарю у Києві. Прилад виявився вартісним і дуже хорошим, що дало мамі ще один привід для радості.
4-го серпня ввечері мама подзвонила з палати київського інституту з новиною «Готують до операції, нарешті!». Їй вже набридло нудитися в очікуванні, сама операція передбачалася безпечною, малоінвазійною, під місцевим наркозом і короткою – не більше години. Я перебував на першому поверсі інституту і теж сприйняв новину з радістю. Через півтори години передзвонив на мамин телефон. Відповів молодий незнайомий голос. «Мені Любов Петрівну!», – випалив я, не чекаючи почути когось стороннього. «Ох, погано мені…», – сказала мама сумним голосом і зв’язок обірвався. Наступні мої дзвінки залишилися без відповіді.
Наступного дня близько десятої ранку вдалося додзвонитися лікаря-хірурга, який робив операцію.
– Так, були, проблеми, тампонада серця, але небезпека минула, все найстрашніше позаду.
– Чому я не можу додзвонитися мамі?
– Вона зараз у реанімації. Тут мобільні телефони заборонені.
– Я можу з нею поговорити?
– Так, я зараз поруч з нею, дам їй свій телефон.
– Синочок, не хвилюйся, все добре! Завідувач поруч зі мною! – з телефону почувся радісний мамин голос.
– Ну ось, бачите. Завтра або після вихідних зможете поїхати додому.
Через чотири години доктор несподівано зателефонував мені сам.
– Ви далеко від лікарні? Підходьте, нам потрібно терміново купити літр плазми крові. Ситуація дуже серйозна, кровотеча в правому шлуночку серця, довелося розрізати грудну клітину.
Потім були численні розмови з хірургом, реаніматологом, біганина до банкомату і по аптеках. За десять хвилин до десятою вечора зателефонував реаніматолог:
– У мене драматична новина. Ми констатували біологічну смерть.
Через півгодини з’явився хірург. Він виглядав, як побитий собака. Почав розповідати хронологію подій і всі деталі.
– У мене вперше такий випадок за велику практику. Зробили все, що могли. Але я не Господь Бог.
– У кожного лікаря… є своє кладовище…
– Так…

***

Постійно повертаюся в своїх думках до драматичних подій минулих днів і місяців, згадую деталі, аналізую. Мама серйозно захворіла в кінці минулого року, пройшла по найтоншій межі між життям та смертю. Наші з сестрою титанічні зусилля у той критичний момент і подальший уважний догляд дозволили їй залишитися у світі живих. Ми з сестрою не раз помічали, що персонал лікарні за очі не вірив в наш успіх. Як вони були здивовані, що помилялися. Смерть не змогла тоді забрати маму, трохи зачепила мене і забрала кота. Відновлення мами після хвороби тривало до весни. Зелена трава, квіти і спів птахів, ніби в перший раз мама була щаслива бачити пробудження природи. А я радів разом з нею, усвідомлюючи, як близько вона була від безповоротної лінії. Першого липня мама йшла по вулиці і відчула різкий біль в області встановленого кардіостимулятора. Через кілька днів до мене прийшов сон з «господинею країни ромашок». Досить добре розуміючи образи сновидінь, я зрозумів, що ця дівчина є «дитиною великих змін». Неодноразово проаналізувавши наступні прийняті рішення і зроблені вчинки, вважаю, що вони були правильними. Ніщо не віщувало такого результату. Смерть прийшла зненацька і забрала маму швидко. Дівчина з ніжним блакитним відтінком обличчя дала відстрочку, якщо вже діти були дуже наполегливі, але роботу свою зробила акуратно.
Після несподіваної смерті мами пройшло шість днів. Бутон на кактусі округлився і виріс. Біль втрати є свіжою і довільно трапляються припливи гострої гіркоти. Дні стали тягучими, а ночі прохолодними з монотонним стрекотінням невидимих цвіркунів. Радість перетворилася в байдужість. У мами був улюблений невеликий годинник-будильник. Після мого повернення з Києва я помітив, що годинник зупинився. Зазвичай жвава секундна стрілка стояла на місці. Замінив у годиннику батарейку на нову, стрілки залишилися без руху. Але годинник видавав тихий звук. Він тікав, ніби внутрішній механізм був живим. Мабуть, вийшла з ладу одна з шестерень, що обертала стрілки. Мені це здалося символічним. Згадалися слова: «Неможливо зупинити душі тих, хто прагне бути разом. Рух не припиняється ніде і ніколи».
На сьомий день старий кактус розпустився великою білою квіткою.

Серпень 2021р.