Крилатий чоловік

Я здригаюся від вибуху. Гучного вибуху. Розплющую очі. Проте я бачу лише дивне біле пір’я, що турботливо мене огортає.
— Шш, — я чую за спиною чоловічий голос.
Ще вибух.
Пір’я притискається ще ближче до мого обличчя. Потім хтось легко торкається моїх плечей.
— Повернися до мене.
Я повертаюся на інший бік та бачу молодого чоловіка, віком близько двадцяти років. Його зелені очі, зосереджені й стривожені, яскраво виділяються на тлі світлого волосся та досить блідого обличчя.
— Зараз буде вибух, — він стискає мене сильніше, намагаючись захистити власними крилами.
Раптом стіни здригаються від нового вибуху.
— Зараз я скажу тобі, щоб ти обережно, але хутко, підвелася з ліжка й вибігла в коридор до батьків, — тихо шепоче чоловік.
Він чекає кілька секунд.
— Зараз.
Знову вибух. Я чую, як розбиваються вікна.
Він швидко сідає на ліжко та допомагає мені підвестися на ноги, притискаючи крило до моєї спини. Ми разом хутчіш вибігаємо з кімнати, залишаючи позаду стіни, що починають осипатися.
Я повертаю в бік спальні моїх батьків та видихаю з полегшенням, коли вони вже підбігають до мене.
Вибух. Дошки стелі починають повільно прогинатися та падати.
— За мною, — каже чоловік, прикриваючи мене й батьків крилами.
Ми виходимо з будинку. У повітрі панує жар, дим та сірка, а в небі ще чутно звуки російських ракет. Я оглядаюся навколо й бачу чорні хмари диму за парканом, за будинками — усюди.
— Дарино, — я чую суворий та занепокоєний голос чоловіка, — За будинок!
Він хапає мене за руку, у цей же час я іншою рукою хапаюся за маму. Ми прямуємо за будинок, у сад.
Вибух.
Ми біжимо.
Ще вибух.
— Присядьте, — каже чоловік.
Я присідаю під стіною будинку, те ж саме роблять мої батьки.
— Боже допоможи, — шепоче мама, стискаючи татову долоню.
— Хто ти? — я звертаюся до блідого чоловіка.
Він, натомість, нервово дивиться на моїх батьків.
— Дарино, з ким ти говориш? — питає мама.
Вибух. Чоловік швидко присідає та огортає нас білими крилами. Я озираюся на батьків, потім на чоловіка. Раптом я усвідомлюю.
Бачити й чути його можу лише я.
— Ні з ким, — після невеликої паузи, кажу я.
— Зараз буде ще вибух, — звертається чоловік до мене.
— Зараз буде ще вибух, — повторюю я батькам.
Ба-бах. Я заплющую очі, притискаючись ближче.
— Тепер буде дуже гучно, — шепоче чоловік та сильніше огортає мене крилами, — Готуйся.
Ба-бах, земля здригається під ногами.
Він вправно хапає мене за руку.
— Треба бігти далі в сад, — командує він.
— Потрібно бігти в сад, — кажу я батькам, підводячись та хапаючи маму за руку.
Вона, у свою чергу, хапає тата.
— Заспокойтеся, нікуди не треба бігти, — каже тато, міцно стискаючи руку мами, — Сидіть тут.
Я оглядаюся.
— Ні! Потрібно бігти! — кричу я.
— Вікторе, ходімо.
— Ні, ми тут у безпеці.
— Дарино, — я чую безпорадний голос чоловіка.
Я сильніше тягну маму.
— Або ти біжиш із нами, або ти залишаєшся тут, — роздратовано стверджую я татові.
Він так само роздратовано дивиться на мене. Я тягну маму сильніше. Цього разу тато не сперечається. Ми біжимо далі в сад.
Ба-бах.
Ракета влучає прямісінько в наш будинок, коли ми падаємо у невеличку яму. Невідомий чоловік накриває нас крилами.
Моє серце калатає шалено. Я намагаюся вирівняти дихання.
— Дякую, — шепочу я.
Він обережно торкається моєї щоки.
— Будь ласка, Дарино.