Видіння

Здалеку поле битви виглядало мініатюрним. Все добре видно з висоти пташиного польоту. Якихось триста воїнів-козаків протистояли майже тисячному війську незрозумілого походження. Гул пострілів уже стих і залишився тільки запах пороху, який, виконавши свою роботу, поступився місцем звукам болю й лязготу металу. У повітрі зависла тяжка хмара диму, яка рівномірно розстилалася усією площею битви й п’янила кожного, хто її вдихав.

Червоні полотняні штани та напівчервоні від крові сорочки яскраво вирізнялися на фоні воїнів у чорно-синіх формах. Козаків оточили напівколом з явним наміром відтіснити в сторону моря. Відступати було нікуди, але воїни й не збиралися. Кожен бився так, як ніколи в житті. Та один із них явно відрізнявся від інших: відсутність сорочки, дикий вираз очей та по шаблі в кожній руці вселяли мало не побожний жах у ворогів. Та це було ще не все. Перебуваючи найближче до чорно-синіх, без прикриття своїх, біля нього крутилося двоє велетенських вовків з таким же диким поглядом. І вони не безцільно переміщалися між людьми, намагаючись вийти з цього кривавого пекла. Вони шматували ворога, спорюючи животи й відкушуючи руки зі зброєю тим, хто посягав на фігуру з двома мечами. Ця фігура була характерником. Вовки йому — брати по духу, а братів на полі битви не залишають.
Уже вкотре чорно-сині намагалися зайти характернику в спину, та вовче око було спритне, а рухи різкі, тож підлі нахаби тієї ж миті жалкували про свої наміри. Леза клинків звучали немов пісня в його руках, перетворюючи криваве місиво на моторошну симфонію смерті. Ворог зліва, удар навхрест правою шаблею, крик і ворог без зброї. Інша шабля уже стинає йому голову. Звук дроблення кісток. Ухилитись від клинка спереду, укол в коліно, удар ногою і вовк уже доробляє справу Відчайдушні схлипування. Двоє гнівних ворогів біжать на нього з обох боків, легка посмішка довжиною в три удари серця. Свист лез і бризки гарячої крові з горлянок здивованих воїнів відбулися майже одночасно. Шаблі такої довжини нізащо б не дістали їх за кілька кроків від їхньої цілі. У звичайних людей не дістали б.

Чорний крук, що вився над битвою, бачив усе в неймовірних деталях. Те ж саме бачив і характерник. Він все ще залишався в центрі сутички, але частинка його свідомості через птаха, що дозволив скористатися його очима, аналізувала тактичні особливості бою.
— Майже неможливе вміння навіть для талановитого, але непідготовленого характерника.
— Дякую, вчителю.
Аналізувати було що. Третина козаків полягла, половина ворогів також. Навіть мозку крука було зрозуміло, що скоро все скінчиться й він зможе поласувати свіжим м’ясцем, якого вже не їв давно. Ця думка відволікла його на пів секунди й довелося відбитися ще від кількох воїнів, щоб повернутися у пташиний розум. Картина поля битви була ясною і вже можна було повністю повертатися у своє тіло, аж тут почало відбуватися дещо дивне. Напівкільце нападників, які майже успішно відтісняли козаків до води, повільно почало відмикатися по центру, зміщуючись в бік. З кожним метром відступу козаки наступали, приймаючи єдиноправильне рішення — прориватися з оточення. Вони прийняли видовжений бойовий стрій у вигляді стріли, в якому найсильніші попереду, а поранені та слабкі — всередині.
Біло-червоні плямки ринулися з чорно-синьої пащі, яка все більше розкривалася. Щось було не так. Очі крука забігали в пошуках причини й результат не змусив себе чекати. З кущистого пагорба пролунав не дуже гучний, але помітний з висоти звук короткої сурми. З високих заростей почали з’являтися голови та плечі воїнів у ворожій формі. Вони ніби різко вставали із землі й багатьох уже було видно по груди. При такій висоті чагарнику їхній зріст мав би бути близько трьох метрів. Тупіт кінських копит поставив крапку у здогадках крука щодо побаченого.
Добра сотня кінноти уже прямувала назустріч відкритій чорній пащі, з якої тільки почали вибиратися майже повністю червоні плямки. «Пастка! Нас обвели кругом пальця». Напівспляча свідомість крука не зрозуміла значення останнього виразу і здивувалась у питальній формі. Свідомість характерника вивергалася прокляттями. Птах уже втомився й голосно каркнувши, пікірував так, наче мав підбите крило. Козак-маг опинився у своєму тілі з глибоким порізом руки.
— Больові відчуття розривають духовний зв’язок двох розумів.
— Зрозуміло, вчителю.

Справи йшли відверто погано. Один із вовків збив нападника з коня і вже шматував його, інший вовк лежав поранений. Вороги вже оточили характерника з усіх боків, а отже більшої частини козацького війська вже немає в живих. Рани й втома вкотре давали про себе знати, а очі вловлювали все менше деталей битви.
Вовк, що шматував збитого воїна, не помітив загрози ззаду та отримав рублячий удар по спині. Він вже не підніметься.
— Нііі!
Козак-маг здіймає руки догори та промовляє фразу незрозумілою мовою. Кров воїнів застигла, мечі захололи. Берег таврійського півострова вкрився льодом. Все завмерло і здавалося, саме Сонце на кілька секунд згасло.
— І останнє. Ти можеш зробити справжнє чудо ціною всього свого дару. Це неконтрольована сила і може заподіяти шкоди всім, хто тебе оточує. Тепер ти готовий. Іди.
— Дякую, вчителю.
Іній хрумкотів під черевиками простої людини, а ледь теплі сльози безсило крапали на зелену замерзлу траву.