Ервеорр та Ельріка

Скільки тут було випито елю вам, напевно, не скаже навіть сам господар, або навіть його дружина. Однак, кожен хто хоча б раз відвідував заїзд скаже вам, що у справі вошей, розтрощених стільців і галасу це місце тримало першість ось уже двадцять років, і за цей час майже нічого не змінювалось. Тут однаково сиділи понурі шахтарі, чорні як вугілля, незворушні як кам’яні китайські боги. Бруд в’ївся в їхню шкіру, Навіть їхні жінки і діти мали якийсь хворобливо-землистий колір шкіри. Все що Золя називав слідами виродження було притаманне їм з народження, але навряд чи вони помічали це, та й чи змінилося би щось якби вони раптово це помітили? Поряд з ними сиділи затяті гравці і розбійники. Неможливо було точно визначити хто з них хто, позаяк гравці в карти завжди міцно стискали під столом гостро заточені ножі, а очі розбійників палали шаленим вогнем жадоби, зовсім як у затятого гравця в карти. Трохи далі сиділи прості робітники, які не хотіли повертатися додому; вдома дружина і діти, і всі хочуть їсти, всім потрібен новий одяг бо старий годився хіба що на шмаття, а зароблені гроші годилися лиш на те щоб просадити їх тут, і тим самим забути про всі проблеми страшного і невблаганного життя. Завтра буде новий день, а діти все одно будуть хотіти їсти, дружини, змучені і згорблені під тяжким ярмом роботи, не будуть розгинатися з самого ранку до вечора, ель буде литися, стільці будуть трощитися об картярські голови, посуд буде гриміти, а монети будуть переливатися з рук в руки і куди вони потраплять в кінці? Нікому не відомо. Як і те звідки вони взялися. Якось один старий розповідав, ніби-то в стародавні часи сонце було рідким і капало на землю, тож люди познайомилися з грошима ще до того як почали впізнавати одне одного, тому то дзвін золота такий любий серцю. Старого вже давно немає, та й байку його пам’ятають не всі.
Серед усього цього галасу до стіни тулився хтось непоказний. Чи-то людина, чи зіщулена мавпа, цей згорток сухої шкіри і хворобливих кісток голосно сьорбав найдешевший алкоголь забившись за поточений шашелем стіл в кутку. Круглими, як у цапа, очима воно спостерігало за всім, що відбувається довкола і цідило ель через обвислі губи. Якщо уважно придивитися до нього, то можна помітити, що його рот зовсім не закривався. Малесенький ніс губився у незграбному обличчі, під оком висіла величезна бородавка, яку здалеку можна було сприйняти за ніс, з неї стирчало три жорсткі волосини, а волосся на його голові майже не було. Щось надміру хворобливе було у цій згорбленій постаті.
Почали говорити про жіноцтво, ніби то зникли давно уславлені дівочі чесноти, куди поділася невинність і послух, немає як шукати хорошу дружину, невідомо як вгомонити сестру. Світом поповзла розруха і підібгала під себе все, що мудрі предки прозвали жіночою честю. Тут втрутився і нещасний покруч, та й почав говорити таке:
– Ніхто не заперечить мені у тому, що молода дівчина, викохана батьком і матір’ю в достатку теплі і ситості, буде шукати такого щастя й у домі чоловіка. Так само й сміливий та мужній парубок буде шукати собі дівчину яка своїми якостями буде подібна до його доброї матінки. Чи ж осудить хтось дівчину, яка не захоче переходити з вина на воду, з паляниці на сухий хліб, з ласки до побоїв і лайки? Або ж юнака ніхто не осудить за те, що він захоче любитися з дівчиною розумною і благородною коли він весь свій вік бачив ці чесноти у своєї матері? Дівчина хоче мати чоловіка подібного до батька, тому на менше не погодиться. Кожен розумний чоловік побачить, що річ моя справедлива окрім такого чий батько знущався з матері, і втовкмачував таку науку в голову сина. А той вирісши знайшов собі нещасну дівчину об яку нещадно розбиває кулаки живучи такою ганебною наукою і навчаючи цьому своїх дітей.
З кожним словом все більше і більше народу обсідали його і слухали, а були й такі, що відсідали подалі не бажаючи слухати, однак на таких він зовсім не зважав.
– Отже, я розповів вам, що все на світі прагне блага і якогось щастя, подібне горнеться до подібного, а від гарної яблуні повинні бути соковиті та рум’яні плоди. Зважаючи на це можна зробити висновок: якщо батьки обидва гожі і привітні, то й дитя у них буде гарненьке. А тепер, тримаючи це в голові, послухайте мене і скажіть: чого заслуговує дитина народжена від таких ось батьків…
Кожен знає історію про лицаря Ервеорра і його наречену, красуню Ельріку, більшість з вас засвоїло ці рядки з молоком матері, але я бачу в очах деяких з вас щирий подив, тож аби всім було зрозуміло про що я збираюсь говорити я нагадаю вам, а можливо і розкажу вперше цю ,уславлену часом і голосами достойних, баладу:
Усе життя його – папери,
Густе чорнило – його кров.
Нетлінний батько філістерів
І рідний брат міцних оков.
Його життя – процес судовий.
Він смерті вірний секретар
І на плечах важких од крові
Несе хабарництва тягар.
Від його вироку вмирають
Невинні і слабкі,
Йому ж очиці закривають
Монети золоті.
Він народився вже суддею
І гордий долею своєю
Впивався ремеслом –
Папером і пером.
Куди та молодість поділась,
Волосся білим посріблилось
І Мойри нитку затягають
Момент до смерті наближають.
І так би вмер, не на біду,
І людям дав би ще пожити,
Якби не довелось узріти
Голубку молоду.
Прекрасна як нічна лілея
З тоненьким станом Галатеї,
З рум’янцем вогняним
І поглядом чудним.
Рамена у шовковій сукні,
У ній недоліки відсутні
І пальці наче скло.
Обрамлюють чоло
Тоненькі кучері волосся,
Блищать золоченим колоссям,
Та й голос ніби спів
Її побачив й загорівся
І слова мовить не спромігся –
Немов закам’янів,
Не зміг дібрати й слів.
Як є, папери і писання
Не мають владу над коханням,
Так є і так було.
Руками тре чоло
Як гарну квітку привернути
Її прихильності здобути,
І що їй говорить
Щоб змусити любить?
Ніяк, сердешний, не затямить
Що дід старезний не принадить,
Належить їй любить до віку
Собі до пари чоловіка
Лиш молоде хлопча
Вподобає дівча.
Він літ вісімдесят пройшовши
Собі кохану не знайшовши
Й ніколи не шукав
Молодшу забажав.
Йому вже смерть саван готує,
Вона ж сміється і квітує
Коли красуня народилась
Його волосся вже змінилось
Вже впала сивина
Хіба ж це новина?
Почав за нею слідкувати,
До цього інших намовляти
І в решті віднайшов
Він спосіб дівчину схилити
До шлюбу й в грудях розпалити
Дівоцькую любов.
Вона кохається у книзі:
Високі замкові карнизи,
Із мармуру стіна
Шляхетних лицарів кохання
І леді юної зітхання
Вподобала вона.
Поезії цінує перли
Хоробрість мечників померлих
За очі неземні.
Блискучий щит в руках Трістана,
Ізольда – вславлена кохана
І подвиги журні.
Суддя вважав, що то дурниці
Банкети, лицарі, каплиці,
Та взявся до пера
Коли така пора,
Що треба дівку закохати
Поезією мушу взяти!
Схилився над столом
Згадавши книги про лицарство
Все їхнє золото й багатство
Почав водить пером.
***
Ну й дивна річ, таке буває –
Любов раптова окриляє.
Із під пера судді старого
Не вийшло в перший день нічого,
А далі якось повелося
Йому продовжити вдалося
Поему довершив.
Про молодого Ервеорра
Борнею він здобув покору
Безчесних ворогів,
Він лицар честі і поваги
З любові він бере наснаги
І через те, що так кохає
Тілами ворога ступає
І шовк червоний ій підносить
За те й цілуночка не просить,
Й шолома лицар не скидає
Своє обличчя він ховає,
І не бажаючи відкритись
Велить таємним залишитись.
Красуня все те прочитавши
Ридає на коліна впавши,
До годувальниці горнеться
А серце рветься, серце рветься!
Не можу, більше це читати
Його не можу не кохати!
Ох, латів його дзвін…
Мені потрібен він!
А годувальниця втішає
Її до серця пригортає.
І раптом двері відчинились
І сльози миттю припинились
В повітрі розчинивши горе
Йде зброєносець Ервеорра
І входить його пан
***
Палає небо синім цвітом,
Галопом коні мчать з візитом
І кораблі долають море
Вітать Ельріку й Ервеорра
А наречена – цвіт рожевий
Із нареченим металевим.
У парі годі відділити
З блискучого металу квіти
У церкву йдуть вони за руки
Під лютні і віоли звуки
Священник поправляє шати
Готовий пару поєднати.
Вони нарешті поєднались
За руки весь цей час тримались,
Тепер вона його дружина,
А він – коханий чоловік
Та увірвалася людина
До церкви й кожен враз затих.
Триматись рівно не у змозі
Суддя злостивий на порозі,
Від люті закипає
І кулаки стискає,
Блищать від злості його очі
Немов би щось сказати хоче,
Але язик в зубах
Стискає, що аж страх.
Кричить він люто що є сили:
Не може бути щоб любила
Жива метал твердий!
Та ж Ервеорр лице ховає
Бо геть обличчя він не має
Всередині пустий!
Мене вона кохати мусить
А ні, то Бог її примусить
Караючи його.
Хай кожен свідок мені буде,
Що він народжений на люди
Із під пера мого.
Тут Ервеорр вперед ступає
Свій меч важенний піднімає
Хто сміє свято нам псувати
Повинен той відповідати!
Нехай зустрінеться зі мною
Бери меча! Ставай до бою!
Смертельно зблід суддя нещасний,
Тремтить рука з мечем пропасним
Не встиг його як слід підняти
І як стояв лишивсь стояти.
За першим лицаря ударом
Його пройняв пекельним жаром
І голова униз злетіла,
Покинувши старече тіло,
До ніг сміливця Ервеорра
Тут і скінчилось його горе
Помер “поет” від рук творіння
Під неба синього склепінням.

Але не все ,що оспівано десятиліттями між рядками балади є чистою правдою. Чи міг би суддя власноруч написати такий милий для красуні Ельріки образ коханого? Зовсім ні. Цілком закономірно, що йому довелося звернутися до істинного митця. В той час митців у містах було багато, і всі гризлися наперебій щоб отримати увагу і гаманці замовників. Немає на світі видовища більш жалюгідного і приниженого аніж голодний митець Був серед них один такий, майстерність якого була так само великою як і його голод. А окрім таланту, на свою біду, мав він ще з десяток братів, які обрали собі нечесне життя розбійників і головорізів, за це були покарані і гнили у в’язниці. І так би зогнили, якби місцевий суддя не зажадав любові молодої дівчини. Сам він, ясна річ, не зміг би написати жодного слова, я вже не кажу про слова здатні розтопити кригу в серці юнки, не те щоб привернути її любов до нього – нікчемного старого. Довго суддя ходив до митця з проханням створити вічний образ лицаря, і в решті той погодився. Ото вже натерпівся нещасний від неотесаного зачерствілого чиновника, той і сам не знає, що таке ця любов, а художника змушує писати лише за вказівкою
– Пиши – каже – так, щоб красуня прихилилася до мене, як грішник гниючи
хилиться до землі в посуху, нехай буде зітканий цей лицар з того, що вона назве любов’ю. Нехай буде таким, щоб вона назвала його благородним, і нехай вона більше ніколи не зверне свій зір на смертного.
І письменник, клянучи все на світі, тремтячою від втоми і люті рукою написав саме такого красеня. Хороброго, відважного, готового на подвиги. Тільки за вказівкою судді не написав йому жодної емоції, ні грама життя, навіть обличчя Ервеорр був позбавлений. Тільки лицарська доблесть, відвага, про яку суддя, ясна річ, дізнався з лицарських романів, потойбічна плоть і металева оболонка. Таким був Ервеорр. І щойно твір постав на папері суддя потурбувався про збереження свого секрету і наділення сухих слів душею. Того ж вечора художник безслідно зник, навіть ваші прадіди не згадають його імені. Його ім’я зникло так само раптово, як і вимучене злиднями тіло, ніби ніколи його й не було. Тож поки одні папери перетворювались на попіл, інші займалися жаром і з них постало щось на заміну нещасного творця. Що сталося далі кожен з вас знає. Довго вони втішалися одне одним, та невдовзі Ервеорр подався у далекі походи, бо був він доблесним лицарем, гордим воїном, вірним васалом, але аж ніяк не люблячим чоловіком і батьком, тож Ельріка провела свого коханого у похід тримаючи на руках втілення їхньої пристрасті. Годі й казати про те, що лицар до неї не вернувся, він напевно й досі чинить всілякі славні діла і подвиги в її ім’я, бо ніколи не старіє, а вона, виливши море сліз, досі вже спочила. Тим не менш, як ви гадаєте, чого заслуговує дитя народжене від їхнього союзу, ким воно повинне бути?
Всі замовкли глибоко задумавшись, аж раптом хтось нарешті вимовив:
– Така дитина повинна бути благословенною небесами. І ясна річ, дитя народжене від союзу смертної жінки і втіленого у плоть мистецтва повинне бути наділене незвичайними здібностями і розумом, таке дитя буде зразком краси і благородства, а тому повинне отримувати найкраще.
Така відповідь розвеселила покруча, його губи скривилися у гидотній гримасі, яку неможливо назвати посмішкою. Він вицідив рештки елю, проливши на стіл майже половину, і вилізши з за столу пошкандибав до дверей. Одна його нога була значно коротшою від іншої, правої руки не було зовсім, та й уся його постать була такою гротескною, не до кінця сформованою, що з усіх можливих емоцій викликала у присутніх хіба що жаль чи огиду. Однак, було щось в цій постаті незрозуміле, щось тверде і незворушне в тому як гордо і високо він ніс свою маленьку, ніби здавлену з усіх боків, голову. Він був схожий на равлика якого витягли з мушлі, і його тіло розповзлося навсібіч втративши опору. Якби можна було зібрати його до купи, вкласти в його тіло те, чого йому не вистачало і розправити йому плечі, то можна було би помітити в цій постаті щось благородне, величне, міцне, щось майже металеве.