Кольє Венери

Стрункий командир у чорно-червоному каптані обвів поглядом насуплений натовп. Порівняно з ним, чистим, гарним і пещеним, ми виглядали наче обірванці. Ми би вбили його, якби не десяток солдатів із довгими металевими палицями в руках. Ці штуки плюються розпеченим металом, а від звуку здригається земля й нутрощі.
– Ви століттями вклонялися богам, яких не існує, – дзвінко сказав командир, немов плюючи цими словами в нас. – Ви створили собі ідолів і пішли неправильним шляхом. Ми тут для того, щоб звільнити вас від переконань, яким ви помилково слідували все життя. Це не ваша провина.
За його спиною плавно текла річка. А посеред плеса – острівець, на якому виструнчився білий павільйон, прикрашений перламутровими пластинками. Його покатий дах блищав у променях сонця, немов прощався з нами. Малою я часто бувала там і прибирала острівець від сухих гілок і трави.
– Ось це, – командир повернувся до павільйону. – Те, що ви називаєте храмом. Це помилка. Ваш храм – не дім для божеств. Їх тут ніколи не було. Тим не менш, ви вірили, що ваші боги приходять сюди й люблять вас! Я розумію. Всі ми шукаємо любові від вищих сил. Але ми не бачимо богів. Їх тут немає. Тож немає потреби і в храмі. Готуйсь!
Збоку розташувалися троє солдатів із пушкою. По команді один із них підніс вогонь.
Мою руку стиснули. Лі стояв поруч і разом з усіма дивився, як знищується наше коріння. Для нього це ще болючіше.
Б-БУМ!!!
Шалений звук, від якого все замовкло, а земля на мить пішла з-під ніг. В дзвінкій тиші навкруги розлетілися уламки павільйону, здійнялися хмари пилу. Всередині різануло ножем. Та я не могла змусити себе відвернутися.
Руці неймовірно боляче. Та ще більше болить Лі. Я не наважувалася глянути на нього. Знаю, що він зараз теж дивиться крізь куряву. Як і я, наївно сподівається, що павільйон сам собою відновиться в нас на очах, а потім з води вийдуть розлючені наяди й переламають кістки солдатам.
Та їх не було. З тих пір, як до нас зайшли чужинці, наяди з’являлися все менше. Востаннє їх бачили рік тому – їхні перламутрові хвости тріпотіли вздовж річкового дна в напрямку Моря Часу. В глибині Сарнасу їх більше не було. Раніше вони жили ледь не в кожному найдрібнішому каналі. Так розповідав Лі.
Невже цей пещений командир правий і вони нас покинули?
Зараз він задоволено посміхався. Знищив свого ворога – маленький старезний павільйон посеред річки.
– Ми знаємо, що в цьому храмі зберігалися реліквії, – сказав він. – Коштовне каміння, артефакти, золото. Деякі з них несуть помилкову релігійну цінність. Якщо ви щось дізнаєтеся про розташування таких предметів, прошу одразу повідомити Стрімкій Варті.
Він знову оглянув натовп. Всі мовчать. Тоді командир промовив наостанок:
– Скоро тут буде нова країна. Боятися не варто. Ми радо приймаємо до своїх лав усіх бажаючих. Всі інші знайте – на кожну отруту є протиотрута. Раджу це запам’ятати.
***
Додому ми йшли дорогою вздовж річки. Вже сутеніло. Попід дорогою горять смолоскипи. Натовп розділився на групи по двоє-троє, та говорили мало. Кожен мовчки поминав своє життя.
– Що би не сталося, а води Перлані не зупиняються, – тихо сказав Лі.
– Скажи чесно, ти щось виніс із храму?
– Не зараз, Сейлін.
Лише зараз я наважилася глянути на нього. В свої тридцять він виглядав занадто змучено й виснажено. Біля губ і між бровами залягли глибокі зморшки, схожі на сильні порізи. Темне волосся куйовдиться від вітру. В мене швидко заболіла шия – Лі дуже високий – тож я повернулася до дороги.
– Тобто все-таки…
– Все-таки так.
– Я нікому не скажу.
Тут, серед тріскотіння нічних цвіркунів, річкової прохолоди й під зоряним небом, все здавалося як завжди. Наче життя лишилося як і раніше. Тут я майже забула про те, що наша країна, наш Сарнас вже не такий, як кілька років тому.
Так відчувала не лише я. Інші теж ішли повільніше. Бо чим скоріше ми опинимося в місті, тим швидше побачимо чорно-червоні плакати, розвішані ледь не на кожній огорожі.
«Єдиний Світ чекає! Приєднуйся»
«Ні! – псевдобогам! Так! – цивілізації й соціуму!»
Кілька років тому, коли представники Єдиного Світу з’явилися на Сарнасі, їхні нові й цікаві ідеї здалися мені привабливими. Вони вірили в Фатума – щось, що вирішує людське життя і вже має заготовлену історію для кожної людини від народження і до її смерті. Все, що не стається, – воля Фатума. Вони не приносять йому жертв, бо вважають, що все навколо – це і є сам Фатум. Він вирішує їхню долю, керує всім світом. А люди, позбавлені потреби задовольняти його жертвами, займаються іншим – розмноженням, збагаченням і розвитком.
На якусь мить ця ідея здалася мені цікавою. Я навіть думала поїхати звідси до Єдиних Країн і навчатися, дізнаватися щось нове про світ.
Та чим довше я залишалася тут, чим більше розуміла, що подібне не може бути доброю волею Фатума. Чорно-червоні щупальці охоплювали Сарнас і я все більше відчувала, що в мене щось забирають. У мене віднімають те, що набагато важливіше за якісь плани та мрії – коріння. Наша країна втрачає себе. Нас з’їдають, поволі відрізаючи шматочки й смакуючи їх. Бо битися нам нічим, а Стрімка Варта має зброю.
Ми теж її мали. Сарнас раніше належав наядам. Вони жили в усіх восьми річках, що течуть по країні й впадають у Море Часу. Триста років тому Сарнас вже був під загрозою завоювання. Але, завдяки наядам і їхній очільниці на ім’я Венера, країна захищена. Вороги, що пливли до нашого острова-країни, були атаковані й знищені. Тодішній жрець храму Венери Інгвар Родрей домовився з головною наядою про захист і служіння. Але ніхто ніколи не бачив саму Венеру. Чи ходила вона по землі? Чи плавала вона в річках і Морі Часу?
А ось наяд ми бачили. Той пещений командир брехав і свято вірив у власну брехню. Наяди є. Ми чи не щодня очищували річки для них. У брудній і солоній воді вони не живуть.
Вперше я побачила наяду шість років тому. Ми з Лі очищували одну з приток від мулу. І коли течія стала чистою, я побачила в воді блискучий плавник і блідо-блакитне дівоче обличчя. Наяда взяла мене за руку – її шкіра була холодною та слизькою, а очі схожі на якісь неймовірні блакитні камені. Та коли я розповіла про це Лі, він мовив, що мені здалося. Наяди не спілкуються з людьми. Лише Венера це робила.
І зараз, дивлячись на темне плесо, я марно сподівалася побачити бліду пляму обличчя. Якби воно з’явилося, це дало би нам усім надію… Бодай якусь.
Але її не було.
Лі – жрець храму. Вірніше, жрець без храму. Він знає всі легенди про наяд, Венеру й усі можливі артефакти. Оберігає нашу віру, передає її далі, як робили його предки. Саме його в першу чергу мала вбити Стрімка Варта. Коли вона з’явилася й показала свої наміри, я не відходила від Лі ні на крок. Та йшов час, а чорно-червоні так і не зрозуміли, хто їхній справжній ворог.
– Якщо Стрімка Варта дізнається про тебе… – кажу.
– Не дізнається. Наші люди віддані Сарнасу.
– Все одно я боюся.
Лі так вірить в кожного співвітчизника. Особливо він повірив, коли я відмовилася їхати навчатися до Єдиних Країн і лишилася з ним, щоб підтримувати порядок на річках і в храмі. Та я була віддана йому в першу чергу, а вже за ним – і Сарнасу.
Він дійсно в небезпеці. Хоча Стрімка Варта не розстрілює всіх підряд, їй не подобаються ті, хто несе в люд бодай якісь думки, що відрізняються від їхніх. Люди дослухаються до думки ЛІ, готові йти за ним на край світу, якби той існував. І його вб’ють або ув’язнять, щоб не балакав зайве.
Ми дійшли до містечка. Ще здалеку в світлі смолоскипів я побачила плакати з величезними літерами й двома неприродно усміхненими обличчями чоловіка та жінки, які обліпили стіни низеньких будинків і паркани. Хотілося відвернутися, але ці прокляті плакати були всюди і сховатися від них неможливо.
Містечко невелике, перетнуте вузькими водними каналами та стежками. Ми живемо в невеликих одноповерхових будинках з невеличкими, але затишними подвір’ями. Тут раніше панувало мирне тихе життя. Люди гуртом робили щось на благо – поралися по господарству, допомагали один одному, підтримували канали й річки в чистоті для наяд. Але прийшла Стрімка Варта – і все перетворилося на якийсь сон.
Десь загавкав собака. За мить йому обізвався ще один.
На містку через канал стояв солдат Стрімкої Варти. Він саме докурив цигарку, а недопалок кинув у воду.
– От падло, – прошепотіла я так, щоб лише Лі почув.
– Так, – Лі похмуро подивився на солдата, але пройшов повз і мовив голосно: – Гарного вечора, пане!
– Навзаєм, добродію! – відповів той.
Таких вартових у місті повно. Вони не стріляють просто так. Але через їхню присутність ми всі відчуваємо себе в’язнями. В’язнями, чию власність і святиню плюндрують і засмічують гидкими недопалками.
Лі провів мене до мого будинку й пішов далі – він живе на наступній вулиці. Я ще стояла хвилину, дивлячись, як віддаляється його стрункий високий силует.
Вже неодноразово він чув від людей, що треба почати повстання. Слід захопити зброю, вбити генералів і вигнати загарбників із нашої землі. На чолі цього повстання мав би стати саме Лі – як хранитель знань і легенд Сарнасу, його суті й історії.
Та він відмовлявся. Казав, що не хоче ризикувати життями людей. А в бесіді зі мною додавав, що повстання не має сенсу. Наяди покинула Сарнас, а отже, наші легенди й звичне життя поволі розчиняються в часі.
***
– Ти знаєш, позавчора вони знову обшукували наш дім, – сказала Таїс, моя руда й кучерява подруга, з якою ми зараз збирали хмиз у лісі. – Наче щось змінилося з минулого тижня…
– Та скільки ж можна, – я зв’язала хмиз і Таїс допомогла закинути його мені на спину. – Що вони шукають цього разу?
Таїс тим часом підняла мішок із сосновими голками для розпалу й ми пішли до містечка.
– Якийсь пісочний годинник. Казали, він оздоблений перлями й лушпайками від наядиних хвостів. У батька був звичайний, то його забрали. Сказали – не хочуть спокушати Фатума.
– Певно, їхній Фатум сміється, що його підлеглі такі боягузи… – я вже почала злитися, та раптом мене осяяло. – Годинник? Це не той годинник із легенд про Венеру? А хіба він не на дні Моря Часу?
– А ти звідки знаєш?
– Лі розповідав.
– О, то тобі Лі розповів? – Таїс раптом усміхнулася й мені раптом стало ніяково. Тож я перехопила хмиз зручніше й пішла далі. Але подруга не вгавала: – Цікаво, що тобі ще розповів Лі?
Розумію, що її цікавість стосується вже не легендарних артефактів. І так щоразу – як тільки я згадую про Лі, Таїс одразу верзе якісь дурниці. Її вже не турбують ні обшуки, ні Стрімка Варта. Вона лише хоче мати підтвердження – ми з Лі одружимося. Але насправді це не так. Після смерті моїх батьків родина Лі прийняла мене як рідну. Все дитинство я провела коло нього – високий вродливий юнак і мале допитливе дівча, яке всюди лізе. Він брав мене з собою до храму, ми разом прибирали в річках і займалися господарством. Він познайомив мене з наядами, розповів легенди про Венеру та її годинник. І зараз ми найближчі друзі один для одного. Тепер Лі – дорослий чоловік, єдиний жрець храму Венери. Він довіряє мені, а я довіряю йому – цього достатньо.
– Може, ходімо швидше? – я не хотіла вкотре посвячувати Таїс в тонкощі своїх стосунків із Лі. – Бо ці розгніваються.
Стрімка Варта дійсно не любить, коли ми довго тягнемо хмиз до казарм. Якщо затримаємося – пошлють когось зі зброєю і тоді одній із нас прострелять ногу. Таке вже було. Таїс не могла ходити кілька тижнів. Тепер, боюся, дістанеться й мені.
Вони не вбивали всіх без розбору. Але робили багато інших речей. Чіплялися до дівчат. Заселялися в будинки, а їхніх хазяїв виганяли. Забрали половину нашого врожаю. Стріляли зі сталевих палиць по ногам із вигуками “танцюйте, дикуни!” Одного разу якийсь солдат навіть зіштовхнув мене в канал, коли я чистила його від сміття.
Та всього цього би не сталося, якби вони не зробили найперше – вбили наяд. Стрімка Варта не приховувала цього. Навпаки – пишалася, що “врятувала селян від морських чудовиськ”. У ту мить я вже хотіла кричати прокльони на голови загарбників, але мене випередив мій сусіда, п’ятнадцятирічний Леоней. Він заявив, і всі це почули, що Стрімка Варта – жорстоке збіговисько нелюдів і всіх їх чекає кара від Венери.
Того ж вечора Леоней вже висів на шибениці посеред площі. Замовк він, а за ним замовкли й усі ми. Стрімка Варта почала спокійно простягати свої щупальці в наші німі горлянки.
Ми з Таїс притягли хмиз і голки до казарми. Раніше в цій двоповерховій будівлі була школа. Я там теж вчилася. Та вже п’ять років тут живуть кляті чорно-червоні солдати. Вони звели паркан із дивним колючим дротом, а на виході розташували шибеницю. Зараз там нікого не було. Петля ледь колихалася від поривів вітру, нагадуючи неробу, який тільки й чекає, коли знадобиться.
Вартовий біля воріт пропустив нас і ми поклали хмиз біля будівлі. Вийшли двоє солдатів.
– Ви сьогодні вчасно, – сказав один і скинув свого чорно-червоного каптана. – То може, ви зробите ще дещо для нас?
– Не лізь до дівчат, – крекнув інший. – Бач які молодці. Притягли більше хмизу, ніж учора.
– Дякуємо, пане, – мовила Таїс.
Я лише кивнула. Язик не повертається звертатися до них так.
– О ні, що ви, – мовив другий і запалив цигарку. – Це ми вам дякуємо. Ми ж у вас в гостях. Ви дуже привітні.
Від цих слів я хотіла кинутися на нього й роздерти нахабну пику нігтями. Та я знаю, що мене чекає, якщо не стримаюся. Кожне їхнє добре слово нічого не важить.
– То може, привітні дівчата скажуть, де шукати цей морський годинник? – мовив перший.
– Дійсно, дівчата.
Таїс глянула на мене. Щоб я виказала те, що розповів мені Лі?!
– Я ніколи його не бачила. Клянуся.
Вони сприймають нас як кволих і нездатних ні на що селян. Тож, побачивши мій жалюгідний вираз обличчя та зовнішній вигляд, обидва солдати заспокоїлися. Така як я дійсно не може щось знати про найсвятішу реліквію Венери. Куди мені?
Врешті-решт мене відпустили. Перший наказав Таїс лишитися. Подруга сказала мені “Зустрінемося завтра” й пішла із солдатом у бік стайні.
Я майже бігом кинулася до будинку Лі. Лише коло нього можу почувати себе в безпеці, хоча би мати таку ілюзію.
З тих пір як Стрімка Варта почала встановлювати свою владу на Сарнасі, Лі мало виходив у місто, тож я не сумнівалася, що він вдома. Його будинок був невеличкий та затишний, із просторим подвір’ям та великим розлогим дубом посередині. Я знайшла Лі на задньому дворі, де він щось палив. Це були чорно-червоні плакати.
Я озирнулася. Заднє подвір’я між будинком і високим неохайним виноградником. Тож випадково не побачити, що тут коїться.
– Що ти робиш?
Лі при мені кинув ще два плакати й вогонь поглинув усміхнені химерні обличчя.
– Таїс розповіла, що вони шукають пісочного годинника, – повідомила я.
– Це було питання часу… в прямому значенні. Скоро й сюди прийдуть.
Лі вкинув останні плакати у вогонь. Коли вони перетворилися на попіл, залив згарище водою.
– Хтось бачив, як ти зривав плакати?
– Сподіваюсь, ні. Та де ж іще шукати священний годинник, як не в домі нащадка Родрей?
– Ти казав, що забрав щось із храму. Це не годинник?
– Нащо тобі це знати?
– Якщо тебе вб’ють, я маю знати, за що!
Лі онімів. Та через мить підійшов і обхопив моє обличчя долонями. Я ще ніколи не бачила його так близько.
– Не лізь у це, Сейлін. Так, мене можуть вбити, і це буде чесно. Та нечесно, що через мене помреш і ти.
– Дозволь допомогти, – шепочу я, очам стає гаряче. – Будь ласка, Лі…
Його сині очі нагадували чисті води Моря Часу.
– Як ти не розумієш? Ми всі в небезпеці. Тут не обійдеться кількома спаленими плакатами. Краще тобі поїхати звідси… Забудь про Сарнас, він ніколи не буде таким, як колись. Знайди собі новий дім в Єдиному Світі, почни навчатися. Ти ж колись хотіла!..
– Хотіла, та жодне місце не стане мені домом, якщо в ньому немає тебе, – я намагалася сказати всі слова одразу й швидко, бо було відчуття, наче час от-от скінчиться. – Мій дім – це Сарнас. А Сарнас – це ти… І досить вже цих балачок! – я вирвалася з його рук. – Ти не проженеш мене! Я залишуся і допомагатиму, чим зможу. Зрозумів?
Лі похитав головою. Втома легкою тінню накрила його обличчя. На мить мені здалося, що ми з ним просто опинилися не в тому часі. Можливо, років сто назад ми були би щасливіші.
– Лі…
– Добре.
– Тобто, ми все-таки будемо боротися? – з надією кажу я.
Він посміхнувся. Його очі при цьому були холодні, як лід. Якби в нього ще була ота палиця з розпеченим металом, Лі був би найстрашнішою людиною в усьому Сарнасі.
– Будемо, Сейлін.
Я лише можу уявити, як складно йому далося це рішення. І як важко було згодитися на мою допомогу.
***
Через два тижні
Трохи північніше від будинків розташувалися конопляні поля й фабрика. Весь Сарнас одягався в одяг із конопляної тканини. Тут працювало кілька сотень людей. Коли прийшла Стрімка Варта, майже весь щорічний врожай відправлявся до Єдиних Країн. А нам, як вони сказали, “одягу й так достатньо”. Тож фабрика стала майже пуста, не рахуючи кількох десятків працівників.
Коли я спитала в Лі, нащо ми туди йдемо, він сказав – “на революційні збори”. Я одразу розгубилася. Та він запевнив, що поки ніхто не йтиме в бій.
Ми йшли пообіді крізь конопляні поля. Лі вбрався у чорний довгий каптан із червоним воротом – щоб “замилити очі” Стрімкій Варті. Сонце припікає в потилицю. Вітер шепоче в зелених заростях. Тут завжди здається, наче йдеш крізь невисокий ліс. Та всі ці поля більше не належать нам.
– Сейлін, що ти пам’ятаєш про Часомір Венери?
– Це той годинник, який начебто лежить на дні Моря Часу? Венера охороняла його від ворогів, щоб цю штуку ніхто не чіпав і час ішов як є. Вона навіть заселила наяд у річки Сарнасу, щоб вони берегли Море Часу від нас… Тобто від тих людей, що першими тут жили. Лі, ти розповідав мені цю казку ще десять років тому.
– Насправді, Сейлін, це не казка. Стрімка Варта вбила наших наяд лише для того, щоб знайти Часомір. Ми їм не потрібні. Ми лише заважаємо. Тому вони втираються в довіру, проводять обшуки, позбавляють нас віри. Щоб ми самі позбулися знань про Часомір, бо вони, бачте, не потрібні в новому світі. Але майже всі знають те, що й ти – це лише казка.
Попереду височить громіздка й неказиста будівля – фабрика тканин, оточена возами й маленькими прибудовами з інвентарем. Раптом Лі схопив мене за руку й потяг з дороги в кущі конопель.
– Поки ми не дійшли, я маю все розповісти, – він сів на землю прямо в своєму гарному каптані.
Над нашими головами шелестять конопляні стебла. Зовсім скоро їх доведеться косити. Я подивилася на Лі і згадала, як малими ми бігали сюди – він поцупив шматок сиру в молочника, а я побігла за ним, щоб не впіймали.
Крізь стебла не видно ні дороги, ні фабрики. Чудове місце, щоб обмінятися таємницями. Якби ще тут можна було сховатися від Стрімкої Варти…
– Часомір дійсно існує, Сейлін. Венери немає, охороняти його нікому. Стрімка Варта знає про це. Тому вони тут. Їхній генерал хоче запустити Часомір і повернути час, щоб попередити кризу в Єдиний Країнах.
– І що тоді станеться з нами?
– Невідомо, бо Часомір має запускати лише Венера. Цей артефакт – величезна сила, Сейлін. Якщо діяти не за його правилами, він розгнівається й знищить Сарнас. А можливо й гірше.
– Що може бути гірше?! – я не витримала.
– Часова катастрофа, перетин кількох просторів… Звісно, це все легенди, але в кожній легенді є частинка правди. Час вибудовує простір. Зміниш одне – зміниться й інше. Можливо, не просто зміниться, а накладеться один на одного, як пиріг. Це катастрофа не лише для Сарнасу.
Я зрозуміла лише слова “катастрофа” і “пиріг”. Все інше здалося чимось неймовірним і чужим. Лі говорить про час, наче той – цегла для будинку!
– Чому ти ніколи не розповідав?
– Бо це справа жерця! Рано чи пізно Стрімка Варта дізнається правду й перестане шукати його на суші. В Морі Часу – прісна вода, вони зрозуміють все… Якщо ще не здогадалися.
– Навіть якщо здогадаються, як доберуться туди?!
– Найближчий шлях до Моря Часу, туди, де схований Часомір – з півдня Сарнасу крізь Співочий перешийок. І зараз… – Лі нервово захихотів. – Зараз найскладніше – переконати людей, що це все правда. Бо мені потрібні сміливці для засади на перешийку. Якщо корабель Стрімкої Варти зайде в нього, ми маємо атакувати, вбити всіх і забрати зброю. А далі… Далі я поки не знаю.
– То це… – мене раптом осяяло. – Це ти сказав Варті, що на суші є якийсь морський годинник?..
Лі хитро посміхнувся.
– Я мав якось відволікти їх. Але так не може тривати завжди. За стільки років вони не знайшли годинника… Скоро сюди приїде сам генерал Отто Ерсбейн і переверне тут усе.
– Яке ж бридке ім’я.
Таке прізвище напевне носить дуже жорстока людина без принципів і милосердя. Можливо, він носить все чорне, щоб налякати ворогів величним виглядом… Тому і вся Стрімка Варта виглядає як одна і та сама людина з різними обличчями – моторошно.
Всередині фабрики було незвично багато людей. На перший погляд тут зібралася ледь не половина міста, хіба що дітей не було. Всі втомлені, похмурі. Занадто довго ми зазнаємо страждань від цих клятих загарбників. Знищення храму, схоже, додало всім рішучості.
Серед кошиків з обробленими блідо-зеленими сухими стеблами та ткацького обладнання я помітила й кілька кошиків з абияк складеними плакатами. Видно, що їх зривали швидко, абияк, зі злістю.
Ми зайшли до великої зали, де зазвичай проходила первинна обробка стебел. Кілька десятків великих діжок зараз поперевертали, а пучки конопель поскидали на підлогу. Люди розсілися хто куди. Попереду утворився невеликий простір,
Так, тепер це не місце, де виготовляється наша тканина. Ткацькі верстати та розтяжки для ниток тепер щільно попритискалися до стін, немов розуміючи, що в революційних зборах їм робити нічого.
Я сіла на одну з діжок. На мій подив, Лі сів поруч.
– О, жрець Лі, – один із чоловіків із синцем під оком поплескав Лі по плечу. – Якби я тебе не знав, то подумав би, що ти прийшов нас заарештувати.
– Страшні слова говориш, Сангді, – Лі невесело посміхнувся. – Тож добре, що ми всі тут знаємо один одного, чи не так?
– А чому ми сьогодні тут? – спитав ще один чоловік поруч із подряпаним обличчям.
– Дійсно, Лі, наче ж усе поки тихо.
– Це поки. Зараз прийде мій розвідник і потім я повідомлю про причину зборів.
У Лі є свій розвідник? Виходить, він давно вже щось затіває. Чому ж не сказав мені про це? Я мало не спитала, та раптом згадала, з якими очима він дивився на мене, коли просив поїхати з Сарнасу. Можливо, було би краще дійсно поїхати. Та це питання вже вирішено. Я не кидатиму Лі один на один із Стрімкою Вартою та її кровожерливими щупальцями.
Раптом до приміщення забіг захеканий юнак. Він ледь не збив кількох людей, поки врешті-решт не спинився перед перевернутими діжками. Хлопець підняв голову й поглядом знайшов Лі. То це і є розвідник?
– Вчора ввечері… їхній корабель… – юнак ледь говорить, його хитає від утоми, – був біля перешийка… я біг усю ніч…
Вже біля перешийка?! То зараз вони певно вже в водах Моря Часу! Я ще не знаю, що може трапитися, але це все погано. Це кінець. І вже немає сенсу в цих зборах.
Я глянула на Лі. Від новини він скам’янів. Всі теж дивилися на нього, очікуючи пояснень.
– Всім залишатися на місцях, – відрізав він і схопив мене за руку. – Ходімо.
Хоча я й не пручалася, він майже витягнув мене до якогось закутка, де ніхто не міг нас побачити. Що відбувається?!
– Насправді, – прошепотів Лі, – вони мали шукати не Часомір.
Після всього почутого я здивувалася. Що ж може бути ціннішим за артефакт, який повертає час?
– Часомір на дні моря й там буде, доки не згасне сонце на всіх небосхилах. А річ, ціннішу за все, втратити значно легше.
– Про що ти кажеш?
– Сейлін. Подивися на мене.
Я глянула в його блакитні очі. Лі здавався дуже пригніченим. Немов усе каміння з гір Сарнасу впало на його плечі.
– Пробач мене, Сейлін, – прошепотів Лі.
Чи це був його голос, чи бурмотіння людей, чи шелестіння конопляних стебел надворі. Не знаю. Я вже збилася з пантелику.
Раптово Лі надягнув мені на шию якесь дивне кольє – грубо оброблена блакитно-сіра перлина на старезному тонкому ланцюжку. Він нахилився до мене й прошепотів:
– Тепер твоє ім’я Венера.
З цими словами щось сталося. Нове ім’я стерлося і я отримала нове – Венера, як наче іншого ніколи не мала. Холодний камінчик торкнувся моєї шкіри й по тілу розлилася прохолода. Замість гарячої крові потекла крижана свіжа вода. Здалося, ніби я випила якісь чудодійні ліки – зір покращився, втома зникла, дихати легше.
– Що зі мною?.. – я подивилася на свої руки – шкіра бліда, наче у наяд.
– Лише чиста діва може стати новою Венерою. Пробач. Збережи це кольє. Твоя сила в ньому і в чистій джерельній воді.
– Лі…
– Захисти Часомір, Венеро.
Лі подивився мені в очі й я зрозуміла, що зараз головне – не втратити один одного. Я схопила його за руку.
Повітря розкололи потужні постріли. На мить час зупинився. Серце забилося як ніколи.
– Лі Родрей! – пролунав надзвичайно гучний голос зовні. – Ми знаємо, що ваше збіговисько там. Виходьте з піднятими руками і ми майже нікого не вб’ємо.
– Вийди через заднє подвір’я, – Лі міцно обійняв мене й притиснувся гарячими губами до моїх холодних вуст. – Прощавай.
Він наостанок подивився на мене. На мить я хотіла схопити його за руку й не відпускати. Та в голові стояв його наказ захищати Часомір. Я змушена була дивитися, як він вийшов. Пролунали постріли.
Я кинулася до задніх дверей і опинилася на подвір’ї серед вішаків із сухою коноплею. Нові постріли вжалили в розум і я кинулася в зарослі. Сили тепер хоч збав, тож я бігла, майже не торкаючись землі. Вітер свистів у вухах, а холодна кров лилася крізь простір, наче вода.
“Захистити Часомір. Захистити Часомір”.